ОСІННЯ ІСТОРІЯ

Осінь химерно вимальовувала жовт­невим пензликом, ніжно торкаючись верхів’я дерев та кущів чарівною позолотою і багрянцем. День був безвітряний, теплий. Небо синє, низьке, з кудлатими сивими хмарами. Пастух навмисне заганяв череду до саду, де корови неквап­ливо ласували опалим листям, зеленим моріжком, що забринів після дощів. Напасшись, худоба, ремигаючи, неспішно лягала просто-таки серед дерев. Дід дістав з торби нехитрий підобідець: завиванці із сиром і фляжку з чаєм. Чорнушка підійшла ближче, тицьнула мордою в долоню пастуха. Корівчина знала, що старий і їй узяв окраєць хліба до обіду.

Чоловік, опершись на дерево, на мить заплющив очі, вслухаючись в осінь. Десь зовсім близько закричав сполоханий фазан. Вітерець ледь торкається верхівок дерев, пустотливо шурхотить листям, скобоче позолочені гілляки. Листва повільно кружляє, витанцьовує. Дерева скидають свій покров – це осінь вимальовує барвисту плахту, вкриваючи нею землю. «Шурх-шурх», – шарудить під ногами. Миші ніби грають у хованки серед опалого листя, подекуди визирають, лупають очами-намистинами і знову пірнають у золоту ковдру.

Переважно цей дикий сад шовковичний, але зростали тут і яблуні-дички з дрібними червоненькими яблучками. На схилах можна здибати одинокі сосни – їм байдуже, що вже осінь, пнуться собі до неба. Під соснами між торішніх сухих соснових голок та трави пробиваються молоденькі маслюки, зваблюють блискучою шапкою.

Дід Шевченко насолоджувався осіннім садом, дихав на повні груди, усміхався. Нехай уже й розміняв восьмий десяток, та душа була ще зовсім молода. Тягнуло його до краси, з цікавістю спостерігав дід Шевченко за природою, милувався, як квітне все та завмирає восени, поринає в сон. Зібрав шипшини, терену, наломив молодих соснових гілочок, висохне те все на грубці – буде взимку запашний чай. Старенький узагалі не визнавав чаю із крамниці. Улітку теж вдосталь усього було серед степів: ромашка, чабрець, іван-чай, дика м’ята, листя суниці. «З душею та теплом сонця» – не інакше називав дід Шевченко свій чай із різнотрав’я.

Вечоріє. Червоне сонце на горизонті віщувало перший приморозок. Поля чорніли великими незграбними скибами після оранки, чекаючи на дощ після посіву озимини. Обабіч дороги тягнуться до заходу сонця цибаті дрібні соняшники, квітнуть, поки ще тепло.

Що далі в село, то більше повітря просякло димом. Палять надвечір огудиння та сухий бур’ян на городі. Прийшов додому дід Шевченко, коли вже смеркало. Попід вікном бринять білі дубки, милуватимуть око до морозів. Крізь фіранки було видно, як дружина порається біля столу, готує вечерю. Уже на порозі пахло гарбузовою кашею з молоком. Постояв мить, помилувався старенькою супутницею в житті. Понад усе на світі боявся, що вона відійде у вічність раніше за нього. Всією душею упадав за своєю дружиною, любив її.

– Гришо, ти вже вдома, а в мене ще вечеря не готова, – усміхнулася.

– Тримай, Улянко, – дід Шевченко витягнув із-за спини руку з букетом з осіннього листя та гілочок глоду, всипаних багряними ягідками.