ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
504Історія з життя
Великі очі бордових оксамитових гладіолусів щиро заглядали їй у вічі, але вона, дивлячись на них, цього не бачила.
Ще п’ять хвилин тому, П’ЯТЬ ХВИЛИН! Стефанія йшла щаслива та радісна, повертаючись додому, а тепер те щастя розбилося на дрібні друзки нерозуміння та несприйняття. В очах, аж до болю, нестерпно рубінило від тих квітів. Отой колір впивався в мозок і розливав свої барви у келихах лівої та правої півкулі, а Стефанії хотілося лише спокою. Спо-ко-ю!
Вона підсвідомо звернула на свою вулицю. Ноги підвели її до хвіртки, яку автоматично відчинили тремтячі руки. Двері. Що за двері? А-а-а-а. Прийшла. Відімкнула їх, зайшла й аж тоді дала волю всім почуттям.
Божевілля тривало п’ять хвилин, а їй здавалося, що цілу вічність.
До тями Стефанію привело нестерпне відчуття голоду. Вона відчинила двері холодильника й одразу ж зачинила їх. Мозок ані на секунду не переставав працювати, не даючи їй спочинку. Сотні запитань без відповідей крутилися в голові, зависаючи на тому павутинні думок, що безперервно снувалися.
«І що тепер? Як бути? Що робити? Хто я тепер? Ні дівчина, ні наречена. Ні дружина, ні вдова...» – засипала себе запитаннями Стефанія.
Немов білка в колесі, вона намотувала круги кімнатами, не знаходячи прихистку в жодній із них. Порожнеча і тиша почали тиснути. Та раптом якась невідома сила донесла до неї запашний аромат покинутих на столі квітів. Стефанія кинулася до них. Обійняла та знову заплакала. Заридала. Цей букет був тим останнім містком, який об’єднував її з ним. Тим містком вона поринула у спогади...
– Привіт, мала! – вигукнув незнайомий хлопець, який вмостився біля неї на лавці.
Люди, які теж чекали на автобус, байдуже глянули в їхній бік. Усе скидалося на те, ніби ці хлопець і дівчина зналися давно. Насправді ж усе було абсолютно навпаки.
– Який нахаба, – притишено сказала дівчина, підвелася й відійшла вбік.
– Ну, чому нахаба? – мовив на те юнак. – Кажу, як є! – Він почав голосно сміятися.
Такого Стефанії ще не доводилося переживати.
«Так, вона маленького зросту, то й що? Невже це дає право йому, отому...»
І тут дівчина затнулася у своїх думках, бо побачила його. Вродливий, стрункий, гарної статури юнак дивився прямо їй в очі, від погляду якого Стефанія зашарілася.
«От тобі й маєш!» – розізлилася сама на себе і пішла, не дочекавшись автобуса.
Їй було недалеко до дому, тому й подалася пішки, а самозадоволений молодик залишився на зупинці, дивлячись їй у слід.
Наближався автобус, якого лише три хвилинки не дочекалася Стефанія.
«Якщо вона мене шукатиме очима, то...» – думав про себе Артем, і від тих думок йому ставало тепло на душі. Зачепила та мала його. Хлопець не міг пояснити того почуття, яке народилося в його серці, бо досі не відчував чогось такого. Стоячи біля задніх дверей, юнак мав достатньо часу, аби спостерігати за тим, як поводитиметься дівчина. Кожен із них, не знаючи цього, відчував одне й те ж – тремтіння сполоханої пташки, яка бажає повернутися у своє гніздечко, але боїться, щоб цього не помітили ті, хто її потривожив.
Автобус наближався до Стефи, яка повільно крокувала добре освітленою, засипаною жовтим листям вулицею.
Он він зрівнявся з нею...
Дівчина мимоволі шукала того хлопця очима. Шукала і, здається, знайшла. Чи, може, їй здалося?
А він був найщасливішим у світі. Артем побачив те, на що так чекав.
***
...Улюбленець усіх однокурсниць, душа всіх компаній Артем Загірний, який навчався на останньому курсі консерваторії, вже склав план дій і, щойно складе сесію, обов’язково почне його реалізовувати.
Маючи багато друзів і знайомих, для хлопця не становило складності розвідати, хто та красуня-незнайомка; дізнався, де вона живе й навчається. Залишилося реалізувати останній пункт того плану.
Та в Україну цинічно вторгся ворог, зруйнувавши спокій та мир українців, забравши багато життів.
Артем, як і чимало його однокурсників, вирушив добровольцем до військкомату. Він вирішив, що має стати на захист своєї Батьківщини. Та не всі друзі сприйняли цей порив із розумінням.
– Ну ти даєш, Артеме! Та який із тебе вояка? – насмішкувато вимовив однокурсник Євген і поплескав хлопця по плечі, міряючи його від ніг до голови. – Та де ж твоїм делікатним пальчикам до зброї? Дивися, бо ще надірвешся.
На такі провокаційні закиди хлопець не відповідав, бо добре знав натуру того Євгена. А ще знав, що не дозволить чинити таку наругу над Україною та її миролюбним народом. Він ніколи не був боягузом, а тому зробить те, чого бажає його совість.
Пройшовши військову підготовку, юнак вирушив туди, де чигала смерть. Можливо, й замало тривала та підготовка, але часу не було. А оскільки Артем, окрім того, що був професійним музикантом, захоплювався ще й спортом, то це допомогло хлопцеві набути перших навичок за короткий термін.
Звичайно, було страшно, бо лише дурень не має там страху. Артем звичайна людина, а отже, йому притаманні всі людські почуття. Та бажання боронити своє рідне перемагало, і юнак сміливо долав усі труднощі, за що здобув повагу поміж побратимів.
Сьогодні був перший справжній бій. Новий друг Артема Степан отримав поранення. Денис і Олег уже не повернуться з поля битви живими. Їхня кров іще пломеніє перед очима Артема. Яка ж вона червона! А скільки болю!..
Попри всю небезпеку, Артем зумів витягти загиблих побратимів із того поля, аби тіла потім передали родичам, а ті могли поховати хлопців по-людськи. Він своїх не залишає! І хай там що хто каже, а в його музичних пальцях достатньо сили, аби тримати зброю чи прийти на допомогу в разі потреби живим чи навіть мертвим...
***
Із рядового вояка Артем уже став досвідченим воїном. За його плечима багато бойових завдань, виконаних на відмінно. Але куля не має критеріїв відбору. Вона мчить уперед, не оглядаючись та не цікавлячись тим, чи ти маєш досвід, а чи новачок. Не оминуло тих дев’ять грамів і Артема. Отримав дуже важке поранення.
Довготривала операція минула вдало, і тепер усе залежить від молодого організму.
– Мав би викарабкатися, – задумливо сказав професор медичних наук, обіпершись ліктями на стіл і запустивши втомлені пальці в сиве волосся. Чоловік заплющив очі. Він чекав. Усі чекали Артемового пробудження після анестезії.
А він далі воював. Його мозок ніяк не міг перемкнутися на щось інше. Он там, у тих кущах, хтось рухався. Артем точно знав, хто той хтось. Він прицілився і вистрілив, не знаючи того, що з тих кущів теж здійснили постріл...
Та він усе ж таки повертався. У його очах затуманило приглушене світло. Хлопець знову заплющив їх. Відчув, як заболіло. Заболіло не лише тіло, а й думка про те, що не зміг здійснити того останнього пункту плану.
Враз почув голос, який строгим наказовим тоном промовив: «Артеме Загірний, наказую вам розплющити очі!» Хлопець почав повільно розтуляти повіки, а коли розімкнув, вони налилися слізьми.
– Привіт, мала, – тихо промовив і усміхнувся крізь біль.
***
Відтоді вони більше не розлучалися.
Останній пункт його плану здійснився. Тепер вони наречені. А там і до одруження недалеко.
Їхні короткі, але такі бажані зустрічі були наповнені безмежним щастям та радістю від того, що Бог подарував їм обом іще одну нагоду побути разом. Хлопець супроводжував поранених хлопців до лікарні, а бувало так, що й Стефанія приїжджала до Артема з виїзним екіпажем швидкої медичної допомоги. Щоправда, юнак дуже хвилювався за кохану, адже там, де він був, надзвичайно небезпечно. Але заборонити нареченій не міг, бо це її прямі обов’язки. Та й дівчина не з тих, хто залишатиметься байдужим, коли щодня безліч поранених, які потребують негайної професійної допомоги вправних рук на місці.
Одного дня під час телефонної розмови з Артемом Стефанія відчула себе не дуже добре і була змушена перервати бесіду. А вже за тиждень, пройшовши певні обстеження, молода жінка повідомила радісну новину, яка перевернула світ обох.
Під серцем Стефанія носила нове життя. Артем наполіг на тому, аби вона повернулася із фронту додому. Тепер їй потрібен спокій і відпочинок. Він сам боронитиме Україну, свою кохану та дитину, на яку так обоє чекають!
Незабаром вони одружаться. Їхня сім’я буде справжньою – міцною та щасливою. Народиться первісток, а за ним іще дітлахів прибуде в сім’ї Загірних. Дасть Бог і онуків колись дочекається Артем зі своєю коханою – малою Стефанією...
Сьогодні через кур’єра Артем надіслав Стефанії її улюблені гладіолуси, коли та була на консультації в гінеколога.
Сьогодні Стефія, несучи гладіолуси від коханого, отримала звістку про те, що Артема більше немає...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
65
Життєві історії
