НОВА РАДІСТЬ СТАЛА

Баба Віра слухняно почовгала до хати, бо помитись хотілося.

«То, мабуть, родич якийсь. Очима на Сергійка мого схожий. Тільки старий. А жінка та звідки, чому в нашій хаті? Може, вона й добра, тільки-от треба перевірити, чи не москалька. Від тих добра не буває», – міркувала стара.

– Жіночко, а ви звідки? – спитала вона в Марини.

– З Херсонської області, із села, – звично озвалась та.

«Наша, хоча здалеку. Де той Херсон, що її на Тернопільщину занесло?» – думала баба.

Сергій зайшов у хату з оберемком дров, промовив:

– Не підемо сьогодні в підвал. Оті понапиваються й поснуть. Може, тихо буде. Хоч Святвечір по-людськи зустрінемо.

Марині теж не хотілося в холодний підвал. Баба Віра розімліла від тепла та задрімала. Сергій укотре спіймав себе на тому, що заздрить своїй старенькій мамі, бо вона не знає, що триває війна, що її онука окупанти розстріляли на блокпосту, що правнук у ЗСУ. Що в селі на Херсонщині, де вони живуть, від осені немає світла, постійні обстріли. Не знає, що вже незабаром буде рік, як те село окупували росіяни…

Куций зимовий день швидко сплив, поступаючись місцем Святвечору перед Різдвом. Але селом не бігали діти, не ходили колядники. Ніхто не співав, не гуляв, не сварився й не любився. Морок, сплетений із темряви і страху, тиснув на людей, мов стара ватяна ковдра. Навіть зірки та місяць ніби боялись визирнути з-за хмар. Тільки в хатах, які зайняли росія­ни, було чути святковий гук. Раз у раз там відчинялись двері, назовні виривалися стовпи електричного світла, про яке селяни давно вже забули. Відразу після цього в місцевої самогонниці ляскала хвіртка.

«Хоч би понапивались швидше та попадали пиками у свою тушкованку», – мріяв Сергій.

Але Святвечір усе ж таки був присутній у хаті, хоч і прийшов навшпиньки. Гула піч, поширюючи тепло, пахло борщем. Марина наліпила вареників із картоплею і смаженою цибулею. Сергій запарив чай із калини та яблуневих гілочок, запалив каганець. Мерехтливе світло вихоплювало з темряви сім’ю за столом, на стінах рухались тіні.

– От і до Різдва дожили. Ще трошки потерпіти треба, – озвався Сергій.

Але в кімнаті запала мовчанка. Кожен думав про своє.

– Мамо, що там на Різдво співають? Щось я забув, – нарешті порушив тишу Сергій.

Від того звернення баба Віра стріпнулась, мов розбуджений птах:

– Співають, багато співають. Ми завжди співали, доки не заборонили. Не можна ж…

– Зараз можна. Вони понапивалися вже, не почують.

Баба Віра примружилась, заворушила губами, перебираючи на мотузці своєї пам’яті вузлики-спогади. Нарешті вона урочисто затягла деренчливим голосом:

– Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна світлом засяяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік пеленами убого оповився.

Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком

На колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.

– Ой Ти, Царю, Царю, Небесний Владарю,

Даруй літа щасливії цього дому господарю.

Даруй господарю, даруй господині,

Даруй літа щасливії нашій славній Україні.

Сергій з Мариною тихенько підхоп­лювали кожен другий рядок, що повторювався. Їхні голоси поєднувались, переплітались, набували сили. Здавалося, що від цього морок зіщулився, сховався десь у кутках, щілинах. Разом із ним невідомо куди сховався той страх, що день у день висів над поневоленим селом. На темному небі з’явились чисті, яскраві різдвяні зірки…