ОСІННЯ ІСТОРІЯ

Череда корів поволі рухалася вузькою вуличкою села на випас. Дід Шевченко тюпав позаду стада, опираючись час від часу на ковіньку. Корови здавалися дедалі меншими, доки й зовсім не розчинялися, брьохаючись у сизому тумані. Дрібна мжичка осіла сріблястими краплями на сивій бороді старого пастуха. Дід підняв комір теплої куфайки й застібнув верхній ґудзик.

– Гей! Гей, куди пішла?! – завертав корів до шовковичного саду.

Через вранішній туман потайки пробився промінчик сонця. Згодом сонце зовсім прокинулося, визирнуло із-за хмаринки, пустотливо торкаючись верхівок дерев. Прояснилося. На небі ще виднівся місяць-молодик, що крадькома зазирав у сонячний ранок. Дід підняв голову до неба, примружився. Затим усміхнувся, пригладивши бороду. Щодня в нього відбувався своєрідний ритуал: підіймав руки до неба й дякував Богові за те, що дарував йому ще один день життя.

Ніхто в селі вже й не пам’ятав, як звали пастуха, в...