НІНА В ТЕПЛІЙ ХУСТИНІ

Кілька днів Ніночка жила в родині станційного сторожа. Але так не могло тривати вічно. Кудись треба було подіти дитину, чи прилаштувати, чи віддати в добрі руки. Дружина станційника мала своїх четверо. Її зовсім не гріло те, що треба годувати й виховувати ще чиєсь дитя. Хоч їй і справді було страшенно шкода малу. А тоді скрута панувала всюди, і в Західній Україні також. Усі щой­но оговтались від чорних часів, пережили війну і смерть тирана, «коли помер кривавий Торквемада», як про нього написав у своєму сміливому вірші Дмитро Павличко.

Поголос про знайду пішов Бродами. Люди жаліли сирітку, говорили про неї, радились і співчували, але брати до себе не поспішали. Думали-гадали, та таки й нарадили одній родині взяти дівчинку до себе. І на це була важлива причина.

Неподалік від костелу у Бродах мешкало подружжя, яке нещодавно поховало свою єдину дитину, восьмирічну Марічку. Дівчинка померла трагічно – наковталась гасу, і її не врятували. Батьки світа Божого не бачили за своїм горем. Спочатку й слухати не хотіли, аби інша дитина зайняла місце їхньої Марусі.

Нікому би й на гадку не спало радити осиротілим батькам планувати ще одну дитину, бо й Марічка була у них пізньою. Тобто знову стати батьками їм точно не світило. Від цього легше не ставало. Марічки не повернеш, а чиясь бідна дівчинка-сирітка, знайдена на вокзалі, напевно, послана в їхнє життя невипадково.

Зрештою, погодились Савчуки забрати до себе Ніну. Дівчинка про себе пам’ятала небагато. Але й вони вирішили не ускладнювати – поставились до неї, як до своєї. Може, й не було у подружжя бозна-яких розкошів, однак зростала Ніна в теплі, до школи ходила, дуже любила музику слухати і часто бігала до сусідів, аби ті поставили їй «Гуцулку Ксеню» і пісні Богдана Весоловського. Бо раніше вона тільки чула, як родичі співали на вечорницях. А в сусіда був такий модний патефон, де треба було накручувати ручку, аби вінілова платівка почала крутитись, а з-під голки лунали мелодії. А ще в сусіда зростав дуже допитливий хлопчик, який вважав Ніну своєю сестричкою і всюди плентався за нею, як хвостик.

1970 року Ніна одружилася з місцевим хлопцем. Усе в неї було, як в інших людей: побут, діти, господарство із курми, свиньми та коровою. Тішилась, ходила на роботу, та іноді все ж дивилась на зорі й думала, де тепер її справж­ня мати. Чи жива? І як її знайти? І чому життя таке складне? І навіщо це сталося з нею, а не з кимось іншим? Та чи справді ті пухові хустки були такими цінними? А якби мама тоді не пішла кудись, хоч і ненадовго?! Зорі мовчали, тільки мерехтіли. Очевидно, небесні вістунки в такий спосіб щось відповідали дорослій жінці Антоніні, але вона не розуміла їхньої небесної мови.

За щоденними турботами проминали місяці й роки. А коли робота одноманітна і турбот багато, час пливе тихо й швидко.

Народили і виховали вони спільно п’ятеро дітей. На ноги поставили, вирядили у світ. От уже й Ніні тридцять дев’ять. За вік­ном 1989 рік. Газети пишуть про молоду Українську державу, а на останніх сторінках публікують цікаві історії про людські долі.

Син того сусіда, що колись платівки крутив для Ніни, вивчився на журналіста. Він з дитинства був такий до всього цікавий, допитливий, така пронира чи проноза! Він не раз чув від батька історію про те, що Ніна – не рідна донька Савчукам, що її знайшли в селищі Красне, а потім – у Бродах далекого 1956 року і що вона тільки й пам’ятає, як мама відлучилась ненадовго, а саму її схопили, і той великий клунок із пуховими хустинами вкрали…

Сусід-журналіст вирішив описати цю історію в місцевій пресі, зазначив місця і події, додав точні роки й опис. Навіть попросив фотографію дівчини з дитинства і теперішню. А раптом родичі знай­дуться?!

Ніна не особливо й вірила в це, адже стільки років минуло! Аж якось приходить до редакції лист із Вінниці, а в ньому фото і дрібно списані картки. Впізнали Ніну родичі! Не тільки впізнали, а й вирішили неодмінно запросити, як то кажуть, на історичну батьківщину. Написали адресу, пояснили, як заїхати, і запитали, коли чекати в гості.

Зібралась Ніна в дорогу, взяла із собою гостинців і дуже хвилювалася. Не знала, як то воно буде. Як сприймуть її родичі? Вона ж їх, по суті, й не знала зовсім. Ніколи не бачила. А дуже хотіла побачити, часто думала про це.

Не повірите, але родичі не тільки чудово прийняли її, а й привезли на перон цілий оркестр. Зустріли Ніну наче якогось генерала! Вона вийшла з поїзда і щиро розплакалась, як тоді, шестирічною дівчинкою. Тільки тепер це були сльози радості та емоції від доленосної зустрічі. Мама її впізнала і не впізнала одночасно, а брати і сестри виявились такими схожими, що й сумнівів не було: це їхня Ніночка! Їхня найдорожча пропажа! Обійми, сльози, сміх і радість – усе змішалось у родинну веремію. Таке ж буває не щодня. Такого й навмисно не вигадаєш.

Там же ж на пероні влаштували танці й частування, аби люди бачили, яка в них велика радість. Родичі запросили до себе та не відпускали Ніни цілий тиждень. Наготували, як на дороге весілля: тиманівську кашу, картоплю по-уланівськи, сало, ковбасу, крижавки, вареники, борщі, холодець, з якого стирчали курячі кістки! Гостилися, веселилися, набувалися разом і не могли натішитися.

Їм було про що поговорити і що згадати. І це прекрасно! Ніна здобула велику й дружню родину. Відтоді вона щороку їздила до них у гості, а вони – до неї, у Броди. У родинному фотоальбомі з’явились нові незабутні фото. Ніна привезла з батьківської хати рушники, старі ікони і цілу книгу вінницьких рецептів. Вінницькі родичі залюбки прикрасили свої сільські хатини сувенірами із Львівщини.

У 50 років Ніна стала вдовою. Діти допомагали мамі, як могли. Бо ж виховала їх чуйними і щирими людьми. Сьогодні бабця Ніна ходить по хаті, спираючись на костур, але в душі вона все така ж молода і бадьора. Все так само любить слухати музику і спілкується зі своїми родичами завдяки стільниковому телефону.

Серед численних фотографій, які чемно вишикувались у родинному альбомі, її найулюбленіша – та, де вона маленькою стоїть, загорнена у пухову хустину нав­хрест, і кінці тієї хустки зав’язані в неї ззаду на попереку. Колись так замотували всіх дітей, бо було зимно. А ще, пригадує собі бабця Ніна, рукавички були пришиті до рукавів, щоб не загубилися. Ті рукавички можна було сміливо знімати і нікуди не класти, бо вони теліпалися на гумочках і завжди були поруч. Зорі над Україною тепер часто мерехтять і здригаються від вибухів, але важливо, що вони є і що все бачать та все знають!