ОСІННЯ ІСТОРІЯ

Череда корів поволі рухалася вузькою вуличкою села на випас. Дід Шевченко тюпав позаду стада, опираючись час від часу на ковіньку. Корови здавалися дедалі меншими, доки й зовсім не розчинялися, брьохаючись у сизому тумані. Дрібна мжичка осіла сріблястими краплями на сивій бороді старого пастуха. Дід підняв комір теплої куфайки й застібнув верхній ґудзик.

– Гей! Гей, куди пішла?! – завертав корів до шовковичного саду.

Через вранішній туман потайки пробився промінчик сонця. Згодом сонце зовсім прокинулося, визирнуло із-за хмаринки, пустотливо торкаючись верхівок дерев. Прояснилося. На небі ще виднівся місяць-молодик, що крадькома зазирав у сонячний ранок. Дід підняв голову до неба, примружився. Затим усміхнувся, пригладивши бороду. Щодня в нього відбувався своєрідний ритуал: підіймав руки до неба й дякував Богові за те, що дарував йому ще один день життя.

Ніхто в селі вже й не пам’ятав, як звали пастуха, всі звикли кликати його дідом Шевченком. Бо він не лише мав однакове з великим Кобзарем прізвище, а й часто любив читати вірші Тараса Григоровича. Уже два роки минуло, відколи зголосився пасти сільську череду.

Після того, як у нього стався інфаркт, лікар порадив частіше бувати на свіжому повітрі, проходити за день декілька кілометрів, не нехтувати здоровою їжею. Отак і став колишній учитель української мови та літератури пастухом. Відтоді відчув, як сили відновлювалися, тиск стабілізувався.

Осінь химерно вимальовувала жовт­невим пензликом, ніжно торкаючись верхів’я дерев та кущів чарівною позолотою і багрянцем. День був безвітряний, теплий. Небо синє, низьке, з кудлатими сивими хмарами. Пастух навмисне заганяв череду до саду, де корови неквап­ливо ласували опалим листям, зеленим моріжком, що забринів після дощів. Напасшись, худоба, ремигаючи, неспішно лягала просто-таки серед дерев. Дід дістав з торби нехитрий підобідець: завиванці із сиром і фляжку з чаєм. Чорнушка підійшла ближче, тицьнула мордою в долоню пастуха. Корівчина знала, що старий і їй узяв окраєць хліба до обіду.

Чоловік, опершись на дерево, на мить заплющив очі, вслухаючись в осінь. Десь зовсім близько закричав сполоханий фазан. Вітерець ледь торкається верхівок дерев, пустотливо шурхотить листям, скобоче позолочені гілляки. Листва повільно кружляє, витанцьовує. Дерева скидають свій покров – це осінь вимальовує барвисту плахту, вкриваючи нею землю. «Шурх-шурх», – шарудить під ногами. Миші ніби грають у хованки серед опалого листя, подекуди визирають, лупають очами-намистинами і знову пірнають у золоту ковдру.

Переважно цей дикий сад шовковичний, але зростали тут і яблуні-дички з дрібними червоненькими яблучками. На схилах можна здибати одинокі сосни – їм байдуже, що вже осінь, пнуться собі до неба. Під соснами між торішніх сухих соснових голок та трави пробиваються молоденькі маслюки, зваблюють блискучою шапкою.

Дід Шевченко насолоджувався осіннім садом, дихав на повні груди, усміхався. Нехай уже й розміняв восьмий десяток, та душа була ще зовсім молода. Тягнуло його до краси, з цікавістю спостерігав дід Шевченко за природою, милувався, як квітне все та завмирає восени, поринає в сон. Зібрав шипшини, терену, наломив молодих соснових гілочок, висохне те все на грубці – буде взимку запашний чай. Старенький узагалі не визнавав чаю із крамниці. Улітку теж вдосталь усього було серед степів: ромашка, чабрець, іван-чай, дика м’ята, листя суниці. «З душею та теплом сонця» – не інакше називав дід Шевченко свій чай із різнотрав’я.

Вечоріє. Червоне сонце на горизонті віщувало перший приморозок. Поля чорніли великими незграбними скибами після оранки, чекаючи на дощ після посіву озимини. Обабіч дороги тягнуться до заходу сонця цибаті дрібні соняшники, квітнуть, поки ще тепло.

Що далі в село, то більше повітря просякло димом. Палять надвечір огудиння та сухий бур’ян на городі. Прийшов додому дід Шевченко, коли вже смеркало. Попід вікном бринять білі дубки, милуватимуть око до морозів. Крізь фіранки було видно, як дружина порається біля столу, готує вечерю. Уже на порозі пахло гарбузовою кашею з молоком. Постояв мить, помилувався старенькою супутницею в житті. Понад усе на світі боявся, що вона відійде у вічність раніше за нього. Всією душею упадав за своєю дружиною, любив її.

– Гришо, ти вже вдома, а в мене ще...