Ми з дому беремо усього потроху:

Слова. І вогні у різдвянім вікні.

Сніги, заметілі й січневі морози.

Прикрасу з ялинки. Й рецепт пирогів.

Пожовклі листівки. І зошит в клітинку.

У нім – три колядки. І нас – три сестри.

Давно це було. На згадку зосталось

Альбом, фотографії, стосик листів.

Беремо із дому страхи та печалі –

Дитячі, забуті, колючі, як лід.

Синці та подряпини.

Рани душевні.

І втрати... Минулого втрати навік.

До них прикладаємо руку.

До серця. Ледь чутно... І вже не болить.

Узором на вікнах мороз намалює:

Майданчик, дітей, ковзани...

І зими такі – кришталеві, прозорі.

І чисті, і білі, ну майже святі.

Сліди від санчат. Паралелі на снігу –

Везли нас кудись... У світ?

Несемо із дому – велика торбина:

І сміх, і тепло, і добро.

І досі ми чуємо – піснею лине:

«Врятує цей світ любов».

І яблуньку, що у шибки заглядала.

І дихала. Цвітом буяла. Весна ж!

Дитяче безсоння вона рятувала,

Гойдала. І просто, от просто... в житті була.

Та й зовсім не гілля у яблуньки –

руки.

У них трохи сонця й роси.

Плете павутинку рядочків цей спогад,

Заводить в минуле – згадай. Помовчи.

Беремо людей, голоси і дороги.

Нездійснені мрії. Стежки...

Ведуть паралелі –

Ми в світі. У ньому назавжди

Самотні й малі.