ПОКЛИК КРОВІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

07 травня 23:53

506

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Він цілими днями грався в їхньому дворі на дитячому майданчику, де жалісливі бабусі, що пильнували своїх онуків, часто підгодовували його то свіженькими ягодами, то чимось смачненьким.

Цей маленький худенький хлопчик був завжди привітний з усіма і не по-дитячому розумним. Його любили всі – і дорослі, і діти. Але тільки-но бачив, як когось із хлопчаків батько веде за руку, розгойдує ледь не до небес на старенькій гойдалці чи, граючись, підкидає вгору, відразу ставав сумним, сідав на затінену високими кущами лавочку і сидів там довго-довго, про щось зосереджено думаючи.

Незчувся, як пішов у перший клас. Навчання давалося йому важко, а вдома ніхто не допомагав. То замкнувся в собі, майже ні з ким не спілкувався, і мама, щоб не ускладнювати собі життя, віддала його в інтернат для слаборозвинених дітей.

Уже з четвертого класу Андрійко часто не ночував ні вдома, ні в інтернаті, звідки постійно тікав, долаючи понад десять кілометрів дороги додому. Потім став ночувати у підвалах, на горищах, а згодом зовсім перейшов жити серед таких, як сам, бездомних підлітків. Далі почалися крадіжки, а за ними не забарилася дитяча колонія, що визначила його долю на все подальше життя.

Андрійко дорослішав, злочини ставали все важчими, тюрми змінювали одна одну, незмінним залишався тільки стиль маминого життя.

Одного недовгого вечора, проведеного на волі, зустрів ту, яка стала для нього і матір’ю, і подругою, і порадницею, і дружиною. Проте щастя тривало недовго, бо звичний ритм його життя взяв над Андрієм гору, і він знову опинився за ґратами. На довгих-довгих десять років. І вже там, у брудній тюремній камері, довідався, що став батьком. Уперше в житті плакав, як мала дитина, бо добре знав, що чекає його сина без батьківської опори, уваги і ласки.

Більше про сина ніколи нічого не чув, не знав, де і як живе, бо у колишній квартирі їх не застав, а куди переїхали – ніхто не знав.

Чи скоро, чи повільно, але час спливає. І ті десять років минули для Андрія звично, буденно, як звично і буденно ледь пробивається крізь заґратоване вікно камери сонце, як звично і буденно гудуть у цеху верстати, куди щодня ходив на роботу, як незмінно щонеділі б’ють церковні дзвони поблизу в’язниці.

Єдине, що змінилося, це сам Андрій. І то змінився на краще. Бо за всяку ціну хотів вийти на волю і знайти сина.

Не знав, що малого виховує бабуся, бо мама поїхала в росію на заробітки, щоб хоч якось прогодувати сім’ю.

Малий Дмитрик ріс допитливим, дивував усіх своїм розумом, був розсудливим, врівноваженим, у неповні п’ятнадцять на відмінно закінчив дев’ять класів і став студентом медичного коледжу.

Його білосніжний халат відтіняв виразні чорні очі й чорне, мов вороняче крило, волосся. Дуже гарно співав, був веселий, товариський, а за дисциплінованість і наполегливість у навчанні студенти жартома величали його Дмитром Андрійовичем.

Літо якось непомітно перейшло в осінь, а Дмитро Андрійович – на третій курс. Студенти раділи, бо почалася в них практика. Їх розподілили здебільшого в міську лікарню, а його – в хірургічне відділення, оскільки мріяв стати хірургом.

Відділення було напівпорожнє, хворих мало, з-поміж них був і Андрій.

Він вийшов на волю, і рідна квартира зустріла його занепадом: обшарпані стіни, потріскана плитка, перекошені двері – скрізь була убогість, а стара беззуба жінка з розпухлим обличчям нічим не нагадувала його молоду красиву маму.

Та й сам він недалеко втік від неї: землистий колір обличчя свідчив про те, що рідко бачив світло, сонце і свіже повітря, а майже беззубий рот робив із нього старого чоловіка.

Зморщена шкіра звисала на худих руках, і здавалося, що все його тіло легке, мов пір’їнка.

Вирішив, що їм краще продати свою міську квартиру й купити десь недалеко в селі хату, бо в місті не було ні роботи, ні за що жити.

Тож оселилися в селі, адже порожніх хат у селах стоїть немало, нема кому в них жити: молоді повиїжджали в міста або ж за кордон – на заробітки, а старі повмирали.

Андрієва мама нічого не знала ні про його колишню співмешканку, ні про малого. Та й узагалі, крім пляшки, її ніщо не цікавило.

Їхнє життя в селі поволі наладилося, Андрій працював на пилорамі – згодився набутий у тюрмі досвід. Мама привчалася обходити їхню невеличку господарку, ставала звичайною сільською жінкою.

Але одного осіннього дня біда знову постукала в їхні двері: Андрія відвезли в лікарню з серйозною травмою руки.

Йому терміново зробили операцію і вже після реанімаційного відділення перевели в загальну палату.

Лежав, тамуючи біль, що хвилями накочувався, і його худеньке, майже дитяче тіло здригалося, мов від ударів.

У палату тихо зайшов Дмитро, підійшов до пацієнта і взяв його за руку. Той глянув на Дмитра, і хлопець ніби потонув у глибокому погляді виразних чорних очей недужого. Рука хворого здригнулася, потім дрібно затремтіла, і він ледь чутно спитав:

– Тебе як звати?

– Дмитро, – тихо відказав хлопець, але руки не відпускав. Сів на краєчок ліжка. Якась невідома сила не давала йому відійти. Розпитав про характер болю, оглянув забинтовану руку, приніс якісь ліки. Коли знову заглянув у палату, Андрій спав.

Відтоді Дмитро по декілька разів на день, під час чергування навіть уночі заходив до Андрія в палату, а дізнавшись, що того ніхто не провідує, приносив йому то фрукти, то соки, то щось домашнє, приготовлене власноруч.

Андрій інтуїтивно впізнавав у цьому стрункому чорноокому красені себе, молодого, красивого, сповненого жаги до життя.

Дмитро якось непомітно розказав йому про себе, про свою сім’ю, і Андрій іще раз переконався, що не помилився у своїх відчуттях, що голос крові його не обманув.

– Твою маму звати Ірина, ви жили на вулиці Жовтневій, 47, – промовив стиха чоловік.

Дмитро мовчки кивнув головою.

– Дмитре Андрійовичу, – тихо покликала санітарка, – вас шукає лікар.

Дмитро поправив хворому покривало, привітно кивнув головою і вийшов з палати. Легка усмішка пробігла його обличчям: він усе зрозумів без слів.

Андрія охопив страх і розпач: що він розкаже синові про своє життя, чим приверне його душу, що доброго бачив і зробив у своєму житті? Крадіжки, тюремні камери, розбої, підірване здоров’я, передчасна старість і теперішнє нікчемне виживання. Що придбав для нього, чим може допомогти йому в здійсненні його задумів і мрій, що може дати йому сьогодні, крім батьківської любові?

Серце стискав розпач і жаль за змарнованим своїм життям, яке сьогодні постало перед ним так ясно і правдиво, як ніколи. І вперше в житті Андрій пожалів, що народився на світ.