ПІДСТУПНА ДІЄТА

А що ж ти хочеш, Раю? Уже майже п’ять десятків літ у тебе на носі… Бабусею за декілька місяців, дай Боже, Вірочка зробить. Ой, треба ж їй зателефонувати, бо вчора так і не привіз зять нашу «крихітку» на бенкет. Підприємиця Рая рідко дозволяла собі вихідний від комерції день, але сьогодні вирішила до магазинів не з’являтися. Головне з сімейним улюбленцем Дюшесом замиритися. Вчора увечері, залишений, зненацька для нього, наодинці за дверима спальні, кіт довго шкріб кігтиками лапок по полотну, а потім, ображений, заліг, мабуть, на кухонному диванчику. А ще потрібно було з букетами квітів розібратися, подарунки прилаштувати.

Проте за виконанням хатньої роботи жінка ніяк не могла забути переглянуту зранку телепередачу. Окреслився задум – потрібно діяти. Вона уважно гуглила сайти в інтернеті, поки не вибрала, на її погляд, приклад підхожої дієти і для себе, і для Василя.

За вечерею Рая зважилася на розмову з чоловіком про дієту. Що-що, а переконувати співрозмовника у своїй правоті – то її професійний коник у досягненні бажаного! Василь доводи дружини стосовно кардинальної зміни у харчуванні сприйняв без особ­ливого ентузіазму, але звичний за багато років шлюбу до правоти дружини у складних життєвих ситуаціях погодився на експеримент. Тільки й підсумував, жартома, результат спільної домовленості: «Пишні ми Пишні… Не бути нам пишними від такого обмеження у їжі…» Твердо вирішили обоє, що можливі труднощі долатимуть стійко і без омани.

І почався дієтний марафон: випічку Рая викреслила з меню категорично; хліб вживали тільки чорний з борошна грубого помелу; обмаль відварного м’яса чи риби; овочі та фрукти без обмежень; пили трав’яні чаї та свіжовичавлені соки. У перші дні експерименту їсти хотілося несамовито, але згодом відчуття голоду притлумилося. Десь через півтора місяця, залишившись навмисно у своєму магазині наодинці, Рая зважилася приміряти вподобану перед минулим бенкетом кремову сукню, яку категорично зняла з продажу. Сталося диво: із дзеркала на жінку дивилася геть ставна дівка – хоч завтра під вінець! Проблем із одягом для схудлого Василя теж не було – у крамницях різні розміри.

Клопіт для Раї несподівано виник зі спортивними штанами, що їх уподобав чоловік, які він нізащо не хотів змінити. Прийшов якось із тренування футбольних ветеранів, дорікнув роздратовано: «Зроби щось, Раю, зі штаньми негайно, бо випаду з них ненароком, і ядра свої погублю». Довелося бігти як на пожежу до знайомої кравчині в сусідній під’їзд.

Ніяково відчував себе Василь і за святковим столом. Не поїхали, а полетіли із Раєю на крилах радості у Полтаву після народження внука… За вечерею захмелілий батько зятя, тримаючи у правиці на виделці чималенький шмат запеченого м’яса, поклав ліву руку на плече Василя і шепче лукаво тому на вухо: «Що це ви, свате, раз по раз чарчину тільки й пригублюєте та в салаті риєтеся? Мо, появі внука не раді чи занедужали?... А мо, коньячок “Ужгородський” не до вподоби, то я біленької наллю…» Дове­лося Василеві сяк-так відмовлятися від частувань свата, пояснюючи свою поведінку за столом чередою нагальних завтрашніх справ на роботі та прискіпливістю патрульних на дорозі. Зате Рая з модельною зачіскою, одягнута у повітряну кремову сукню вище від колін, із блискітками та глибоким декольте, стала на родинах справжньою фавориткою! У її бік так і сипалися компліменти і від зятя, і від дочки, і від свахи та інших гостей!.. Хто знає, може, і внучок був би у захваті від такої бабусі, але він, звичайно, ще не балакав, а, сповитий, солодко спав у дальній кімнаті.

* * *

Подрузі Лесі у Красній Луці дісталася у спадок від двоюрідної тітки хатина зі старим садом та городом, який полого спускався до тихоплинної замріяної річки Грунь. Багато років поспіль погожого вихідного дня Пишні своїм стареньким вередливим «Жигуликом», прихопивши господиню із сином, приїжджали у село. Удень дружно поралися коло городини та картопельки, а надвечір відпочивали на березі біля вогнища зі спеченими смаколиками та шашликом.

Особисте життя у подруги не склалося: вийшла заміж за хлопчину, молодцюватотого шофера із хлібозаводу, народила сина Володю, а тут горе – молодий чоловік загинув у автомобільній трощі. Так і лишилася Леся, з підрізаними крилами щастя, матір’ю-одиначкою. Щоравда, мабуть, років за п’ять після трагедії пристав до жінки у прийми один заготівельник, колега. Проте сімейні стосунки між ними не стали тривалими – повіявся гульвіса десь світом тільки йому відомими «заготівельними» шляхами. Рая бачила, як важко замкнутій у собі подрузі самій ставити на ноги Володю. Під різними надуманими приводами вона намагалася допомогти жінці одягом і для неї, і для сина. Леся категорично відмовлялася від допомоги – гордою лишилася, як і в юності.

А от бізнесплан, який розробила Рая, виявився вдалим: викуплені один за одним два магазини стали приносити чималий і сталий прибуток. Каталися вже Пишні у солідному джипі японського виробництва.

У Красній Луці подружжя, придбавши недалеко від Лесиного обійстя старе дворище, за два роки побудувало там двоповерховий цегляний будинок з господарськими спорудами, басейном та альтанкою, ближче до берега річки. Весь двір був устелений добротною тротуарною плиткою із прямокутними прогалинами для квітників та газонів. Обійстя вздовж периметру обнесено двометровим парканом із профнастилу зеленого кольору. Ворота з хвірткою – масивні, ковані. Василь здебільшого переймався посадженим власноруч садом, а Рая ґаздувала навколо будинку. Тільки у неї все облаштовано по-сучасному, не так, як у подруги. У Лесі біля давнього штахетника над дорогою ще тітчині мальви, на осонні під вікнами хатини чорнобривці, красолька та кущі любистку, а в Раї газонна трава рівненько підстрижена, у квітниках ряди близнюків-гладіолусів та вишукані різнокольорові троянди цвітуть усеньке літо.

Друзі так і приїжджали у село разом, але працювали кожен у своєму господарстві. Далі збиралися на вечірній відпочинок, але на подвір’ї Пишних у альтанці. Діти роз’їхалися – Вірочка навчалася в торгово-економічному в Полтаві, а Володя подався на свій хліб у Харків.

* * *

Настала іще одна весна – почався новий дачний сезон. Рая рішуче скасувала вечірні застілля – вона з чоловіком на оздоровчій дієті. Припали пилюкою бронзові ґрати барбекю біля альтанки, зайвим бовванів і мангал із залишками торішніх вуглин.

Уже ближче до осені Рая стала помічати, що Василь занудьгував на дачі: сад заріс метровими бур’янами, а він, щойно приїдуть, або на річку з вудкою чкурне, або на диванчику біля телевізора прохолоджується. «Добре, що хоч подрузі не відмовляє у допомозі: штахетник перекошений підремонтував, дах на хаті підлатав, суху грушу біля ґанку звалив. У мене Васильок і стороннього у біді не лишить!» – міркувала Рая.

Але якось тривожно обурилася жінка, коли, повернувшись від подруги після ремонту електропроводки у хатині, Василь відмовився від вечері, і за декілька метрів несло від нього не парфумами чи спиртним, а смаженою цибулею. Уголос не дорікнула чоловікові, проте вирішила завтра ж збільшити «слабакові» порцію відварного м’яса вдвічі. Звикнувши з роками до жорстких умов роботи у бізнесі, Рая навчилася твердо рухатися до поставленої мети, не шкодувала ні себе, ні інших. Багато чого не помічала навколо себе на цьому шляху.

Дієтний марафон так і тривав для сім’ї Пишних майже до кінця зими. Рая не допускала і думки про зміну курсу на їх омолодження, а Василь підкорявся волі дружини, пам’ятаючи дану обіцянку про стійкість у тяготах і втратах. Тільки підступний холод з’явився у подружніх стосунках, ніби наврочив хто… Чоловік частенько після мовчазної дієтичної вечері до світанку переглядав у залі телевізійні трансляції футбольних матчів, і Рая просипалася у сімейному ліжку сама.

А десь у середині лютого, якось раптово, Василь заявив дружині, що взяв на роботі відпустку і має намір відвідати стареньких батьків на Вінниччині. Зібрав він похапцем речі у спортивну сумку і без довгих прощань «відчалив», не джипом поїхав, а рейсовим автобусом. Раю тривожно вразило те, що зі стіни у вітальні зникла стара чорно-біла світлина – окрилений радістю капітан футбольної команди Василь Пишний серед гравців здійняв гордо над головою кубок, щойно отриманий за перемогу в обласній першості.

Та й не пам’ятала жінка, щоб за десятки років сімейного життя хтось із подружжя відпочивав окремо один від одного. Рая щоденно телефонувала чоловікові на мобільний, але абонент був поза зоною досяжності. Вона відшукала в записнику номер телефону свекрухи, але там також не відповідали на дзвінки. Доньку про неприємності не сповіщала, адже боялася, що у Вірочки від хвилювання могло зникнути грудне молоко.

Вирішила жінка зустрітися з подругою Лесею – колись у студентському гуртожитку часом доводилося шмат хліба ділити навпіл… Проте цього разу та якось холодно відмовила Раї у побаченні. Зіславшись на погане самопочуття, швидко відімкнула телефон. Не знайшла часу на зустріч вона і наступного дня, хоча і жила поруч, через дорогу в хлібозаводському гуртожитку.

Дискомфорт та душевне хвилювання Рая намагалася вгамувати думкою: «Повернеться Васильок із відпустки, то буду йому окремо страви тремненькі готувати. Хіба ж я ворог чоловікові. Кращого ж прагнула для обох…»

* * *

Якось зранку на ґанку магазину остаточно ошелешила Раю раптова новина від продавчині Юльки: «Добре, що ви під’їхали! Бо я розхвилювалася сильно! Думала вже вам телефонувати… Вийшла щойно з нашого під’їзду, а назустріч чоловік ваш із сумками до дверей наших прямує. Що це воно таке незрозуміле твориться на світі…»

Рая враз сполотніла, у ногах відчула зрадливе тремтіння, серце готове було вирватися із грудей. Ледь вистачило сил дійти до підсобки. Рій думок, замішаних на здогадках, у голові жінки видзвонював у скронях сотнями дзвіночків: «А чому це Василь після приїзду не додому прийшов? Бозна-де, під чужими вікнами валандається! Може, ключі від вхідних дверей посіяв десь… То міг же перетелефонувати, а то й сам не дзвонив, і власну слухавку відімкнув!»

Так у тій же малосімейці і подруга «вірна» мешкає. «От і маєш… От і скромна Леська-краса – довга коса! Розлучниця підступна. Принадила мого Василька смачненьким та тримненьким, ніби карася голодного на гачок підчепила… Не бути Василеві в неї приймаком-квартирантом… Зась!» Стрес людину спонукає до дії, продукує в її тілі резервні сили. Рая вискочила стрімголов з магазину, геть забувши про припарковане поруч на стоянці авто. Чимдуж побігла, розхристана, у напрямку свого будинку. Кілька разів ледь-ледь не впала долілиць на тротуар – каблуки-шпички її добротних італійських чобітків пружинили, підгиналися під час руху, але підошов трималися намертво. Перед жінкою розступалися знайомі і незнайомі їй вранішні перехожі – хтось вітався, хтось намагався щось запитати… Рая не звертала на них уваги. У голові тільки палала лють: «Постривай же, відьмо! Не буде по-твоєму! Зараз патли твої довжелезні геть із черепка зірву!..»

Між своїм будинком і малосімейкою через дорогу знесилена жінка зупинилася у замішанні: «А що, коли тій вертихвістці Юльці із просоння привиділося казна-що?..» Вирішила спочатку підійнятися у власну квартиру. Та остання надія виявилася марною: домівка зустріла Раю пусткою. Тільки радий появі хазяйки кіт Дюшес заходився ретельно чистити своїм оксамитовим бочком куценькі халяви італійських чобітків. Сподівання вивітрилися – покинули тіло і сили. Їх вистачило тільки на те, щоб вигребти з холодильника у відро на сміття ненависні заморські фрукти: банани, сіточку із ківі, апельсини та пару ананасів. Упала сердега взутою, не роздягнувшись, долілиць на постіль, зайшлася гірким, надривним риданням.

* * *

Рая перейшла з кухні до вітальні. Не вмикаючи світла, впала у глибоке крісло, відкинула голову на зручну спинку. Із грудей мимоволі вирвався згусток смутку. А Дюшес тут як тут – обережно скочив жінці на коліна, став м’яко топтатися передніми лапками по ногах, вибираючи зручне місце для сну. Нарешті він умостився, ткнувся своїм вологим кінчиком носа у долоню, лизнув кілька разів шорстким язичком зап’ястя, згорнувся теплим калачиком і став мурликати. Побачила Рая у сні свою бабусю Галю у білій хустинці, зав’язаній вузликом під горло. Сидять вони за обіднім столом коло хати, під крислатою білою шовковицею. Бовтається ложкою у глиняній мисці худезна одинадцятирічна дівчинка, а їсти не їсть. Та як же можна осилити той борщ, коли нещодавно із сусідськими дівчатами напхалися у колгоспному садку медових абрикосів по саме горло?!

– Треба тобі добре їсти, Раю, – намагається переконати внучку баба. – От виростеш такою худорбою, як штахетина, то тебе ніхто любити не стане. Хлопці не собаки – на кістки не кидаються.

І витьопала дівчинка весь той наваристий борщ до дна миски, ще й куряче крильце обсмоктала до кістки.

– А що воно таке – любов, бабуню?

– Ну, як тобі пояснити… Кожна людина на світі має свою долю. От коли Боженьку не гнівити, бути слухняною, то Він і зведе твою долю з долею судженого парубка. Ото і любов, внучко…

– А що ж воно таке – доля? – не вгамовується допитлива Рая.

– Доля… Доля – це зірочка на небі. Кожен народжується під своєю звіздою.

Ти не хвилюйся, дитинко, – твоя зірочка точно щаслива. Я впевнена у цьому, – гладить своєю шорсткою рукою бабуся внучку по причесаній голівці. – Тільки треба сильно-сильно вірити у своє щастя, треба терпляче його дочекатися…

– Я терпляча, бабуню. Я буду чекати, – беззвучно ворушить губами у маренні Рая до давно покійної баби Галі.