ОСНОВНЕ В ЖИТТІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

09 вересня 23:20

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Того вечора ми довго сиділи в кухні й розмовляли. Точніше, говорив здебільшого він, а я сидів і слухав, зрідка вставляючи «так» чи «ні». Він не сказав жодного поганого слова про неї, ба більше, намагався її виправдати, і я зрозумів, що він усе ще любить її. Любить, незважаючи на те, що вона зламала йому життя. Та я… Я не міг її більше любити, не міг пробачити їй, не міг і не хотів. Ненависть холодною гадюкою заповзала в душу. Він глянув на мене і все збагнув. «Не роби цього», – сказав тихо та поклав теплу долоню на моє плече, та я рвучко підвівся й вибіг із квартири. Вибіг у ніч, вибіг у нікуди.

Батько знайшов мене третього дня на вокзалі, очманілого від спраги, голоду, безсоння та болю, що рвав на шматки. Знайшов, коли я саме хотів обміняти свою фірмову шкіряну куртку, її подарунок до дня народження, на наркотики. Він узяв мене за руку і сказав, що більше нікому й нічому не дасть відібрати в нього сина. І вже сім років ми живемо разом.

Спершу ми не дуже ладнали, і, мабуть, у цьому моя провина, але тепер я дуже люблю цього чолов’ягу, безнадійного романтика та мрійника, який у свої 47 свято вірить, що може змінити світ на краще. У нас немає таємниць, ми справжні друзі, нам цікаво удвох, і ми інколи можемо проговорити чи просперечатись до ранку. Єдине, про що ми ніколи не говоримо, – це моє дитинство. Ніколи більше ми не згадували й про неї, про жінку, яка колись народила мене і яку колись ми обоє любили. Колись… Але вчора батько сказав, що вона хоче мене побачити (гадюка у грудях заворушилась і показала зуби з отрутою), що її знову оперуватимуть. Я довго мовчав, а потім пішов складати свої речі.

***

У потязі я згадував, як дізнався правду, згадував дитинство (гадюка металась навсібіч і жалила так, що хотілось кричати від болю). Я любив неньку до нестями, мабуть, так, як люблять матерів усі діти, любив і шкодував, бо відчував усім своїм маленьким серцем, що вона в чомусь провинилася перед батьком, точніше, перед тим, кого я вважав своїм батьком, і ще не знаю чому, але був переконаний, що причина саме в мені.

Ми жили в чотирикімнатній квартирі. І коли батько повертався з роботи, мати забороняла мені виходити з моєї кімнати, мотивуючи це тим, що тато втомлений і хоче відпочити. Однак моїм молодшим братикові та сестричці дозволяли бігати помешканням і шуміти. Батько часто бавився з ними. Мама казала:

– Ти ж у мене розумник, уже дорослий, а вони зовсім маленькі, нічого не тямлять, от татко й терпить їхні пустощі, хоча й хоче відпочити.

Коли вони їхали кудись на відпочинок, я залишався з бабусею, неньчиною мамою, бо «тобі ж нудно буде з нами, я муситиму весь час дивитись за малими, а татові треба відпочити», або вирушав сам у табір чи кудись із бабусею.

Я дуже хотів, щоб мене теж узяли у гру, похвалили за відмінні оцінки, щоб батько просто запитав: «Як твої справи?». Та я був для нього порожнім місцем, щеням, яке плуталось під ногами і заважало жити. Інколи я чув, як батьки сварились через мене. Особливо коли мати купувала мені якісь обновки. Вдягали мене завжди гарно, я мав велосипед, ролики, які були справжньою дивовижею в ті роки, магнітофон, але я залюбки віддав би все за добре батькове слово. Інколи мені здавалось, що він навіть не знає, як мене звати. Коли тато запитував про мене в мами чи розповідав комусь про мене, завжди вживав слово «той»: «А той уже прийшов зі школи?», «Знову ти тому нову куртку купила…».

А потім я зрозумів, що батькові подобаються не мої успіхи та перемоги, а невдачі й поразки. Тож зі зразкового учня я перетворився на двієчника та хулігана. Тато і справді цьому тішився, але любити мене не почав. І врешті якогось дня я зненавидів його…

І тоді в нашій квартирі розпочалась війна. Мені було тринадцять, і я все добре розрахував: знав тепер усі батькові слабкі місця й міг тримати удар. Я знову став гордістю школи, мої молодші брат та сестра теж навчались добре, але мене вважали генієм. Я вчився, як проклятий, бо знав, що, коли хвалять мене, він шаленіє…

А потім захворіла мама. Їй потрібна була термінова операція, і шансів, що вона, «сердечниця зі стажем», витримає хірургічне втручання, було не так багато. Ми сиділи в палаті біля її ліжка, ненька попросила батька принести їй газованої води і, коли він вийшов, швидко засунула в кишеню моєї куртки клаптик паперу. Потім узяла мене за руку й прошепотіла ледь чутно:

– Це адреса твого тата. Якщо мене не стане, їдь до нього.

Я тоді не зрозумів, про що йдеться. Якщо чесно, я навіть добре не розчув, що вона сказала. Я так боявся втратити матір. Потім ми сиділи біля дверей операційної, і я бачив, як він нервується та хвилюється. У ці миті я ладен був усе йому вибачити, простити за любов до неї.

Далі були виснажливі чергування в палаті, ми з ним поступово відвойовували її у смерті. І коли лікар сказав, що загроза минула й мама житиме, він щасливо розсміявся, поплескав мене по плечі та сказав:

– Дякую. Я б без тебе не впорався.

Роками я чекав на те, що він отак поплескає мене по-дружньому й усміхнеться, а тепер мені було байдуже: у моїй кишені лежав клаптик паперу з адресою людини, яка була моїм справжнім батьком. І я хотів нарешті дізнатись правду. Просто треба було зачекати, поки одужає мама і все мені розповість. А я тепер умів чекати.

Минув рік, перш ніж я виклав на стіл перед мамою адресу мого справжнього батька і запитав:

– Що це означає?

Мама взяла папір до рук, знизала плечима:

– А я думала, що ти вже давно викинув усе це з голови. Цей негідник залишив нас, коли тобі було три роки. Забудь… Просто всі ті страхи перед операцією… – вона квапливо розірвала вже добряче пошарпаний аркуш і повторила: – Забудь…

Але я вже знав, що мама бреше, і розумів, що тепер нізащо не заспокоюсь.

***

Я подзвонив у двері батькової квартири рано-вранці. Дивно, але я був цілком спокійним. І лише коли почув кроки в коридорі, відчув, що мені стало млосно і в мене почали тремтіти руки. Вдома перед дзеркалом я сотні разів репетирував цю сцену, заучував до дрібниць усе, що скажу йому, як поводитимусь, безліч разів моделював різні ситуації. Але все сталось зовсім не так, як я очікував. І я про це зовсім не шкодую, бо, відчинивши двері, чоловік, який здався знайомим, спершу здивовано глянув на мене, а потім міцно обійняв.

Ми сиділи в кухні, пили чай, і я розповідав, чому приїхав, звідки дізнався його адресу, і повідомив, що хочу знати правду. Батько слухав дуже уважно, довго мовчав, а потім розповів, як усе було насправді. Він не виправдовував себе й не звинувачував маму. Тоді він намагався, незважаючи ні на що, захистити слабшого, хоча й винуватого. Намагався захистити жінку, яку кохав. І це було правильно, по-чоловічому, але це я зрозумів лише згодом. Батько просто розповідав, однак не міг приховати того болю, який відчував. А як усе було насправді, я дізнався трохи пізніше, коли поговорив із дідом, який під час розмови не відводив від мене очей, немов боявся, що я фантом, який зараз зникне назавжди.

***

Батько – молодий перспективний науковець, кандидат технічних наук, викладач столичного університету – познайомився з мамою, молоденькою випускницею технікуму, коли приїхав у гості до своєї бабусі, яка жила в нашому невеличкому провінційному містечку. На тлі інших залицяльників гарненької, хоча й дещо легковажної дівчини він здавався справжнісіньким принцом, який мав ввести провінційну попелюшку у вищий світ. Отож не дивно, що за рік відгуляли весілля, але подружжя переїхало не до Києва, як сподівалась мама, а в чотирикімнатну бабусину квартиру.

Старенька жила сама, хворіла. На сімейній нараді вирішили, що молоді житимуть із нею та доглядатимуть її. Тож батько зі столичного науковця перетворився на звичайного викладача технікуму. А надворі були кризові дев’яності. Порожні вітрини крамниць, черги, затримка зарплати, а тут іще й народився я, і мамині мрії розбились ущент. Замість бурхливого столичного життя – брудні пелюшки, нестача грошей і хвора стара жінка, яка потребує догляду. Ні, не так вона уявляла своє сімейне життя. У квартирі не вщухали скандали. Батько мовчки терпів образи, брав додаткову роботу, працював репетитором, прав пелюшки, а ночами присвячував себе науковій діяльності.

Коли мені було два роки, мати подала на розлучення. Не думаю, що вона й справді прагнула, щоб сім’я розпалась, просто хотіла принизити й полякати батька. Та переступила межу, вчинила те, чого тато пробачити не зміг.

Коли під час чергової сварки сказала, що вона не наймичка і їй набридло, як смердить «ця стара баба», батько, який завзято опирався розлученню, дав на нього згоду. Мати забрала мене і переїхала до своїх батьків у двокімнатну квартиру, де мешкала ще й її молодша сестра із чоловіком. Тепер життя справді стало нестерпним, і в усьому, звісно, знову був винен батько, «який залишив її з малою дитиною на руках».

А тим часом померла бабуся, а батька запросили на роботу до Польщі. Він залишив мамі її квартиру і поїхав за кордон, покинувши нас із мамою «в цій провінційні клоаці». Батько надсилав гроші, малював мені листи, за найменшої нагоди приїжджав до мене. І, можливо, якби не робота в Канаді, яку тато отримав за рік, їхні стосунки навіть налагодились би. Принаймні батько на це дуже сподівався.

– Цей рік дасть нам змогу заспокоїтись, пробачити одне одному, забути все і розпочати все з нуля. Я, ти і Денис. Подумай про це, – сказав він мамі на прощання.

І навіть не здогадувався, якої помилки припустився. Ця жінка, яка все життя прагнула вирватись «у світ», не могла вибачити батькові року життя за океаном без неї. Тож уже за пів року вона вдруге вийшла заміж, а в мене з’явився новий тато. А коли прилетів батько, мама заборонила йому бачитись зі мною, мотивуючи це тим, що я вже звик до її нового чоловіка, що називаю його татком, у нас гарні стосунки, а коли з’явиться ще один татусь, для дитини це буде моральна травма.

Батько подав до суду. В підсумку отримав дозвіл бачитись зі мною, але я все одно залишився під опікою матері, взяти мене за кордон йому не дозволили. Це тепер, коли комп’ютер у кожній квартирі, спілкування через океан – не проблема, а тоді в нас навіть телефона не було.

Дитяча пам’ять зберегла декілька прогулянок із дядьком Віктором (так тепер за маминою підказкою називав я рідного батька). Потім батько полетів, і ми більше не бачились. Він висилав мені книги, а мамі – гроші. Тепер я розумію роздратування вітчима, коли мати купувала мені обновки. Він заробляв чимало, але зарплатня батька, який працював у канадському університеті, звичайно ж, була значно вищою. Я знаю: вітчим кохав маму, однак цього пробачити їй не міг, а можливо, підсвідомо відчував, що був для неї лише знаряддям помсти батькові. І, мабуть, саме тому так і не зміг полюбити чужу дитину чи бодай просто подарувати їй своє тепло.

***

Мама лежала на ліжку, тримала мене за руку, казала, що засумувала за мною. Плакала і просила повернутись додому, до рідних людей, казала, що потребує допомоги, що почувається зле, що я – найрідніша для неї людина, що вона сумує за мною, до того ж невідомо, що на неї чекає. Але я вже знав від лікаря, що, на щастя, діагноз був помилковим і операція не потрібна. Що мама здорова. І я вже не вірив їй, мати просто знову хотіла використати мене у своїй нікому, крім неї, не потрібній боротьбі з батьком.

Змія у грудях підняла голову, але не вжалила, а потроху поволочила своє холодне мерзенне тіло геть. Тепер у грудях зяяла порожнеча. Мені було шкода цю жінку, яка замість того, щоб радіти життю, розтринькала його на непотріб. Я вивільнив свою долоню з її рук:

– Не переймайтеся, мамо, все буде добре. Я приїжджатиму…

Я вийшов надвір, вдихнув прохолодне весняне повітря, побачив батька, який сидів на лавці у скверику й читав. Я раптом відчув, як у грудях тьохнуло, стало тепло та добре, на очах виступили сльози. Тепер я знаю, що основне в житті – любов і лише задля неї варто жити…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.