Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Обідня пора, а темно, наче вечір. Небо почорніло і впало на землю. Пролилось рясним дощем, а за мить почалася злива. Загуркотіло. Розкати грому були такими гучними, наче хтось гупав у величезний барабан. Настуня зітхнула з полегшенням: встигла до дощу. Відчинила вхідні двері, увійшла:
– Ну, здрастуйте, мамо, я повернулась…
* * *
Віра й Олексій Дударенки жили в невеличкому селі, за сто кілометрів від Києва. Мали затишний будинок, охайний дворик довкола, а ще два гектари землі, тож придбали трактора, щоб легше на ній було працювати. Народили трьох дівчат. Старша Оля – розумниця, середня Настуня – красуня, молодша Аліна – бешкетниця. Зірок із неба не хапали, жили так, як усі. Працювали важко, не покладаючи рук, вирощували овочі та продавали їх на ринку. Від ранку до вечора товклися в тому городі. Однак великих статків заробити, працюючи на землі, неможливо. Вистачало на хліб з маслом, як то кажуть, – то й добре. Олі дали вищу освіту – дівчина розумницею була. Вивчилася на лікаря. Ох і важко ж було! Витягли.
У місті Оля познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, там і залишилась жити. Настя ж навчалася у школі погано, тому, закінчивши одинадцять класів, узагалі нікуди не хотіла вступати. Просидівши біля батьків два роки, все ж вирішила піти вчитися на перукаря, адже батьки все повторювали, що без професії нікуди. Та зрештою зрозуміла, що припустилась помилки: це ремесло виявилося Насті не до вподоби. Працювати за фахом не пішла. Однак дівчина не переймалася цим, повернулася до батьків у село та так і залишилась у рідному домі жити. І все було ніби добре, біля батьків непогано, однак було одне «але». Треба було важко працювати. А вона – дівчина ледачкувата, до роботи неберучка. Їй би розважатись із подругами в барі та біля дзеркала крутитись, бо ж природа вродою не обділила. Як стане, бува, по декілька разів на день біля люстерка – милується собою. Гарною народилась: висока, струнка, миловидна, фігуру мала ідеальну, великі чорні очі, довге каштанове волосся, маленький носик та пухкі губки. Ну як не милуватись такою красою? Найменша, Аліна, незважаючи на свій хлопчачий норов, допомагала батькам – декілька разів просити зробити щось, як от Настю, її не треба було. Аліні цього року вступати до інституту, тож працювала, як доросла.
Ранок видався спекотним, а родина врожай картоплі збирає. Як час дійшов до обіду, сонце нещадно припалило. Настуні вже сили бракувало, заморилась. Ледь ноги тягла – так важко. Піт очі заливає, світу не видно. Повзе, мало не плаче. Думки в голові геть не веселі. Як же вона шкодувала, що повернулась у село!
Поки була малою, то не розуміла, що в селі життя немає. По-іншому на світ поглянула, коли виросла… А коли втямила, що так доведеться все життя батрачити, ледь не знепритомніла. Уявила бідолаха, що лежить серед городу ні жива ні мертва, а родина біля неї бігає, мама репетує, що донечку доконали. І аж полегшало від таких фантазій. Усміхнулась подумки. Та жарти жартами, а щось змінити в житті треба. Не хотіла Настя красу свою загубити тут, у Богом забутому селі. Вирішила в місто поїхати кращої долі шукати. Хотіла вийти заміж за забезпеченого чоловіка і забути дорогу в село. А допомогла Насті в цьому подруга, яка три роки тому виїхала до Києва і влаштувалась там на роботу. Нещодавно з нею розмовляли, і Катерина обмовилась, що її подруга, з якою винаймали помешкання, виходить заміж і переїжджає. А самій Катрусі важко буде за квартиру оплачувати, дорого. І хоча влаштувалась у місті непогано, роботу знайшла, та столиця є столиця... Тож шукає співмешканку, бо вдвох таки дешевше. Думка в Настиній голові виринула миттєво: «Чого б я не була тією дівчиною?». Та трішки вагалась. А от сьогодні, обгоряючи на сонці, коли вибирала картоплю, вирішила остаточно. До того ж Аліна за два місяці покине помешкання і поїде на навчання, а це ще одна причина не залишатись удома. Бо, виходить, поміж сестер вона, Настуня, невдаха якась. А цього допустити не можна. Треба швидше тікати, доки не перетворилась на ще одну «матрону», яких немало в селі, – чорних від роботи та занехаяних. Уночі зібрала речі, витягла з батьківської схованки сорок тисяч гривень, зароблених важкою працею та відкладених на навчання Аліні, й на світанні втекла з дому, не пояснюючи нікому нічого, а залишивши тільки записку. Та, зрештою, і пояснювати було необов’язково: їй уже двадцять два, повнолітня, має право сама вирішувати, як жити.
Ранок видався дощовим, тож усі міцно спали, на роботу не поспішали. Настя без перешкод вийшла за ворота і вирушила на автобусну зупинку.
За декілька годин її зустрів Київ. Облаштувавшись у подруги, перше, що зробила, – це пройшлася модними магазинами, купила собі дорогий одяг. Далі зайшла у книжкову крамницю і придбала там книгу Фрідріха Ніцше «По той бік добра та зла». Тоді купила абонемент у спортзал, дорогий спортивний костюм та кросівки. А коли подруга побачила такі покупки, з німим запитанням в очах глянула на Настю. Та пояснила:
– Насамперед гарно одяглася, завтра піду в перукарню, хочу змінити зачіску. Підтягну та вдосконалю тіло, а вже потім візьмуся до найважливішого.
– Роботу знайдеш?
– Ти що? Чоловіка шукатиму. Працювати не хочу.
– Чоловіка? – здивувалась почутому Катруся. – Тобто працювати ти взагалі не плануєш?
– Ні. А нащо? Чоловік мене буде забезпечувати. Саме тому я в Києві, – пояснила.
– Та це все несерйозно. А жити ти як будеш, за житло платити? Чи гадаєш, тільки тебе й чекали багатії, щоб одразу схопити й до шлюбу…
– А чому б і ні? – своє торочить, не помічає насмішки Настя. – Я гарна, цікава дівчина… А про гроші не турбуйся, є в мене.
– Та таких тут пів міста. Знайшла, чим дивувати. І де ж шукатимеш «нещасного»? – спитала.
– У різних місцях. У кафе, наприклад, ось і книжку придбала. Буду сидіти за столиком, читатиму розумні книжки. Чи у спортзалі. Ось речі дорогі купила, – хвалиться. – На виставки ходитиму, у музеї… Та чимало планів.
– Подруго, моя тобі порада: спустися з неба на землю. Знайди роботу, бо ти думаєш, що маєш гроші, але то все копійки для міста. Вони закінчаться швидко, й оком не змигнеш. Та й чоловік за першим же бажанням не намалюється тобі. Ти говориш, як маленька дівчинка, а я три роки живу в Києві, але чомусь і досі незаміжня. Хоча не вважаю себе негарною, товстою чи, борони Боже, дурною. А те, що сидітимеш з книжкою в руках у кафе, взагалі сміхота. Ти знаєш, скільки в обідню перерву читає?! Знайшла, чим здивувати.
– У кожного – своя доля, – сказала Настя на те. – Ось побачиш, усе в мене буде добре.
* * *
Зранку Віра зайшла до Насті, та доньки в кімнаті не знайшла. На ліжку лежав лист: «Поїхала до Києва кращого життя шукати. Вибачте. Гроші поверну, щойно з’явиться нагода. Настя».
А ось такої підлості від донечки Віра й Олексій не очікували. Вони – до телефона, а доня слухавки не бере. Посумувавши й поплакавши, почали думати, де брати гроші на навчання Аліні. Найімовірніше, доведеться позичати чи, не доведи Боже, брати кредит. Додзвонилися до «втікачки» за десятим разом. Розмова була неприємною. Покричавши на доню та присоромивши її, Віра наказала негайно їхати додому й повернути гроші. Та у відповідь почула відмову. Настя запевнила, що не повернеться, нехай не чекають. Вона жити хоче, а не горба за безцінь гнути під сонцем. Віра плакала і благала одуматись. Говорила, що сите життя з неба не впаде, треба щось робити, щоб щось мати. І то не завжди отримуєш бажане. А сидіти й чекати – то не вихід. Доня не чула, торочила своє. Вона купатиметься в розкоші, як вареник у сметані, от побачать. Віра довго не могла отямитись, аж Олексій заспокоїв. Нагадав, що їхня донечка вже повнолітня, а вони взагалі в її віці вже Олю няньчили. Витер солоні сльози з Віриних очей, підбадьорив дружину і пішов на подвір’я: роботи багато, немає коли відсиджуватись…
* * *
Минуло два місяці, а Настуня все ще в дівках ходить. Безліч знайомств, які закінчувались, ледь розпочавшись. Гроші танули, наче лід у літню спеку. Дівчина вже і хвилюватись почала. Катруся знову за своє, на роботу Настю сватає – офіціанткою в ресторан. Та зірвалась, як вулкан:
– Та ти розумієш, що я не можу на такій роботі працювати!? Ну хто зверне увагу на офіціантку, посудомийку чи прибиральницю? Кому здалась злидня? – дівчина кипіла.
– То краще сидіти й чекати?
– А знаєш, краще! Так у мене є шанс. І взагалі, сьогодні йду в нічний клуб.
* * *
З Деном, а саме так назвав себе молодий чоловік, Настя познайомилась у нічному закладі. Ну, дуже він сподобався Настуні. Гарний, високий, стильний, дорого одягнений, одразу привернув увагу дівчини. Вона пішла в наступ. Крутилась біля Дена всю ніч, аж поки той не кинув оком і на неї. Познайомились. Сподобались одне одному. І незабаром у них зав’язався роман. Настя раділа, як дитина новій іграшці. На гроші, що залишились, накупила ще речей, косметики та всякого непотребу. Мала вигляд на всі сто, як сама вважала. Катря ж тільки мовчки спостерігала за подругою і дивувалась такій наївності.
– Чого радієш, як дурна? – якось спитала. Поведінка Насті не на жарт почала дратувати її.
– Закохалась! Моя мрія нарешті здійсниться. У нас усе настільки добре, що незабаром я вийду заміж… – відповіла сміючись.
– Подруго, не дурій. Яка мрія? Який заміж? Та ви знайомі місяць. Ти того Дена навіть не знаєш. Хто, ким працює, де живе?
– Усе я знаю. У нього приватний будинок, своя фірма, усе в Дена в шоколаді. Зрозуміло? Тільки дружини бракує, і нею стану я. Треба лишень добре постаратись… – Настя не зважала на зауваження Катрусі. Впевнена була, що їй нарешті пощастило.
– Постаратись? – не зрозуміла подруга.
– Ну, щоб пришвидшити подію, тобто шлюб, треба завагітніти. І Ден, як порядний чоловік, одружиться зі мною, – Настя аж захлиналась від захоплення собою. – І тоді прощавайте, злидні… Я багата, щаслива, забезпечена на все життя. – Дівчина не тямила себе від радості. І хоч бачила осуд в очах подруги, вважала, що то заздрощі.
Вагітність – справа нехитра, тож зовсім скоро Настуня дізналась, що незабаром стане мамою. Цю радісну подію вирішила відсвяткувати з новоспеченим татусем у дорогому ресторані, куди його і запросила. Вишукані страви, приємна музика, спокійна атмосфера і Настуня, яка просто сяяла від щастя. Новину Ден сприйняв спокійно, наче зрадів, кинувся обіймати маму своєї майбутньої дитини… Вечір минув чудово. Щоправда, пропозиції руки та серця Настя так і не дочекалась, тож вирішила, що щасливих подій на цей день досить, буде ще пропозиція.
…Ден зник. Не телефонував, не з’являвся, наче й не було його в житті Насті. Дівчина теж додзвонитись до нього не могла, абонент був поза зоною досяжності. Знайти майбутнього татуся не могла, бо нічого про нього не знала. Все, що про себе розповідав, – просто слова. У нього наче був будинок, та де він, Настя не мала уявлення. Директором якої фірми був Ден, також не знала. Ейфорія минула – і день не встиг скінчитись, бо хоч і була Настя наївною, та зрозуміла все швидко. Від відчаю не знала, куди себе подіти. Ревіла два дні, очі не просихали. Катруся хоч і тішилась спочатку, та згодом їй стало шкода подругу. Опинитись у такій ситуації не бажала навіть ворогові. Зголосилась допомогти Насті, дізнатись хоч щось про зниклого нареченого.
Правда випливла раптово. Катруся випадково побачила Дена біля супермаркету на іншому кінці міста. Він стояв біля авто з якоюсь жінкою та двома дітьми. Дві дівчинки, найімовірніше, двійнята, бігали навколо машини, до речі, недорогої, бавились. Ден складав покупки в багажник, а жінка допомагала йому. Здавалось, вони були сім’єю. Мабуть, так і було, бо розмовляли, жартували й обіймались, як рідні люди. Жінка чомусь називала чоловіка Олегом, а той відгукувався на це ім’я. Дівчатка, гарненькі та веселі щебетухи років чотирьох, називали Дена татом. Не треба бути мудрагелем, щоб усе зрозуміти. Ден був не Ден, а Олег. Мав дружину, двох дітей, недорогий автомобіль… І, найімовірніше, не володів фірмою, величезним приватним будинком та й грошей великих не мав. Він мав вигляд середньостатистичного чоловіка: недорогий одяг, поруч – звичайнісінька жінка, нічого особливого, та й діти вдягнені просто. Виникало враження, що ця сім’я взагалі не з Києва. Дівчина вагалась, підходити до чоловіка чи ні. Нарешті наважилась. Привіталась, але Ден-Олег вдав, що не знає її. Відвернувся від Катрусі… Відходячи, вона почула, як сказав дружині, що дівчина помилилась.
* * *
Катруся сиділа у своєму улюбленому кафе і спілкувалась із новою співмешканкою, дівчиною зі села. Розповідала їй історію її попередниці, яка приїхала підкорювати місто та шукати легкого життя:
– Він зателефонував Насті того ж вечора. Сказав, що одружений, має двох дітей і кредит. Мешкає в селі поблизу Києва і великих грошей у руках ніколи не тримав. У місті час до часу буває, оскільки там мешкає його брат. Любить розважатись у нічних клубах. Одяг та гроші – не проблема, у брата бере… А легковажні дурепи, як-от Настуня, самі вішаються йому на шию, тож гріх не скористатись. Просив відчепитись і не переслідувати його. Дитина йому не потрібна, бо, як казав, має двох. Отож цей клопіт тільки її. Попрощався, подякував за гарно проведений час і знову зник.
– А Настя? – спитало дівча.
– Поїхала додому. Благатиме батьків пробачити їй... – Катря замовкла, задумалась. – Гадаю, що пробачать, бо ж батьки… Я б не пробачила… Мене взагалі така легковажність і дурість дратують. Дитину тільки шкода, а Настя заслуговує на таке. Треба мати голову на плечах, думати нею. Бо в непростий час живемо. Сподіваюся, ти не повториш помилок своєї попередниці?
Миле дівча з великими світлими очима лише усміхнулось. Що тут скажеш? Життя покаже.
* * *
Настя з повною сумкою дорогих речей і з подарунком для батьків їхала в автобусі. П’ять місяців удома не була. Дивилась у вікно й думала, як за такий короткий час змінилось її життя. Поїхала до міста в пошуках кращого життя, а виявилось, що ще більше його ускладнила. Та Настуня й не думала здаватись. Ото народить, очухається трохи і знову – до Києва... А дитину батьки виховають. Ну, не зупинятись же їй через таку прикрість.
У село прибула після обіду. Збиралось на дощ. Чорні хмари звисали над головою: простягни руку – і дістати можна. Настя поспішала. Не хотіла замочити дорогих речей. Грякнув грім, перші краплі торкнулись її обличчя. Тож дівчина пришвидшила ходу, мало не бігла. Ось і рідна хата, подвір’я. Не видно нікого, мабуть, поховались, злякались грому. Ще раз загуркотіло – і почалась злива. Настя встигла до дощу. Відчинила вхідні двері, увійшла:
– Ну, здрастуйте, мамо, я повернулась…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії
