ЯК Я СТАЛА УКРАЇНКОЮ

Директорові школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, щоправда, я таких більше не зустрічала, так-от, директорові школи, вчителям я вірила більше, ніж татові й мамі. І таке було. Пам’ятаю, як влітку, коли почалася шкільна практика і форму не треба було вже носити, ми прийшли до школи допомагати клеїти книжки в бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася в модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі: «Галю, ти що таке коїш, то ж націоналістичні кольори, ти що, хочеш у КДБ загриміти?». Галя полетіла додому перевдягатися.

У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі синьо-жовті знамена, коли почав свою роботу «Рух», і я йшла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть зі щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справж­ні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість: я йшла в колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала в лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість, бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха подалі, бо ще ж існувало кляте КДБ, бо ще ж був Радянський Союз.

Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав ніколи нікому розповісти про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, вступати до поліграфічного училища у Львів, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова: «Ти ж вступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку, у друкарню, і там познайомилася з моїм батьком. Там одружилися. А тато ніколи нічого не розповідав.

Після того як синьо-жовті знамена почали дедалі частіше хвилювати прос­тір старосамбірського повітря, тато заговорив. Почав розповідати, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили в теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніми дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених із Польщі парафіян стягнув старий священник. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, майструвати з бляхи дека, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім навчався на водія трамвая, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: «Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б пішов, хлопці. Але не можу маму залишити саму із сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю». А за два тижні якась гнида здала їх усіх: і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…

Стаття 58-а. 25 років…

Я знайшла ті документи вже після татової смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58-а… А тато розказував, як працював на річці Лєна, на золотих копальнях. Як виносили потаємно із шахти самородок золота зав­більшки з волоський горіх і вимінювали в місцевих на шматочок сала завбільшки із сірникову коробку. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з копальні – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув його в канаву...

Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови не розповідав.

Самостійна, незалежна держава дала моєму батькові пільги. І так познущалася з нього. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…

«Я вам покажу, сучі сини!» – то було вперше. Держава дала щось людям, але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…

Наша держава. Таки наша. І як болить вона всі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти… ну, не буду зараз про корупцію, і про безголовість, і про продажність… Ви самі все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.

Та нас змінили наші діти. Нас змінили другий Майдан, Революція гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україна живе в мені, бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇ­НУ.
Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо, коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина, втрачаєш розум. Коли у твою дитину стріляє інша чиясь дитина, ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не писатиму про нього. Майдан горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала, – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю, що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усією Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає, вона так швидко не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль, проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…

В житті є місце не подвигу, а любові. Так ясказала б своїй колишній учительці. Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України. І тоді я – українка. І нарешті є Україна в мені, і я – її дитина. І за неї боротимусь.

Слава Україні! Героям слава!