ПІСНЯ ЗАКОХАНИХ ФАЗАНІВ

– Дякую. Щиро дякую. Я вже наївся… – віднікувався Олексій і червонів від того, що Олена клала йому в тарілку ще декілька пухких вареників.

Після сніданку чоловік клав цеглу або каміння, колотив розчин, а Олена, вдягнена в джинси і кофтинку у квіточки, замішувала шпаклівку, вичавлювала на палітру фарби, чистила мастихін. Усе ніби й нічого. Якби не те, що заважало Олексієві налаштуватися на роботу, – Оленине волосся і надто вузенькі джинси. Волосся було важким, темним, воно хвилями пливло в повітрі. Таке показують у рекламі, але одне дивитися в телевізорі, інше ж – бачити наяву, за кілька кроків від Олекси. Час від часу Олена йшла по щось у будинок і дорогою зупинялася біля чоловіка. Кирка чи кельма, блендер чи дриль ставали в Олексійових руках незграбними, і, намагаючись не дивитись на кофтинку у квіточки та на вузенькі джинси, він починав сердитись і лаятись, аби приховати своє хвилювання.

– Нікуди не годяться ці китайські іграшки. Потужність не та… Це не інструменти, а лише клопіт…

Олена тільки усміхалася, йшла в будинок і шуміла там каструльками та кришками. Потім вони обідали, тоді знову працювали, аж доки стрілки годинника доходили до восьмої вечора і на стежці, що веде до будинку, з’являвся Степан із двома важкими пакетами, вщерть наповненими продуктами.

Вечеряти сідали втрьох. Олена переодягалася в майже прозорий халатик. Степан милувався своєю стрункою коханкою.

– Олексію, правда ж, моя Оленка – солодка цукерочка?

Степан відкинувся на спинку стільця і повчально-лекторським голосом почав розповідати вчорашні телевізійні новини. Олексій мовчав. Він прислухався до розмови за вечерею, мало говорив і нічого не казав про свої думки. А розмірковували Олена та Степан дуже часто про прості речі непростими словами, і ті слова Олексій переосмислював уже наодинці із собою, лежачи в ліжку.

– Степанку, поглянь на мій сьогоднішній барельєф, – казала Олена.

– Барельєф як барельєф… Хоча… Композиція важка. Верби, річка, пляж… Банально і несучасно. Кольори надто насичені. Розтушуй. А краще зроби грильяж.

– Ні! Я хочу, щоб було яскраво! – заперечувала Олена.

– Не згодна зі мною, то чого запитуєш? – сердився Степан і звертався до Олексія: – А ти що думаєш, старий?

Оте Степанове «старий» роздратувало чоловіка, але він стримався і тільки процідив крізь зуби:

– Гарно…

– Гарно?! Та в мистецтві найважливіше – це лаконічність! – зареготав Степан. – Олексію, ти ж не художник, то що в цьому тямиш!?

–  Степанку, це не головне. Він добрий. Він чуйний. Він чудовий.

У такі хвилини Олексій ладен був подарувати Олені пів світу, виконати будь-яку її забаганку, готовий був піти навіть на злочин. Але Олена не вередувала. Вона заварила каву. Степан говорив про політику і війну, Олексій підтакував, а подумки відзначав, що незабаром треба встановлювати каркас на альтанку. А ще він подумав, що якось таки не витримає і заткне цьому «голохвостому» пельку.

–  Олексій будівельник… І йому подобаються мої… – спокійно продовжила розмову Олена, ставлячи на стіл горнятка із запашною кавою.

– Подобаються?! Та що він тямить у мистецтві? Ти запитай Олексія про Стуса чи про Телігу, про Драй-Хмару чи про Власюка. Запитай… Він селюк селюком.

– Що ж тут такого?! – стенула плечима Олена. – Ну то й що, що селюк? А ти… надутий індик!

– Це я?! Я – індик?! – обличчя Степана як варений рак, очі мало не залазили на чоло. – Це я індик? А може, я рогатий? Може, рогатий козел? Чого мовчиш, Олексію?! – кричав Степан.

– Та оце згадав… Олениха з роками має ще більш привабливу красу, а в оленя з роками ще важчі роги, – спокійно мовив Олекса.

– Що?! – вже репетував Степан. – Що ти сказав?!

Степан схопився і побілілими пальцями вп’явся в спинку стільця. 

– Степане, ти що, геть утратив клепку? – безбарвно заговорила Олена. – Знайшов, до кого ревнувати? Що може бути спільного в мене із цим… Від його реплік я вже оскому набила.

Олексій ніби завжди подобався жінкам, а тут виявляється, що він узагалі не чоловік, а так, не знати і що – кислий фрукт, від якого лише оскома.

Того вечора сіли вечеряти, як завжди. Знову Степан «блискотів», Олексій відмовчувався, тицяючи виделкою в тарілку.

– Ти нічого не тямиш! – завів свою постійну пісеньку Степан.

Олексій усе старався, але не міг наштрикнути на виделку слизького гриба. Чоловік помітив, з якою майже гидливою гримасою дивилася Олена на його великі руки в мозолях. «Панянка», – пронизало мозок. Олексій стримано поклав виделку на стіл і відсунувся.

– Дякую за вечерю. Мені вже час іти додому.

Олексієві слова впали в порожнечу. Обличчя Олени розрум’янилося і враз стало негарним. Різким рухом Степан скинув горнятко на підлогу, задзвеніли скалки. Він захлинався зі словами:

– Не тямиш нічого, будівельнику! Будувати – це не картини писати!

Олексій натягнув на очі картуза і тихо зачинив за собою двері. Чоловік глибоко видихнув, уже коли покидав двір, і рішуче закрокував ледь помітною стежкою від будинку.

Загусали сутінки. Десь озвався птах. Над берегом піднявся туман і потягнувся поміж високими тополями. З-за хмар де-не-де проступили перші зірочки. Йшов Олексій швидко, із-за кущів терену зблиснули вогники на його вулиці. Назустріч чоловікові вийшло два міліціонери, які без пояснень скрутили Олексу і запхали в машину, що стояла неподалік.

***

Густі сутінки переходили в нічну темряву. Олексій зняв із гайка кепку. На порозі стояла Варвара з ліхтарем.

– Ти кудись зібрався? – запитала, навіть не привітавшись.

У сусідньому дворі загавкав собака.

– Ти хочеш жити сам?

–  Я? Сам? Так… – пробурмотів Олекса. – Задля того, щоб жити у спокої, я й приїхав у це село.

Вони вийшли в садок.

–  Дерева на зиму треба побілити і стовбури чимось обв’язати, бо вони молоденькі, то зайці кору погризуть. Сад буде в тебе гарний, молодий…

– Так… Я це знаю… А ти ж, Олексію, також хотів новий садок закласти… Що, плани змінилися? Їдеш від ме… Їдеш із цього села?

Олекса мовчав.

– Де ти пропадав? Я ж хвилювалася…

– Хвилювалася?!

– Так!

– Довго?

– Доки у крамниці не почула розмову Олени і Насті. Тоді й дізналася, що ти в буцегарні. Степан запроторив, приревнував до Олени.  Я хотіла розпитати, але… Не захотіла зайвих чуток. Отож і вирішила чекати…

– Чекати? Мене? Я ж тепер злочинець. Злодій, що вкрав у чесної громадянки дорогу каблучку! – майже кричав Олексій. – Добре, що обійшлося переляком. Навіть за роботу не заплатили. Так би мовити, вкрав каблучку – ото і є твій заробіток.

– Я в це не вірю… Ти не злочинець, ти просто закоханий дурень, який нічого не бачить далі за свій ніс. Всі ви, чоловіки, бачите тільки вродливі личка, а душі ні! А я? Я ж тебе чекала! – скрикнула Варвара.

 – Я тебе чекала, – вже тихіше промовила.

П’яні тіні стікали з дерев, розчинялися в темряві.

–  Ходімо до хати.

Зайшовши, Олексій не дав Варварі увімк­нути світло. Його мучила якась незрозуміла провина перед нею. Не різко, але наполегливо пригорнув Варвару в темряві до себе. Відшукав її губи. Жінка не відповіла на поцілунки, а просто підкорилася.

Тонесеньким серпиком молодий місяць заглядав у вікно. Дерева в садку здавалися алюмінієвими. Блискотіли після вечорової грози. Тіні птахів шастали поміж деревами, смикалися на стіні в блідо-рожевому світлі місяця. Кизил осипався стиглими плодами. І зовсім не зрозуміле почалося з Олексієм: йому раптом захотілося розповісти Варварі все про своє життя. Він говорив і говорив. Відчувши наближення ранку, в садку прокидалися птахи. Кружляли з ледь чутним шерехом, лише крила шурхотіли поміж листям. Мовчали й закохані фазани. Вони були зайняті – вчили своїх пташенят літати.