ОСТАННІЙ ПУНКТ

Великі очі бордових оксамитових гладіо­лусів щиро заглядали їй у вічі, але вона, дивлячись на них, цього не бачила.

Ще п’ять хвилин тому, П’ЯТЬ ХВИЛИН! Стефанія йшла щаслива та радісна, повертаючись додому, а тепер те щастя розбилося на дрібні друзки нерозуміння та несприйняття. В очах, аж до болю, нестерпно рубінило від тих квітів. Отой колір впивався в мозок і розливав свої барви у келихах лівої та правої півкулі, а Стефанії хотілося лише спокою. Спо-ко-ю!

Вона підсвідомо звернула на свою вулицю. Ноги підвели її до хвіртки, яку автоматично відчинили тремтячі руки. Двері. Що за двері? А-а-а-а. Прийшла. Відімкнула їх, зайшла й аж тоді дала волю всім почуттям.

Божевілля тривало п’ять хвилин, а їй здавалося, що цілу вічність.

До тями Стефанію привело нестерпне відчуття голоду. Вона відчинила двері холодильника й одразу ж зачинила їх. Мозок ані на секунду не переставав працювати, не д...