«ОЙ, БРАТИКУСОКОЛИКУ!»

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКОНЕВІНЧАНА

16 травня 21:23

443

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Мама невисока й тендітна. Великі очі на блідому обличчі сяють небесною блакиттю до дітей і бабусі. До татка вони не озиваються, ховаються за опахалом густих-прегустих вій.

Татко високий і сутулий. Часто нестрижений і неголений. А очі – наче колючки! До мами і до старшого братика. Похмурі очі. Розвидняються вони лише до двох менших діток: до неї, Христинки, і до п’ятирічного синка, який гасає подвір’ям на соняшнику.

Мама працює обліковцем у колгоспі: вона грамотна й акуратна в роботі з паперами та звітами. Рік спробувала дояркою, та не здужала тієї важкої, хоч і почесної в селі праці. Уже ті жіночки, в білих халатах напоказ, – майстрині машинного доїння. Уже ж портрети деяких із них красуються на дошці пошани, що біля сільради, двох возили на ВДНГ до Києва, а потім з гуртом таких же – до Чехословаччини.

Христинка трішки заздрила своїм подружкам, матерів яких удостоїли такої честі, хоч розуміла, що трудові подвиги до снаги тільки дужим і загартованим. А ще особливим. Таке якось шепнула мамі сусідка. У чому їхня особливість, було незрозуміло. А матінка – як та бадилинка, що її вітром гне тудисюди, хоч і зламати не може.

Татко – фуражир. Пхе, яке слово незугарне й неароматне. Від нього, як і від батька, віддає кислим силосом чи конюшнею. А все через те, що возить на підводі худобі сіно та силос, сквашену гичку і солому. Перепадає, буває, і їхній корівці з рептуха, з якого коні їдять. А частіше батько «крихти» з колгоспного (так каже) обмінює в людей на пляшку горілкибурячихи та шматок зажовклого сала з хлібом.

Удома батько ні за холодну воду не береться. Це слова бабусі, маминої мами, яка їх інколи навідує. Діда немає: не повернувся з війни. А таткові батьки ще молодими пішли на той світ від хвороби, і розбіглися їхні діти хто куди.

Порає худобу вранці мама. Старший брат допомагає вичистити гній, напоїти корівчину, поналивати птиці води. Криниця далеченько, тож потрібно наносити в бочку на весь день. А ще мама з Христинкою готують і сніданок, і обід уранці, щоб було що дітям попоїсти після школи. Маленький до вечора в яслах.

Коли підходить черга пасти череду, пасуть удвох із братом. Мама їм довіряє. Вони з батьком на постійній – не відпросишся. Вихідних у колгоспі немає, адже бракує людей, щоб працювати позмінно. Декілька ферм, велетенські поля, засіяні цукровими буряками, потребують рук і рук.

Льонька закінчує семирічку. До середньої школи, що в сусідньому селі, йти не планує.

– Коли б хутчіш спекатися набридливих уроків і батька, – каже матері, яка часто сварить його за погані оцінки.

– Учися, дитино, тоді матимеш чисту і легку роботу, а не тягнутимеш лямку в колгоспі за трудодні.

– Мамо, ви про що? Хто нас звідси випустить без документів?! А так завербують на шахти чи на Далекий Схід, як ото ваших братів.

– Мої брати, синку, здоров’яки. Та й після армії покинули село.

– Нічого, – відбивається Льонька, – підросту ще, ФЗО закінчу, професію ходову отримаю. Не пропаду.

– Ох, дитиночко, – витирає сльози мати, – шкода мені тебе, неокріплого, випускати. Та, певне, доведеться.

– Я, мамо, зароблятиму і вам трохи з того вділятиму. Будете менших учити. Христинку вчителі хвалять. Здібна, кажуть. А Тарасик з кіньми справу матиме. Он як вйокає щодень. І, може, тоді батько припинить вас гризти.

Христинка слухала ці балачки, придивлялася до батька і не могла зрозуміти, чого він так гнівається на старшого братика. Їм зрідка й гостинця якого принесе, гривеника дасть на булочку; Льонці – ніколи. «Здоровий уже лобуряка, сам нехай заробляє», – пробурчить інколи. А Льоня ж такий у них – хоч до рани клади. Це сусідка так каже. Допомогти – будь ласка. За так. Пожаліти – тут як тут, і очі на мокрому місці. Біля хворої матері краще за бабусю вправляється. У неї – перший помічник і порадник. А в Христинки братик – захисник. Від собак і шкільних обзивал.

Якось, повернувшись зі школи раніше, дівчинка стала свідком дивної розмови. Маму відпустили з роботи, бо вона захворіла, а батько забіг поїсти.

– Лежиш? – гарикнув. – Зібрала б мені тормозок, як жінка порядна. Та хіба ти порядна? Поперек горла мені твоє байстря!

– Миколо, дитина в хаті, що ти мелеш?!

Батько був тверезий. Заглянув у дитячу й аж обімлів:

– А той де?і

– А в Льоні багато уроків, та й бабуся попросила клітку кролячу полагодити. Сергійко ж у яслах допізна.

– То ти, Христинко, – кліпнув винувато, – збери мені щось їсти, та я й поїду.

Зібрала, відправила і бігом до матінки:

– Матусю, голубонько, що це татко таке кажуть?!

– Доцю, не слухай тих балачок. То він таке верзе, щоб мені насолити. А Льоня на мене схожий і вдачею, і зовні… Ви ж до його роду...

Не повірила Христинка: про байстрят уже від дорослих чула, та й у селі були дівчата, що без чоловіків понароджували. Прочитала взимку і «Катерину» та «Наймичку» з «Кобзаря», що взяла в бібліотеці.

Невже й у матері колись москаль був і братик від нього? Невже й вона колись бігала та голосила, як Шевченкова Катерина?

Та кого запитаєш? До бабусі з таким ніяково, до людей – боже збав! До мами – то вона закрита, як мушля, й слухати нічого не хоче.

Татко матері не бив, як ото в деяких сім’ях було. Тільки цвьохкав словами, як батогом, коли приходив п’яний. Пив же частенько, бо робота така. Спочатку соромився дітей, а потім і при них почав язика розпускати.

А то якось увечері присікався до бідолашної за якогось бригадира, який буцімто око на неї поклав. Мама спробувала його втихомирити і прикрикнула до нього, то такий ляпас дав, що бліда щока вмить здулася червоно п’ятірнею. Брат стрибнув до батька і схопив його за барки (школу вже закінчував). Ледве з мамою розтягли їх. А маленький гірко плакав у куточку, не розуміючи, чому татко таке витворяє.

Закінчив Леонід школу й вирушив до столиці. Там у професійнотехнічному училищі здобув фах склодува, відбув практику, рік попрацював у гарячому цеху і поїхав на Далекий Схід, куди перекочувало чималенько людей з України. Документи їм виготовляли, бо ж той край потребував робочих рук і обіцяв обдертим селюкам заробітки й повагу.

Писав додому врядигоди, втім, у листах ніколи не згадував батька. Просив сестричку, щоб училася, а він уже їй допомагатиме.

І Христинка не лінувалася. Семирічку закінчила з відзнакою, середню школу в сусідньому селі також гарно: крім п’ятірок лише три четвірки в атестаті. Байдуже, що до того села сім кілометрів пішки і навесні, і взимку. Байдуже, що взуття не витримувало дороги й доводилося його постійно латати чи підбивати. У татка був товариш, який за могорич шевцював досить непогано. Так і обходились.

Перед випуском Христинка вирішила поговорити з матір’ю про те, що давно її турбувало. Про старшого брата. А мати й сама дозріла до цієї розмови. Страшно було відпускати доньку у великий небезпечний світ. Чоловік був на роботі, вона – на лікарняному. Тримала в руках листа від сина.

– Сідай, Христинко. Ти вже майже доросла і багато чого розумієш. Ти чула щось про остарбайтерів?

– Чула. Учителька нам колись розповідала. Це люди, яких під час фашистської окупації вивезли в Німеччину і примусили працювати на неї.

– Твоя вчителька, донечко, також була там. І мене забрали, хоч я і ховалася. Нас американці звільнили. Мали право вибирати, де жити. Чи додому в Україну повернутися, чи в інші країни поїхати, які допомагали емігрантам. А я ж, молодюсінька, додому хотіла. До мами, до братиків, до села рідного.

– А не боялися, що в селі до вас вороже ставитимуться?

– Ой, дитиночко, та нас таких сотнями вивозили з кожного села. Примусово. Перевіряли, звісно. Справи заводили, розпитували, в душу лізли, дізнавалися, що і де робили. Чи не мали стосунку до виготовлення зброї. Ярлик остарбайтерів тягнувся за нами довгенько. Та в поруйноване господарство потрібна була робоча сила, бо багатенно ж чоловіків не повернулося, і серед рідні керівників були такі, тож махнули на нас рукою. Аби працювали гарно й норму виконували.

– А як же братик?

– Це, Христинко, важко пояснити, та я спробую. Поверталися ми додому довго. Разом з охороною, солдатами та офіцерами. Часто з нами їхали звичайні вояки, які після поранення поверталися
додому. То в книжках радянський солдат найкращий, найлюдяніший. А насправді він усякий. Буває чоловік чоловіком, якому після тілесного утримання жінка потрібна. Гірко й соромно мені про це тобі говорити, та мушу. Хто відмовлявся мати справу з одним чоловіком, ішов по руках…

На мене оком накинув один лейтенантик. Я гарна була і прибрана доладно. Усякі ж і господарі були. У мене – добрі. «Придане» мені справили, продукти в дорогу дали, годинничка за добру службу. Господиня навіть заплакала, коли прощалася. Пропонувала мені залишитися.

– Той офіцер, що тебе вподобав, був росіянином?

– Так, дитино. До того ж одруженим. Він оберігав мене від солдатні, але попередив, щоб я не розраховувала на нього, бо має дружину і дітей.

– Ви більше його не бачили?

– Ніколи. Не знаю і звідки він. А потім виявилось, що я вагітна. Не тільки я така була. Катерину, що працює дояркою, знаєш? Син у неї на два рочки старший за нашого Льоню. То вона з Німеччини хлопчика привезла. Від німця, кажуть. Мати мені не дорікала. Рада була, що я повернулась. А батько пропав безвісти.

– Татко взяв тебе з дитиною?

– Так. Він божився, що жалітиме нас обох, любитиме. Спочатку так і було. Але він горілку любить більше, ніж сім’ю. А ще друзяки…

– Матінко, Льоня й правда на вас дуже схожий. І я його люблю й любитиму все життя. Льоня знає, чий він?

– Знає. Розповіла йому, коли пішов від нас. І просила пробачення за батька, хоч він йому і не батько. Плакав і цілував мої руки. Дякував за життя. Сказав, що допомагатиме. Сьогодні ось лист і переказ із грішми тобі на випуск. Ще проситиму тебе, Христинко, бути обачною з хлопцями. Не вірити обіцянкам. Хочу, щоб ти була щасливою. Щоб у шлюбі народила діточок. І я щоб відпочила душею біля твого щастя. А татко – що ж, його не зміниш. Він тебе й Михайлика любить. Посвоєму.

Важко було Христинці після цієї розмови усвідомити, що не так усе в цьому світі однозначно. Маленькою зарубкою лягала мамина історія на дівоче неокріпле серденько й змушувала задумуватися
і поставити під сумнів багато речей.

А братик, після того, як вступила до омріяного закладу, майже щомісяця висилав їй трішки грошей. Невеличка стипендія та його допомога – ото всі її кошти. Мама ледве зводила кінці з кінцями, бо хворіла часто й меншого братика утримувала на зароблене, а батечко незабаром згорів від білої гарячки.

– Ой, братикусоколику, та візьми ж мене додомоньку, – квилила Христинка не раз улюбленою піснею, згадуючи мамине напучування.

Заміж вийшла за парубка. І дітей у шлюбі породила. Та спився чоловік, облінився і хоч рук до неї не протягував, лайкою діставав. Тільки й розради Христинці, що далекий братик та дітки пригожі й слухняні, бо мама вже в засвіти пішла. Молодший не дуже й родичався: у нього своїх проблем вистачало.

Добре, що є в цьому світі близька людина – старший брат. Зустрічаються нечасто, лише на проводи чи то гробки. І тоді розквітає Христинка: дорогий Льонька приїхав!

Дякуємо за вашу передплату онлайн!