ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
373Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
«Навіть якщо припустити неприпустиме і уявити їх знову разом, навряд вона скаже йому, що кохає. Та й він тепер за жодних обставин не зізнається їй у коханні. Ще й у День усіх закоханих. Побили ж горщики! Цього разу, мабуть, навіки...» – гойдався у кріслі та зловтішно хіхікав пан Булкін В. М.
– Валентине Марковичу, добридень, – почулося у слухавці, – це Катруся.
Збентежений Булкін спустив на ніс окуляри:
– Хто-хто?
Він так розмріявся, а тут телефон дзвякнув – налякав, супостат.
– Ну той... пам’ятаєте, чотирнадцяте лютого? – дзижчав у вусі жіночий голос. – Торік цього самого дня ви загубили цуцика на нашій вулиці, а я його випадково знайшла. Так ми й познайомились. Ви ж казали, що не забудете... – тут її голос ніби перечепився об невпізнання і замовк.
– Катрусю, це ти? Пам’ятаю! Ну звісно! Як таку людину забути? – по-батьківськи тепло відгукнувся пан Валентин, професор вузького профілю, специфічного напряму – «психології недосконалих стосунків».
– Пригадали? – перепитала Катруся. – Це ж мені довелося телефонувати вам такого дня... турбувати.
Чутно було, що панянка хвилюється.
– Якого «такого» дня? Ніби звичайний день, п’ятниця.
У Валентина Марковича був хижий слух та язик, і пам’ять гостріша за спис. Він чудово розумів, про що йдеться, та поводився у своїй звичній манері – грав забудькуватого стариганя.
– Ну як звичайний?.. – у голос дівчини прокрався сум. – День усіх закоханих. Лінії перевантажені.
Маркович усміхався, та Катруся цього не бачила. Вона намагалася пояснити, чи то нагадати професорові, що рік тому вони з ним уклали парі.
– Схоже, що я програла, – зрештою сказала вона й зітхнула так глибоко, так сумно, що в діда ледь серце не стало.
– Тобто програла?
– Абсолютно програла, кажу. Ваша взяла. Кохання – лише ілюзія, а теорію недосконалих стосунків я довела на практиці. Тож...
– У-у! Чудова новина, Катрусю! – пожвавішав пан Булкін. – Це ж тобі цілий рік знадобився, щоб повірити мені на слово.
Він ледь не стрибав, відчуваючи аромат прийдешньої слави. Ця дівчина – його успіх! Виграшний лотерейний білет! Тепер він з легкістю захистить дисертацію і отримає вищий, докторський ступінь.
– Нема! Я ж казав тобі: нема в житті отого кохання, – повчально рокотав телефон, не зважаючи на Катрині схлипи. – І ти це підтвердиш, бо тепер маєш досвід.
– Так... мабуть... доведеться, – ледь не плакала Катерина. – Парі є парі.
– Ви ж розбіглися? – безцеремонно спитав Валентин.
– Я... ми… посварилися, – відповіла вона. – Знову.
– О! А що я казав? Рік минув, а він іще не освідчився! Навіть не думає про одруження. Тільки свариться-мириться! Грає з тобою, як з мишею!
Старий підбурював Катрю, розпалював у ній гнів.
– Зустріла фертика, думала, доля зміниться? Вірила, що кохання могутнє? А воно он як повернулося – проти вітру.
– Але я кохаю його, – раптом зізналася Катруся. – І він мене теж кохає.
– Не вигадуй. Кохання – це маячня та брехня! – розумував професор.
Пауза здалася задовгою.
– Чи, може, ти передумала допомагати науці? – суворо уточнив пан професор.
На відміну від Катрі він розумів, що ця справа відповідальна. Кожне слово, як вона промовить, закарбується і після вже не зітреться. Тобто, визнавши кохання недійсним, вона ризикує своїм особистим життям! Шкода її? Напевно, трішечки шкода, але чого не зробиш заради науки. До того ж пані програла парі.
– Ми ж домовлялися, пам’ятаєш, Катрусю? – почав тиснути на неї пан Булкін. Тепер від нього повіяло холодом. Наче за помахом якогось чарівного пензля: був добрим, став злим. Як у казці! Від того дідуся з песиком залишилося хіба що ім’я.
– Валентине Марковичу, – схаменулася Катруся, – може, я поспішаю?
Цієї хвилини їй на вайбер прийшло повідомлення.
– Він запрошує мене на вечерю... до ресторану, – розгублено всміхнулася.
– Іч! – роздратовано пирхнув професор. – Як усі, меркантильна! Чекаєш на диво? Гадаєш, у хлопця плани змінилися? Освідчиться тобі, заміж покличе? Наївна! У ресторанах зазвичай розстаються.
– Та не чекаю я дива. Це задля точності експерименту. Ви ж самі казали. Хай буде все по-науковому.
Дівчина відчула: ще не кінець її казки.
– Гаразд, – рвучко відказав Валентин, – чекатиму до опівночі. Зателефонуєш і скажеш, що остаточно програла. Що розчарована в коханні до скону.
Чутно було гавкіт собаки перед тим, як професор зник. Він просто натиснув на кнопку – і цей дзвінок перервався.
***
Катруся заходилася збиратись на зустріч. Вона вірила в магію цього дня. Святий Валентин, певно, десь є, і він не такий, як цей хитрий Булкін. І як вона на нього натрапила? Ще й уклала із ним сумнівне парі. Це тому, що дідусь на вигляд був як дідусь. А ще ім’я Валентин підкупило. І песик у нього такий гарненький, грайливий. А вона тільки-но зустріла Сергія, закохалася й відчувала безмежну любов. Не бачила небезпеки. А що, як дійсно програє? Раптом і справді Сергій її розчарує? Покине?
Завагалася: йти на зустріч чи ні? А як не піде, то й не дізнається. Булкін тільки зрадіє. Вкотре скаже, що кохання у світі нема, і змусить її поставити під цим страшним твердженням підпис.
***
Біля Катрусиного під’їзду зупинилася автівка Сергія. Він приїхав заздалегідь, без дзвінка. Хлопнув дверцятами і, доки у світлі ліхтарів сипав сніг, він чекав.
Катруся випурхнула на вулицю легко вдягнена, на підборах.
– Сергію?!
На ньому був теплий плетений косами шарф. Червоний – колір кохання. Її подарунок, зв’язаний власноруч до Різдва. Вдягнув як відповідь на всі запитання та сумніви. Катря розтанула, бо зрозуміла: кохає. А Сергій, хоч мовчав, та обійняв її і довго-довго не відпускав.
– Кхе! Я перепрошую, молоді люди, ви тут песика рудого не бачили? Гарненький такий, грайливий. Загубився, сердешний!
До Сергія й Катрусі підійшла розгублена жінка. Низенького зросту, похилого віку, з коротким ремінцем у руці.
– Мене звуть Валентина, – сказала вона й додала: – Костянтинівна.
«Не може бути, – майнуло в Катриній голові. – Валентина? Загубила тут песика? У День усіх закоханих?». Її пересмикнуло, коли згадала про Булкіна.
– Тобто... Ви теж песика загубили? – іронічний голос Катрусі здивував Сергія, та він не втручався.
– Я? Так, це я загубила, – напружилась Валентина. – А хто ще? Тут більше нікого нема.
Вона злякано озирнулася.
– Загублених песиків ми тут не бачили, – сердито сказала Катря. – Жодного!
«Нечистий куражиться», – подумала вона й відвернулася від незнайомки.
– Ходімо звідси швидше, – сказала Катря Сергієві, взявши його попід руку.
– Стійте! Куди ви тікаєте, молоді люди? Допоможіть знайти песика літній жінці.
Вона казала про себе у третій особі. Тепер і Сергій тіпнувся.
– Чому ви такі безсердечні? Такі байдужі? – чулося їм обом.
– Не бійся, я поруч, – заспокоїв свою Катрусю Сергій.
Несподівано він дістав із кишені й простягнув Катерині маленьку червону коробочку.
– Сподіваюсь, я не спізнився, – сказав чоловік і врочисто став на коліно. – Все не так, як я планував, але... Кохана, ти вийдеш за мене?
Катря засвітилася від щастя.
– Так!
На її пальчику миттєво з’явилася каблучка.
– Їдьмо святкувати? – Сергій підхопив дівчину й закружляв, зацілував.
– Їдьмо!
Натиснувши на кнопку «виклик» Булкіна Валентина Марковича, Катря тремтіла від хвилювання. Вона виграла парі й мала його про це сповістити. Та він не відповідав, не брав слухавки. «Лінії перевантажені», – думала й несвідомо всміхалася.
Без сумніву, святий Валентин є. Усе бачить, усе знає, усе контролює.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
68
Життєві історії
