Історії
3928Почалася війна
Чи воно було схоже на ковчег, у якому Ной рятував невинних від потопу? Навряд. Тут було надто багато людей, та майже не було тварин. Виняток – чийсь кіт, випущений із пластмасової переноски та припнутий на повідець. Кіт метався та час від часу відчайдушно нявкав. Жалібне нявкання губилося десь під високою стелею спортивного залу звичайнісінького львівського ліцею.
На підлозі у залі – матраци рядочками. Між матрацами – невелика відстань, щоб можна було пройти. Жодної приватності, навіть натяку на приватність. Мабуть, іще оця дерев’яна підлога, що трохи нагадувала палубу, робила спортивний зал схожим на ковчег.
А ось те, що коло кожного матраца стриміли недоладні кучугури старих спортивних сумок, кокетливих барвистих валіз, недоладних пакетів із супермаркету, наповнених казна-чим, недбало покинутих курток та важкого зимового взуття, робило спортзал радше схожим на Вавилон. Тут лунали різні мови, найчастіше – українська та російська. Люди розмовляли гучно вдень та стишувалися із настанням темряви, проте цілковито ніколи не замовкали.
Видавалося, що зал цей ніколи не спав, залишаючись на чатах, наче остерігався чогось, лихого і невидимого. Та лихе не приходило, проте час від часу нагадувало про себе гучним пронизливим виттям сирен, довгим та нестерпним звуком, що проникав крізь стіни та вікна, крізь товсті зимові куртки і светри, крізь черепні коробки прямісінько у мозок і змушував кожного у цьому залі болісно кривитися, чи здригатися, чи притискати з усіх сил тіло до матраца.
Хтось так і залишався лежати нерухомо, сподіваючись, що мерзенне виття просто припиниться. Хтось на мить завмирав, а тоді демонстративно продовжував свої справи – їв неквапом охололий обід, пив нескінченний чай, копирсався у власних речах… Тільки деякі повільно сунули до виходу, прихопивши дорогою куртки та телефони, пленталися сходами до підвалу, що уже два тижні носив горду назву «укриття».
Вночі ніхто не переймався навіть сиренами. У темряві, коли твого обличчя не видно, простіше вдавати, що міцно спиш та не чуєш сигналів тривоги. Ну ось такий у тебе глибокий та рівний сон. Хтось таки спав. Уві сні обережно повертався, силуючись не прокинутися. Хтось зітхав, навіть тихенько стогнав. На щастя, ніхто не хропів…
Ніч давала змогу трохи перепочити від вимушеного сусідства незнайомців. Удень, куди не кинь оком, – скрізь люди. Нескінченно ловиш на собі чиїсь погляди та ховаєш власні очі, аби ненароком не почати розглядати інших. Знаєте, наче їдеш у переповненому автобусі, старанно дивишся поперед себе, тримаєшся за поручні. Намагаєшся не зважати на шалено напахчену пані праворуч та скажено спітнілого пана ліворуч. Розумієш, що ще кілька зупинок – і ти вийдеш, вдихнеш повітря, що тхнутиме асфальтом та бензином, і за мить назавжди забудеш про автобус…
Мешканці спортивного залу теж перебували тут різний час. Хтось залишався на одну ніч, відпочивав, грівся чаєм та вирушив далі. Хтось змушений був жити кілька діб чи й тиждень. Жити далеко від дому, у непристосованому приміщенні, серед гурту незнайомців. Окрім матраців на підлозі, нескінченного чаю та скромних обідів, для цих людей були наготовані слова, сухі та гіркі. Внутрішньо переміщені особи. Біженці.
Люди траплялися різні. Нахабні та стримані, знервовані та втомлені, балакучі та мовчазні. Хтось залюбки ділився своєю історією, як-от, до прикладу, Валентина Іванівна. Їй трохи за сімдесят, до Львова приїхала разом із сином, лисуватим огрядним дядьком трохи за сорок.
– Понимаете, мы оба – инвалиды…
Слухач, хоч би ким він був, у цьому місці зазвичай поважно кинув би головою, виказуючи розуміння. Валентина Іванівна з сином – із Криворіжжя. Намагалися перетнути кордон, тицяли суворому прикордоннику якісь довідки і вимагали «пропустить инвалидов». Намагання виявилися марними, і Валентина Іванівна з сином опинилися у спортзалі, де мешкали уже п’ять днів, вирізнялися чудовим апетитом і цілковитим ігноруванням особистої гігієни. Дивовижна парочка залюбки прогулювалася попід руки шкільним стадіоном та, видавалося, мала намір пустити у спортзалі корені.
– Мама! Она меня трогает!
– У нее стаканчик с рисунком! А у меня белый!
– Она съела мое печенье!
– Это было мое печенье!
Неймовірно втомлена мама шестирічних дівчаток-близнючок спершу тихенько намагається їм щось утовкмачити, тоді переходить на загрозливий шепіт, який скидається на зміїне сичання. Зрештою, коли й це не допомагає, мама втрачає самовладання, кричить та смикає дівчаток за руки. За хвилину замовкає, розуміє, що сцена була публічною, що люди ото щойно споглядали «виховний процес». Починає просити пробачення чи то у глядачів, чи то в дітей, і зрештою вибухає плачем.
– Ми из Харькова, понимаете… Трое суток сюда ехали… Мой муж остался там, понимаете? И он уже третий день не отвечает…
Та є тут і мовчазні. Видається, що у них мову відібрало назавжди, і байдуже яку – українську, російську… Їхні голоси хтось замурував, зачинив у в’язниці, мабуть, на довічне. Та в’язні визирають у зовнішній світ крізь очі, і волають, і плачуть, і скаржаться. Іноді уночі, між сиренами, їх можна почути, варто лиш захотіти…
НІЧИЯ БАБУСЯ
Бабусю привезли вночі, вивели з автобуса, поклали на матрац. Вона так і лежала, дивилася у темряву вологими очима і, видавалося, зовсім не ворушилася. Бабуся мала на собі важке драпове пальто, голову прикривав зашморганий беретик. Усі бабусині маєтки – чорна порепана торбинка, з якої тхнуло корвалдином. У неї не було документів, тому ніхто так і не дізнався, що бабусі вісімдесят дев’ять. Хто привіз її на вокзал, як вона потрапила в евакуаційний потяг – залишиться загадкою.
Бабуся була самотньою, пронизливо самотньою. Чоловік помер років тридцять тому. Донька вийшла заміж та загубилася на безкрайніх радянських просторах, останній лист надійшов звідкись із Казахстану. Зрештою десять років тому помер син. Воно, може, й добре, що помер, бо пив несамовито.
А вона жила.
Спершу, коли ще мала трохи сил, ходила на базар і до крамниць, сиділа на лавці із сусідками та все бідкалася, як не хоче залишати квартиру у спадок чоловіковій племінниці, що жила десь у Броварах. Мовляв, згадує, задрипанка така, про стару раз на рік. Ну, може, двічі… А на квартиру мало не у центрі Києва облизується!
Могили чоловіка і сина, певне, зовсім заросли бур’яном… Племінниця точно не доглядає! Старій не до вподоби те кладовище, і могили у поганому місці, там наче яма, постійно збирається вода. Вона не хотіла, щоб і її там поховали. Та хто ж її питатиме…
А останні роки, особливо як гуляв коронавірус, стара сиділа вдома, чекала на соцпрацівницю, яка навідувалася строго двічі на тиждень, та дивилася у вікно. Як ото зараз – у темряву.
Бачила перед очима війну. Не цю, нову. Іншу війну, котра ввірвалася так само несподівано у її дитинство. Пам’ятає, як літаки Люфтваффе скидали бомби на Київ. Як бігли вулицею люди, і вони з мамою теж бігли. Як її волога маленька ручка вислизнула із маминої руки, як вона впала на асфальт, а мама побігла далі. Як боліло та кривавило коліно…
А про цю, теперішню війну – вона так і не втямила. Як бомблять? Хто? Росіяни? Чому? Куди втікати? А квартира? Зрештою, ніхто особливо не переймався тим, щоб їй щось пояснювати.
Зранку стара не підводилася, на звертання не реагувала. Хоч наче дивилася поперед себе кудись на облущені дошки підлоги спортзалу, кліпала очима. Волонтери від гріха подалі викликали «швидку». Стара померла за добу у лікарні, без жодного слова. Зрештою, її останнє бажання справдилося – її справді поховали не на тому кепському кладовищі, де багато років лежали чоловік і син. Проте старій тут однаково не сподобалося б.
НІЧИЯ ДРУЖИНА
Вероніці у квітні виповнюється тридцять сім. Раніше вона обожнювала день свого народження, зазвичай старанно до нього готувалася – купувала нову сукню, туфлі, обов’язково на підборах, ретельно продумувала макіяж та зачіску. З самого ранку її вітали «дівчатка» – її підлеглі, співробітниці салону косметики та парфумерії. Протягом дня зазвичай надходило кілька букетів від постачальників продукції. Вечір Вероніка проводила у колі друзів, раніше – у нічних клубах, останні кілька років віддавала перевагу ресторанам. Злива шампанського, тости, що оспівували вроду іменинниці, усмішки, компліменти, квіти, які вона зазвичай забувала забрати додому. Зрештою надходила ніч, Вероніка поверталася додому на таксі і опинялася у цілковитій тиші.
ВІН прийде завтра зранку. Так уже у них повелося.
З Вадимом Вероніку познайомили спільні знайомі років десять тому. Без жодних намірів, просто вони опинилися поруч у галасливій компанії. Вероніка тоді була, як то кажуть, «в активному пошуку» і на Вадимові залицяння відгукнулася одразу. Ще б пак – високий, широкоплечий, дотепний, у центрі уваги, та ще й бізнес власний має. Вони пасували одне одному, мали такий гарний вигляд на спільних фото.
Про те, що Вадим одружений, Вероніка дізналася тільки через три місяці, коли їхній роман був у розпалі. Згодом виявилося, що про це знали всі, звісно, окрім неї.
– Розумієш, я з дружиною тільки заради сина. А так – між нами нічого немає, ми спимо у різних кімнатах.
То була їхня єдина сварка, мабуть, навіть не сварка, просто гостра розмова. Відступати Вадимові було нікуди, відтак він одразу окреслив кордони – розлучатися і тим більше одружуватися наміру не має, крім сина, їх із дружиною об’єднує ще й той факт, що на неї зареєстроване деяке майно. Жодних жіночих підступів на кшталт спроб відкрити законній дружині очі на правду або незапланованих вагітностей він не потерпить.
Вероніка вірила. Або вдавала, що вірить. Цікаво, скільки жінок чули схожі слова з вуст одружених коханців? І всі Вадимові вимоги, видавалося, прийняла безумовно.
Коханий і справді прагнув проводити з нею кожну вільну хвилину. «Ти моя жінка-свято. Я коло тебе відігрівся душею». Він наче й не приховував, що напівлегальні стосунки з Веронікою слугують для того, аби становити контраст із його «офіційним» сімейним життям. Жодних сцен та сварок, конфліктів, метушні, дитячого плачу. Жодних зобов’язань.
Саме Вадим влаштував її на престижну роботу адміністратора салону, допоміг придбати цю класну квартиру у чернігівський багатоповерхівці. Вислуховував екзальтовані промови про те, чому для кухні вона замовила жалюзі, а для кімнати – вишукані штори. Підсміювався із її пристрасті до дрібничок – особливих диванних подушок, дизайнерських вазочок, картатих покривал.
– Ну як ти не розумієш? Це ж створює відповідний настрій! Затишок!
Її життя впевнено котилося второваною стежкою – робота і Вадим, що навідувався кілька разів на тиждень, проте вкрай рідко залишався ночувати.
Двадцять четвертого лютого Вероніку розбудив дзвінок продавчині Ілони:
– Ви сирену слышали?
Вона не чула. Увімкнула телевізор, дізналася, що російські війська – під Черніговом.
«Почалася війна… Війна. Війна».
Вероніка стояла посеред кімнати перед телевізором із пультом у руці. Повторювала оте слово подумки, кілька разів, наче куштувала на смак. Не йняла віри. Ну яка до дідька війна? У центрі Європи, у двадцять першому сторіччі? Дурня якась. Та телевізор не вгавав, і суворий чоловічий голос повідомив про бої, що точаться під Черніговом, про запровадження воєнного стану, і найдурніше – прохання зберігати спокій.
Звісно, вона подзвонила Вадимові. Та він не відповів. Вероніка натискала на виклик знову і знову, та марно. Намагалася зібратися з думками, метушилася, пакувала якісь речі, тоді знесилено сідала на диван, знову зістрибувала з нього, кидалася до шафи, до аптечки, тоді в кухню. Якось нарешті опанувала себе, увімкнула чайник, скинула нарешті піжаму, одягнула джинси та кофтину.
Чайник закипів, Вероніка знову розгубилася, обираючи, заварити собі кави чи чаю. Зрештою обрала чай. Якби вона знала, скільки доведеться випити чаю за наступні два тижні, то вибрала б каву…
Довелося вивчати багато нових слів, набувати нових звичок. Спершу під час повітряної тривоги Вероніка залишалася вдома. А що тут такого? Будинок міцний, цегляний, якщо пересидіти у коридорі, то нічого не трапиться. Поки будинок вперше не здригнувся від вибуху неподалік.
Як же вона шкодувала, що не виїхала першого ж дня! Сидіти у холодному брудному підвалі, загортаючись у стару куртку, бігати швиденько до власної квартири, аби хоч трохи зігрітися та поїсти, а головне – зарядити телефон, слухати нескінченні сусідські історії про те, куди сьогодні потрапили ракети, що зруйнували, хто загинув, вибігати, наче щуреня, до найближчої крамниці, аби купити найпростіших продуктів, як-от олії чи макаронів, приречено оглядати порожні полиці, міркувати, куди бігти далі.
Якоїсь миті промайнула цинічна думка: «Добре, що сім років тому я зробила той аборт… З дитиною точно не впоралася б…»
Її квартира видавалася іншою планетою з усіма цими сукнями у шафі, ретельно дібраними келихами, дзеркалами та ніжно-бежевим килимом. Килим вона сплюндрувала брудними чобітьми, не маючи сили скинути важке зимове взуття – понад усе прагнула просто лягти на ліжко. Можливо, це позбавить на якийсь час болю у спині. У дзеркала намагалася не зазирати зайвий раз. Сіре обличчя із синцями під очима належить комусь іншому.
Коли Вадим нарешті взяв слухавку, вона заплакала і попросила забрати її звідси.
– Ти розумієш… Я не в Чернігові. Мені потрібно було евакуювати дружину і сина. Я не можу повернутися.
Вероніку вивезли з міста незнайомі люди, просто пощастило. Якийсь приятель брата продавчині Ілони виявився волонтером і погодився вивезти її з міста. Валізу з одягом та всією косметикою довелося покинути прямо на вулиці, бо в старенький «фольксваген» вона не влізла. Загалом до Львова Вероніка добиралася понад три доби.
Уже тут її наздогнала звістка, що у її будинок влучила ракета.
НІЧИЯ ДОЧКА
Лєна зростала з цілковитим усвідомленням, що вона – некрасива. Ні, ну справді. Дебела, широкоплеча, із масивними ногами та круглим обличчям. У батька вдалася. Кажуть, якщо дівчинка вдається у батька, буде щасливою. Брешуть.
Щасливих не покидають матері. Лєну мама покинула чотири роки тому, їй заледве виповнилося одинадцять. Ні, вважалося, що мама покинула батька, а про неї, Лєну, просто забула. Переїхала у Росію, вийшла вдруге заміж. Телефонувала кілька разів на рік, вітала з днем народження. «А как ты учишся? Хорошо? А папу слушаешь?» Було ніяково, теми для розмови не знаходилися, і Лєна намагалася якомога скоріше попрощатися. Тихенько плакала у своїй кімнаті, так, аби батько не почув. А тоді якось звикла, що у неї тільки тато, що вони – удвох. Разом снідають, а тоді тато підвозить її до школи. Разом дивляться фільми, замовляють суші. Тато не любить суші, та все одно замовляє, для неї, для Лєни.
А рік тому Лєну зрадив і тато. Не покинув, ні. Просто привів у дім незнайомку:
– Знакомся, дочечка, це Наташа.
Наташа не сподобалася Лєні одразу, з першої миті. Нестерпно струнка, вродлива, стримана та ввічлива. Справді вродлива, із короткою стрижкою, великими виразними очима, довгими стрункими ногами, Наташа привезла із собою цілий гардероб неймовірних убрань – прозорих блузок, довгих спідниць, обтислих суконь. Видавалося, що Наташа матиме ідеальний вигляд, навіть якщо на неї натягнути мішок з-під картоплі.
Наташа, з першої миті відчувши опір, виказувала янгольське терпіння та не піддавалася на Лєнині провокації. За кілька тижнів проживання «цієї особи» у їхньому домі Лєна зрештою обрала тактику ігнорування – скрізь ходила у навушниках та із чесними очима стверджувала, що не чує звернених до неї слів. Батька Лєна чула завжди, із найдальшого кута будинку, із першого разу.
В принципі, Наташа могла бути якою завгодно, Лєна не терпіла її за сам факт існування. За те, що припхалася, влізла у їхнє життя, за те, що батько поряд з нею так сяє. За те, що вони скрізь ходять, тримаючись за руки, їй-богу, наче дошкільнята у дитсадку. За те, що разом крутяться в кухні, готують щось, шепочуться, сміються. За те, що якось Лєна підслухала, як вони у ванній… Фу, гидота.
Світ перевернувся, коли батько розбудив у Лєну о п’ятій ранку двадцять четвертого лютого:
– Дочечка, просипайся, просипайся…
Вона довго не могла прокинутися остаточно і не дуже зрозуміла, про які вибухи йдеться. Чому батько та Наташа бігають, як навіжені, у погріб, виносять звідти старий непотріб.
– Папа…
– Оце у нас буде бомбоубежище, дочечка…
У погребі було холодно і страшенно нудно. Читати при світлі кволої лампи було важко, вмикати ліхтарик на телефоні батько заборонив – треба економити заряд. Лєна чула, як гудуть літаки, як здригається будинок, помічала, як втискає голову у плечі Наташа. Та поруч був тато, з татом не страшно, тато може все і обов’язково захистить. І її, Лену, і навіть Наташу. Шкода її, направду шкода, кволою виявилася Наташа, спить погано, неспокійна, здригається уві сні, наче кашляти почала…
Лєна собі потім багато разів пояснювала, що Наташа не винна, що захворіла не зумисне, що просто трапилося отак… Вмовляла саму себе не злитися, не ображатися, не винуватити її у всьому.
Тато сказав, що поки тихо, треба знайти хоч якусь аптеку і придбати для Наташі ліки від кашлю. Поїхали всі разом: жінкам було лячно залишатися у будинку. Найближча аптека була зачинена, у наступній не виявилося навіть найпростішого сиропу. Батько наказував їм сидіти у машині, мовляв, не плентатися ж у аптеку втрьох. Нарешті знайшлася аптека, де були ліки, проте на вулиці утворилася невелика черга. Батько став позаду якоїсь бабусі, озирнувся, помахав їм рукою…
Вони не чули жодних загрозливих звуків. Жодного гудіння, свисту, не репетувала сирена. Просто у цілковитій тиші будинок, де була аптека, почав розпадатися на вогняні друзки. Тоді вони почули звук вибуху, ще один, ще… Лєна не знала, що таке реактивна артилерія.
А тоді якось усе закінчилося, стало тихо… У повітрі було багато попелу та пилюки, валив несамовитий дим. Залишки будинку палали яскравим помаранчевим полум’ям, і Лєна не могла відвести погляду, завмерла, не ворушилася, навіть не дихала. Вона не одразу помітила, що Наташа вистрибнула з машини і побігла туди, де щойно була аптека.
Далі був страшенний шарварок. Приїхала поліція, «швидка». Пожежники гасили полум’я. Хтось тримав Наташу, котра скажено шарпалася, намагаючись видертися. У неї були скривавлені руки, який там манікюр – нігтів не було: Наташа намагалася видерти тата з-під уламків цегли та бетону.
Додому поверталися пішки – Наташа кермувати не вміла.
– Нам треба їхати звідси, чуєш, Наташ… – Лєна торсала мачуху за плече. Наташа постійно плакала і відмовлялася спускатися у погріб.
– Я никуда не поеду. Никуда.
Наташа увесь час сиділа на дивані, підтягнувши ноги до грудей, і легенько гойдалася – вперед, назад… Видавалося, що вона заколисує власні коліна. Лєна зрозуміла, що далі доведеться самій – збирати речі, замикати дім, вести Наташу на вокзал, волокти за собою валізу, і говорити, говорити… Вона їй за весь попередній рік стільки слів не сказала, скільки за той ранок, аби вмовити Наташу евакуюватися.
Їй, Лєні, худеньку безпомічну Наташу з божевільними очима не було шкода.
Просто Наташа на четвертому місяці вагітності.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
406
