ПОМІЧНИК БОГА

«Звідки я, 13­річний українець, можу знати про те, що хотів сказати в оповіданні 60­річний дід з росії, який жив сто років тому? Він собі писав, як знав, і мені не пояснив, що має на думці».

Директор сміявся аж до сліз. А потім покликав Олексика, посадив поруч себе:

– Дитино, я вже планував цього року йти на пенсію, але ще мушу її відкласти, поки ти не закінчиш школу, аби тебе не випустили звідси з «вовчим білетом». Ти розумний хлопчина, лиш тобі не пощастило народитися вчасно і там, де треба.

– Тобто? – не второпав. Ну, щодо там, де треба, це зрозуміло, бо з татом­пияком і вічно злою мамою щастя справді мало.

– А коли б я мав народитися?

– Років за п’ятдесят. Твою допитливість і критичне мислення тоді, мабуть, скерували б у раціональне, позитивне русло, а тепер ти мусиш бути такий, як усі.

– А що, колись буде інакше? – знову нічого не второпав.

– Так, буде, бо все так, як тепер, бути не може. Он в Америці діти старших класів самі вибирають учителів і ті предмети, які б хотіли вчити. Якщо вчитель не сподобався, то учень може про це вільно сказати директорові, який не учня покарає, а вчителя.

– Ух ти! Це справді так? Я б щодня ходив на фізику, географію і фізкультуру. А в Америку можна поїхати?

– Можна. Але не всім. Хоч вірю, що й це не вічне. Вчися добре, може, тобі й пощастить поїхати у світ, побачити, як інші живуть, порозумітися з людьми, знайти спільну мову.

– А яка там мова, американська?

– Ні, такої нема. Там англійська, – усміхнувся директор.

– У такій великій Америці нема американської мови? Це як у нас росіянська? Живемо в Україні, а вчимо чужу?

– Майже. Але ви й німецьку вчите... – не закінчив.

– Фу­у­у, така дурна, нею фашисти булькали, а наша вчителька знає одне повторювати: «Вчіть дер­ді­дас, бо не буде німців з вас!». Я німцем бути не хочу, тому знаю по­їхньому лиш «Хенде хох, гітлєр капут»!

Директор знову зайшовся гучним сміхом, аж хтось із вчителів заглянув у його кабінет і відразу ж вийшов. Директор погладив Олексика по буйній чуприні та вказав на двері. Хлопцеві ніби світ розвиднився – його хтось уперше приголубив, відколи себе пам’ятає. Від того на очах виступили сльози розчулення. То, щоб не видати себе, рвучко розчахнув двері й вискочив з кабінету. Однокласники хлопця аж відскочили від дверей, бо стояли поруч, мабуть, підслуховували, чи директор, бува, не пише документ, аби здати товариша у виправну колонію, як того вчителька вимагала, та й уперше хтось з учнів аж настільки затримався в директоровому кабінеті, а це неабияка подія. Та коли побачили веселого Олексика, то й самі повеселіли.

Заледве хлопець закінчив школу, вирушив у місто, в ПТУ – такі були училища, що брали навіть двієчників: «Ляп­майстром буде». Тобто будівельником­штукатуром. Єдиний плюс того училища – у ньому, крім німецької, вчили й англійську, куди хлопець дуже просився. На щастя, Олексі трапилась мудра вчителька, яка оцінила прагнення хлопця вивчити мову й усіляко допомагала йому. Залюбки працювала з Олексою індивідуально, тож він до кінця третього курсу увібрав у себе всі знання вчительки.

Служба в армії пролетіла швидко, бо вже в повітрі літав дух перебудови і чогось нового. Влаштувався в місцевий будівельний комбінат, недовго й працював, як почалась ера безробіття. Тоді й потягнулися за кордон перші трудові іммігранти. Хтось прогорів, хтось виграв, хтось заліз у борги, аби лише вибратись із країни. Олексі пощастило найбільше – знайшов посередника, який допоможе з виїздом і роботою, бо хлопець бодай трохи знає англійську, але пів року мусить віддавати немалу суму. Погодився і на таке – втрачати нічого. Тисячу разів дякував директорові школи за «чарівний копняк», завдяки якому мав мету, а ще був вдячний учительці англійської, яка навчила його мови, що стало для нього на чужині єдиним рятівним колом. Працював важко й багато, базова англійська і знання будівельної справи неабияк допомогли в далекій Америці.

Мине чимало років, Алекс відкриє свою будівельну компанію, створить сім’ю з чарівною українкою, яка в третьому поколінні вже американка, народять трьох діток, на яких не підвищать навіть голосу, не те що піднімуть руку. А кропиву обминатиме десятою дорогою, бо має з дитинства на неї алергію. Допомагав матері та братам, щоправда, не так, як би вони того хотіли, але Олексія це хвилювало найменше. Бо більшу частину допомоги скеровував до сиротинців. Про таких кажуть, що сам Бог вибрав його своїм помічником.

Після клятого 24 лютого зробив усе можливе, аби прихистити в себе діток з України. Далеко за межами його штату знають, що Алекс Петров має одну умову – бере до себе дітей із найбідніших родин. Для американців це вияв людяності й самопожертви, для його колишніх земляків «забаганки мільйонера».

Олексієві й байдуже до дурних балачок, він робить те, що підказує серце.