НИТОЧКИ

Скільки їх було за останні місяці – не злічити. «Вибачте, я не піду цього року на олімпіаду», «Я не здаватиму на випускний», «На жаль, цього літа в табір поїхати не зможу», «Гуляйте без мене, все ок», «Ні, мені зовсім не боляче, ти переоцінюєш своє значення в моєму житті…» – стоп! А от у цей спогад нема чого заглиблюватися, не зараз. Якось геть не комільфо ридати на каталці посеред шпитального коридору. Ще в одноразовому халаті замість одягу.

А вона ж так любила гарно одягатися, мати гарний вигляд серед подруг, а ще була настрункіша в їхній дівчачій компанії. Щоправда, груди теж мала найменші, але в п’ятнадцять то ще не показник – виростуть, хіба ні? Врешті-решт, він не за груди її обрав (а за що?..). «Ти сіра миша. Не його тип», – категорично заявила колишня подружка. Колишньою вона стала ще задовго до нього, але плюватися зміїною отрутою так і не перестала. Втім, Яська не надто переймалася – ця ниточка була обірвана дуже давно.

Мабуть, усе полетіло шкереберть, бо хтось їх на заздрощах зурочив. Вона любить себе в цьому переконувати, адже бачила, як стікають слиною від одного його погляду дівчата. І що про неї пишуть на стінах кабінок жіночого туалету – «сіра миша» порівняно з тим зайшло б за комплімент. Авжеж, то якась малолітня відьма з розбитим серцем узяла й наслала на Яську прокляття, від якого вона захворіла і все втратила. Так було б набагато зручніше думати – було б кого звинуватити.

Незручна правда полягала в тому, що винуватця не існувало. Хвороба завжди чаїлася в Ясьчиному тілі й на паперах її медкарти. Яська чимдуж намагалася про неї забути і жити звичайним життям здорового підлітка. І навіть вдалося, от тільки ненадовго. «Вона занадто швидко росте, – скрушно похитав головою товстолобий харківський професор, світило української і закордонної медицини. – Якщо не прооперувати зараз, за рік сяде у колісне крісло. За два – не зможе сама дихати».

Вона просила, вмовляла маму відтермінувати операцію до наступного літа, дати їй лишень закінчити дев’ятий клас, ще тільки трошечки ДОЖИТИ цього життя, піти разом з ним на випускний, але все марно. Ясьці дозволили ходити до школи якихось два місяці, а потім забрали в ненависний Харків. Він обіцяв телефонувати щодня і приїхати провідати – якось млявенько, але обіцяв. Вона вірила і притискала до серця останню від нього шоколадку, яку залишила собі на пам’ять замість з’сти. А ввечері перед від’їздом отримала від нього дов­ге сумбурне повідомлення про те, що йому дуже складно уявити себе в стосунках з такою (ТАКОЮ) хворою дівчиною і їм краще взяти паузу. Зранку в соцмережі виплило його фото в тісних обіймах двох її подруг – всі троє ейфорійно усміхнені і глибоко напідпитку. Яська уважно роздивилася світлину, а потім заблокувала всіх одразу, всюди. І поїхала сюди, у лікарняний коридор з холодним лінолеумом, лягати на вузьку рипку каталку, яка зараз везе її в самісіньке пекло, не інакше.

* * *

Ну що ж, пекло було, але відносно ненадовго, лише перші місяці «по». Коли Яська наново навчи­лася ходити і перестала щодня блювати жовчю від надлишку ліків, стало легше. Вчителі приходили до неї додому, але завданнями не завалювали, тож вільного часу в неї стало досхочу. Яська захопилася бісероплетінням і цілісінькими днями просиджувала під настільною лампою, нанизуючи на волосінь тендітні коралики. Телефонувала колишня подружка (ще та, попередня колишня), декілька разів завалилися в гості без попере­дження однокласники. Яська з усіма була чемна і привітна, але спілкуватися не прагнула ні з ким. Була самотня і було їй з тим на диво добре.

Від іспитів за дев’ятий клас Яську звільнили за станом здоров’я. Якщо до того ще трохи брала заздрість, що інші дівчата бігають на побачення і дискотеки, а вона сидить вдома, то тепер стало аж смішно. Доки всі пітніли над підручниками й зубрили білети, Яська гуляла міським парком і щиро тішилася тим, що може гуляти своїми ногами, а не в колісному кріслі. Коло фонтана під розлогою вербою кілька хлопців у широких хіпхопівських штанах читали реп і танцювали брейк. Вона сиділа з книгою на лавці неподалік і крадькома спостерігала за їхніми рухами. Аж до того дня, коли один з них несподівано приніс їй морозиво і запросив пройтися парком разом…

Випускний після дев’ятого Яська пихато проігнорувала, а от на вручення атестатів прийшла. На високих підборах (харківське світило дозволило) і під руку з новим кавалером. Колишні подружки (щось їх забагато зробилося, тих колишніх, якось не склалося в Яськи з однокласницями) жадібно поїдали її очима. Він – гордовито-самотній і незвично тихий – весь час нама­гався спіймати її погляд, але марно. «Диви, яку дупу від’їла за рік удома», – прошипіла котрась із дівчат, формально пошепки, але достатньо голосно, щоб почули всі навколо. Яська озирнулася з широкою усмішкою, показала натовпу середній палець і пішла по свій атестат.