Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Баба Віра важко виповзла з підвалу й застигла. У повітрі тихо кружляв лапатий білий сніг. Він потроху вкривав двір, паркан, дах хати, собачу буду, застрягав у гіллі старої абрикоси…
Після вологої підвальної задухи повітря здавалось легким, невагомим. Воно трохи поколювало легені й тихенько дзвеніло. Баба висолопила язика й заходилась ловити ним великі сніжинки, що здавались солодкими.
«Мабуть, незабаром Різдво», – майнуло в її 90-річній голові.
Старечі думки були схожі на пух кульбаби. Вони злітали від легкого доторку й губилися десь у височині, ніби розчинялися. Найміцнішими були спогади про дитинство. Чіпляючись за них, ніби за мотузку з вузликами, баба могла дістатися до часів свого заміжжя, до народження сина. От він маленький, от – школяр, от – 18-річний красень. Але далі була розпливчаста імла, у яку баба воліла не занурюватись.
Стара відчула, як потроху мерзнуть ноги.
«Наколядую собі на нові чобітки», – злетіла легка думка й одразу наштовхнулась на спогад, мов на камінь.
Увесь Старий Вишнівець – жінок, старих, дітей – зганяють на площу перед костелом. Чоловіків немає: їх усіх забрали раніше. Тож не йти не можна. Майорить червоний прапор, якийсь чоловік говорить чужою мовою, що колядувати не можна, що то – пережиток минулого. Віра його розуміє, бо то – російська, її викладає у школі завезена вчителька. Мати мовчки дивиться в землю – мабуть, молиться. Маленька сестричка Надія тихенько пхинькає на маминих руках. Баба зітхає, витирає очі кутиком хустки.
Удома Віра розтирає ноги, затерплі у старих, замалих уже чобітках, забирається за піч, тихо плаче. Мати гладить Віру по голові, примовляє:
– На все воля Його й милість Його. Молись, доню. От підуть ці, повернеться тато. Купимо тобі чобітки…
Від того спогаду вибляклі старечі очі наповнились сльозами, що відразу проклали на щоках холодні доріжки… Але за мить баба вже забула, чого плакала. Залишилися тільки безпорадність і страх. Стара розгублено похитала головою: де ж він, її чоловік? Де син? Начебто була ще маленька донька, та й та зникла…
Біля ґанку баба Віра помітила підстаркуватого чоловіка, який вовтузився з дровами. Вона обережно підійшла, промимрила:
– Добридень. Дядьку, ви, може, знаєте, у мене десь син є… Сергійко…
Чоловік підняв сумні очі:
– Та знаю, не хвилюйся. Йди вже в хату. Там вода нагрілась, Марина чекає. Різдво, хоч помиєтесь.
Баба Віра слухняно почовгала до хати, бо помитись хотілося.
«То, мабуть, родич якийсь. Очима на Сергійка мого схожий. Тільки старий. А жінка та звідки, чому в нашій хаті? Може, вона й добра, тільки-от треба перевірити, чи не москалька. Від тих добра не буває», – міркувала стара.
– Жіночко, а ви звідки? – спитала вона в Марини.
– З Херсонської області, із села, – звично озвалась та.
«Наша, хоча здалеку. Де той Херсон, що її на Тернопільщину занесло?» – думала баба.
Сергій зайшов у хату з оберемком дров, промовив:
– Не підемо сьогодні в підвал. Оті понапиваються й поснуть. Може, тихо буде. Хоч Святвечір по-людськи зустрінемо.
Марині теж не хотілося в холодний підвал. Баба Віра розімліла від тепла та задрімала. Сергій укотре спіймав себе на тому, що заздрить своїй старенькій мамі, бо вона не знає, що триває війна, що її онука окупанти розстріляли на блокпосту, що правнук у ЗСУ. Що в селі на Херсонщині, де вони живуть, від осені немає світла, постійні обстріли. Не знає, що вже незабаром буде рік, як те село окупували росіяни…
Куций зимовий день швидко сплив, поступаючись місцем Святвечору перед Різдвом. Але селом не бігали діти, не ходили колядники. Ніхто не співав, не гуляв, не сварився й не любився. Морок, сплетений із темряви і страху, тиснув на людей, мов стара ватяна ковдра. Навіть зірки та місяць ніби боялись визирнути з-за хмар. Тільки в хатах, які зайняли росіяни, було чути святковий гук. Раз у раз там відчинялись двері, назовні виривалися стовпи електричного світла, про яке селяни давно вже забули. Відразу після цього в місцевої самогонниці ляскала хвіртка.
«Хоч би понапивались швидше та попадали пиками у свою тушкованку», – мріяв Сергій.
Але Святвечір усе ж таки був присутній у хаті, хоч і прийшов навшпиньки. Гула піч, поширюючи тепло, пахло борщем. Марина наліпила вареників із картоплею і смаженою цибулею. Сергій запарив чай із калини та яблуневих гілочок, запалив каганець. Мерехтливе світло вихоплювало з темряви сім’ю за столом, на стінах рухались тіні.
– От і до Різдва дожили. Ще трошки потерпіти треба, – озвався Сергій.
Але в кімнаті запала мовчанка. Кожен думав про своє.
– Мамо, що там на Різдво співають? Щось я забув, – нарешті порушив тишу Сергій.
Від того звернення баба Віра стріпнулась, мов розбуджений птах:
– Співають, багато співають. Ми завжди співали, доки не заборонили. Не можна ж…
– Зараз можна. Вони понапивалися вже, не почують.
Баба Віра примружилась, заворушила губами, перебираючи на мотузці своєї пам’яті вузлики-спогади. Нарешті вона урочисто затягла деренчливим голосом:
– Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світлом засяяла.
Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік пеленами убого оповився.
Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком
На колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.
– Ой Ти, Царю, Царю, Небесний Владарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.
Даруй господарю, даруй господині,
Даруй літа щасливії нашій славній Україні.
Сергій з Мариною тихенько підхоплювали кожен другий рядок, що повторювався. Їхні голоси поєднувались, переплітались, набували сили. Здавалося, що від цього морок зіщулився, сховався десь у кутках, щілинах. Разом із ним невідомо куди сховався той страх, що день у день висів над поневоленим селом. На темному небі з’явились чисті, яскраві різдвяні зірки…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Давні легенди
Життєві історії

