ПЛАЧ МАРИНІ

– Цитьте, мамо, не смійте так про Олесю і знайте: прийду з війська – одружусь із нею, хочете ви того чи ні.

Після тієї новини Мариня довго оговтувалась, а потім вирішила, що два роки – то не день, за цей час багато що може трапитись, а вона діятиме розумно. Тож, коли на проводи Остап привів перелякану Олесю та посадив поруч із собою, не заперечувала і навіть погладила дівчину по неслухняному довгому волоссі:

– Ну що, тепер ми з тобою, Олесю, чекатимемо разом.

Добре, що ніхто не помітив гидливого виразу обличчя Марині, лише Максим здивовано глянув на неї.

***

Весна залишила село якось раптово, разом із машиною, що повезла хлопців у район до призовного пункту. Село знемагало від спеки, тихо мріяло про дощ під гарячими променями сонця й визирало з-за хмар, які невеличкими табунцями купчились на обрії і розчинялись у далекому мареві.

Олеся сиділа біля вікна й вишивала, мати, зморена спекою, спала.

– Олесю, чуєш, я тут вам квартиранта привів, – дядько Петро, сільський голова, облизав потріскані губи. – Знайомся, це Василь Іванович, новий завідувач клубу, його з області прислали. Ми йому наразі квартиру ще дати не можемо, тож він декілька місяців поживе у вас. Сільська рада заплатить, вам же копійка не буде зайвою, матері твоїй он знову погіршало, то ти той… приймай гостя.

Він був молодий, кирпатий, веселий і одразу… втонув у зелених очах господині. 

***

Василь був ладен небо прихилити дівчині, всю чоловічу роботу, яку досі не надто вправно виконувала Олеся, одразу перебрав на себе. І незабаром замість перекошеного паркану хатину оточував новенький тин, а Василь півнем сидів на верхівці даху, заміняючи старий шифер, що давно потріскав, на новий. А вечорами через відчинене вікно лилась тиха мелодія на два голоси.

Восени, коли Василеві виділили квартиру в новому багатоквартирному будинку в центрі села, він запропонував Олесі стати його дружиною. Дівчина сполотніла, здивовано глянула на нього:

– Василю, ти мені як брат. Вибач, я не хотіла… І я… кохаю іншого.

***

Минали дні. Олеся чекала листів від Остапа, спершу він писав мало не щодня, а потім раптово припинив… Зустріла якось на вулиці Мариню:

– Тітко, а Остап вам пише?

– Пише, а чом би мав не писати? – усміхнулась зверхньо і переможно й рушила далі.

За декілька днів бліда Олеся постукала у двері хати Марині.

– Тітко, Остап не пише мені, не знаєте, що сталося? – пролебеділа тихо.

– Звідки ж мені знати? Діло молоде, може, когось іншого знайшов, ти ж он із Василем шури-мури крутила, а йому що, зась?

– Та що ви таке кажете? Як ви можете? Які шури-мури? – сльози відчаю та образи душили горло. – Я кохаю вашого Остапа, – скрикнула, як поранена птаха, і додала ледь чутно: – Я від нього дитину чекаю…

– Не знаю я нічого, то ваші справи, тож самі з’ясовуйте, – Мариня гримнула дверима.

– Що ти робиш, жінко? – Максим стояв як грозова хмара.

– Що роблю? Сина нашого рятую! Ти справді віриш у те, що вона вагітна від Остапа, а не від того жевжика Василя? Хочеш байстрюків няньчити?

І Мариня, неймовірно задоволена собою, сіла писати синові чергового листа про гулящу дівку, яка хотіла йому на шию повіситись.

***

Олеся народила на Різдво здорового, гарного хлопчика, назвала його Олексою – на честь свого батька. Ніхто в селі не сумнівався в тому, що батько дитини Остап, бо чого ж тоді не вийшла заміж за Василя, який не приховував своїх почуттів і далі, чим міг, допомагав тепер молодій самотній мамі. Лише Мариня стояла на своєму.

А час минав… І коли осінь удруге завітала до села, Максим, якийсь ураз посірілий, перестрів Олесю на вулиці.

– Дитино, послухай мене, виходь за Василя, не чекай Остапа. Він до Тюмені поїхав після служби у війську… Навіть додому не заїхав, – промовив зболено. – А тепер-от написав, що одружується… То ти того… не марнуй свого життя… – зашкарублими від вічної роботи пальцями витер сльозу, що, непрохана, котилась Олесиною щокою, – і пробач… пробач, якщо зможеш…

***

Минув іще рік. Олеся таки вийшла заміж за Василя, і незабаром вони виїхали до районного центру, а потім забрали до себе й маму. Мариня двічі їздила в Тюмень до сина: раз на весілля, потім іще раз у гості. Та невістка дала жінці зрозуміти, що вона тут не надто бажана гостя. Та й самій Марині було незатишно в міській двокімнатній квартирі, де мусила жити в кімнаті з малою донькою невістки від першого шлюбу. Остап так у селі більше й не з’являвся. Ходили чутки, що почав пиячити. Потім зчинив якусь бійку, мало не потрапив до в’язниці, ледве відкупили. Потім узагалі зник, ні слуху ні духу…

***

А час минав… Мариня – постаріла, з руками, які викрутив артрит, із вузлами надутих жил на ногах – несла важезні торби з крамниці. Перла до хати декілька кілограмів цукру та борошна, казали, що дорожчатимуть, отож треба запастись. На зупинці в центрі міста було людно. Зупинилась перепочити та перекинутись словом-другим із жінками, які чекали автобус. А коли той зупинився і зчинилась метушня, одні сідали, інші виходили, її торба перекинулась, і Мариня почала складати пакети назад.

– Бабусю, можна, я вам допоможу?

Мариня глянула й обімліла. Її Остап, її син, молодий і високий, стояв перед нею і приязно усміхався.

– Остапчику, синочку, – кинулась йому на груди й залилась сльозами від щастя.

– Бабусю, я Олекса, ви мене з кимось сплутали, – юнак розгублено дивився на Мариню. – Мамо! – гукнув до жінки, яка стояла на узбіччі.

– Так, сину, бабуся помилилась. Ходімо, ми ж до дідуся на могилу приїхали. Вибачте, тітко, – Олеся взяла сина під руку, і вони рушили в напрямку кладовища.

На зупинці враз стало тихо-тихо, всі дивились на Мариню, яка, заломивши руки, впала на коліна прос­то посеред вулиці.