НОВА РАДІСТЬ СТАЛА

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Баба Віра важко виповзла з підвалу й застигла. У повітрі тихо кружляв лапатий білий сніг. Він потроху вкривав двір, паркан, дах хати, собачу буду, застрягав у гіллі старої абрикоси…

Після вологої підвальної задухи повітря здавалось легким, невагомим. Воно трохи поколювало легені й тихенько дзвеніло. Баба висолопила язика й заходилась ловити ним великі сніжинки, що здавались солодкими.

«Мабуть, незабаром Різдво», – майнуло в її 90-річній голові.

Старечі думки були схожі на пух кульбаби. Вони злітали від легкого доторку й губилися десь у височині, ніби розчинялися. Найміцнішими були спогади про дитинство. Чіпляючись за них, ніби за мотузку з вузликами, баба могла дістатися до часів свого заміжжя, до народження сина. От він маленький, от – школяр, от – 18-річний красень. Але далі була розпливчаста імла, у яку баба воліла не занурюватись.

Стара відчула, як потроху мерзнуть ноги.

«Наколядую собі на нові чобітки», – злетіла легка думка й одразу наштовхнулась на спогад, мов на камінь.

Увесь Старий Вишнівець – жінок, старих, дітей – зганяють на площу перед костелом. Чоловіків немає: їх усіх забрали раніше. Тож не йти не можна. Майорить червоний прапор, якийсь чоловік говорить чужою мовою, що колядувати не можна, що то – пережиток минулого. Віра його розуміє, бо то – російська, її викладає у школі завезена вчителька. Мати мовчки дивиться в землю – мабуть, молиться. Маленька сестричка Надія тихенько пхинькає на маминих руках. Баба зітхає, витирає очі кутиком хустки.

Удома Віра розтирає ноги, затерплі у старих, замалих уже чобітках, забирається за піч, тихо плаче. Мати гладить Віру по голові, примовляє:

– На все воля Його й милість Його. Молись, доню. От підуть ці, повернеться тато. Купимо тобі чобітки…

Від того спогаду вибляклі старечі очі наповнились сльозами, що відразу проклали на щоках холодні доріжки… Але за мить баба вже забула, чого плакала. Залишилися тільки безпорадність і страх. Стара розгублено похитала головою: де ж він, її чоловік? Де син? Начебто була ще маленька донька, та й та зникла…

Біля ґанку баба Віра помітила підстаркуватого чоловіка, який вовтузився з дровами. Вона обережно підійшла, промимрила:

– Добридень. Дядьку, ви, може, знаєте, у мене десь син є… Сергійко…

Чоловік підняв сумні очі:

– Та знаю, не хвилюйся. Йди вже в хату. Там вода нагрілась, Марина чекає. Різдво, хоч помиєтесь.

Баба Віра слухняно почовгала до хати, бо помитись хотілося.

«То, мабуть, родич якийсь. Очима на Сергійка мого схожий. Тільки старий. А жінка та звідки, чому в нашій хаті? Може, вона й добра, тільки-от треба перевірити, чи не москалька. Від тих добра не буває», – міркувала стара.

– Жіночко, а ви звідки? – спитала вона в Марини.

– З Херсонської області, із села, – звично озвалась та.

«Наша, хоча здалеку. Де той Херсон, що її на Тернопільщину занесло?» – думала баба.

Сергій зайшов у хату з оберемком дров, промовив:

– Не підемо сьогодні в підвал. Оті понапиваються й поснуть. Може, тихо буде. Хоч Святвечір по-людськи зустрінемо.

Марині теж не хотілося в холодний підвал. Баба Віра розімліла від тепла та задрімала. Сергій укотре спіймав себе на тому, що заздрить своїй старенькій мамі, бо вона...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.