НІЧНИЙ ДЗВІНОК

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

23 червня 16:17

354

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Уже майже рік, як Олена повернулася до свого обійстя, та спогади досі ятрять душу. П’ять років її відсутності спустошили подвір’я, і хата наче постаріла. Коли виїжджала, залишила доглянутий город, квітник, а вздовж паркана тоді цвіли різноколірні розкішні мальви. Їхня краса захоплювала перехожих.

Перед від’їздом назбирала насіння з дозрілих квіток і взяла його із собою про всяк випадок. Олена тоді не відала, що буде вдячна цим квітам, бо з її легкої руки мальви прижилися на чужій землі і не раз рятували її від туги за рідним домом.

Повернувшись, впорядкувала город, подвір’я і знову насіяла-насадила квітів, які розцвітали, тішачи господиню.

Того дня настрій в Олени був незвичний, адже в неї 60-річний ювілей. Зранку привітали син із невісткою та онучкою, Олег попросив вибачення, що через зайнятість на роботі не зможе приїхати, і запросив матір до них погостювати, бо й онучка дуже засумувала за нею.

Привітали подружки-заробітчанки.

Тож ніяких урочистостей Олена не планувала. І звечора почала збирати валізу.

Уже добряче стемніло, коли раптом задзвонив телефон. Олена взяла слухавку і почула насмішкуватий жіночий голос:

– Ну як, ювілярко, святкуєш на самотині?! Зрештою, маєш те, на що заслужила. Сама проміняла чоловіка на Італію. І навіть не мрій, що він до тебе повернеться! – жінка на тому кінці дроту зірвалась на крик. Та за мить опанувала себе й додала вже спокійно і зверхньо: – Він тепер тільки мій, у нас щаслива сім’я – затям це. А ти, італійська шльондро, живи, як сама знаєш. Найкраще буде, якщо знову поїдеш старим пердунам гузна мити. А на твої гроші мені Семен золоті сережки купив і персня, бо казав, що ти й доброго слова не варта.

Олена поклала слухавку… Не знала, що робити, що кому казати...

Заспокоїлась. Почала аналізувати своє подружнє життя.

Уже тоді, до поїздки в Італію, знайомі застерігали, що Семен зустрічається з жінкою із сусіднього села. Але Олена не вірила і нічого не з’ясовувала, спокійно працювала, наводила лад у господарстві, шанувала свого чоловіка. У неї й у думках не було полишати домівку та їхати на заробітки. Але так уже склалося, що син, закінчивши виш, одружився, вони із дружиною взяли кредит і придбали квартиру. Свати внесли свою частину, а на синові «висіла» половина кредиту.

Мати переживала, оскільки в селі заробити такі гроші неможливо, тож вирішила оформити пільгову пенсію і поїхати.

Олег переконував, що якось сам викрутиться, підроблятиме у вихідні, вмовляв маму не їхати. «Але які там підробітки? – думала жінка. – Якщо гроші потрібні ще й на прожиття, а відсотки ростуть».

От і ризикнула Олена, хоча наважитись було нелегко. Але ж то заради сина. Та й чоловік підтримав її наміри. Обіцяв, що все буде добре, доглядатиме город, будинок, господарство.

Залишивши йому свою банківську картку на отримання пенсії, Олена поїхала. Планувала на рік або на два, але недарма кажуть: «Чоловік стріляє, а Бог кулі носить». Тому цілих п’ять років жінка доглядала стареньких синьйорів, а зароблені гроші надсилала синові.

З чоловіком розмови мобільним телефоном були короткими, Семен запевняв, що все гаразд, пенсію виплачують регулярно, жити можна. Звідки Олені було знати, що за місяць після її від’їзду він переїде жити в сусіднє село – до іншої жінки? Але до хати приїжджав і сина в місті провідував, щоб той, бува, не здогадався про його зраду. Так і минуло п’ять років.

Та коли Олена повернулася в село, не впізнала ні подвір’я, ні городу, ні хати. Мабуть, хтось зі сусідів переказав Семенові в сусіднє село, що повернулася дружина з Італії.

Приїхав. Зустрілися.

– Чому ти так зі мною? – мовила з глибоким болем у душі.

– Я тебе в Італію не посилав, – переминався з ноги на ногу Семен. Нарешті випалив: – Прощавай, у мене тепер інша сім’я.

Поклав на стіл її банківську картку і пішов. Потім з’ясувалося, що на рахунку в Олени негусто, благовірний не соромився витрачати її гроші.

Жінка довго не могла заспокоїтися, зрештою, згадала про сина, невістку, чотирирічну Софійку, якої ще не бачила, і камінь упав з її душі.

І от уже майже рік, як Олена не спілкується з чоловіком, а сусідам, які їй співчувають, відповідає: «Кожен на цій землі несе свій хрест. На мою долю випало пережити зраду. Та я не тримаю зла на Семена. У кожного своя доля. Мені основне, аби діти і внучка були здорові, а далі як Бог дасть».

Здається, біль і справді почав потроху стихати.

І раптом цей неочікуваний телефонний дзвінок. Олена ніяк не могла збагнути, що тій жінці ще потрібно від неї. Забрала чоловіка, жили на її, Оленині, гроші. Тож звідки в неї стільки жорстокості та мстивості? Як міг Семен, тихий і спокійний, який не раз присягався в коханні, з яким у мирі та злагоді прожили понад 35 років, виховали такого гарного і розумного сина, проміняти її на таку жалюгідну, нікчемну людину, нехай, можливо, вродливу і молоду. Раптом Олена усвідомила, що нічого не знає про розлучницю, а та, бач, навіть про її ювілей довідалася.

Жінка випила валеріанки, завела будильник, щоб не проспати вранці автобус, хоч, здавалося б, яке може бути спання після такого дзвінка?

***

…Семен увесь день не міг вирішити, привітати Олену з ювілеєм чи ні. Начебто й не пасує, адже він її покинув, у нього тепер нова сім’я, але ж і тих років, що разом прожили, теж не викинеш. Не чужа йому Олена, не чужа, син у них, онука росте. Увечері вже дрімати почав, як почув голосний сміх дружини.

«З ким це вона розмовляє?» – подумав, пильно прислухаючись. Підійшов і зупинився біля відчинених дверей вітальні. Від почутого серце каменем стиснулось у грудях.

Жінка поклала слухавку і, повернувшись до дверей, зустрілася поглядом із Семеном.

– Ти чув? – схвильовано запитала.

– Так. Я все чув. То, кажеш, за Оленині гроші я тобі сережки купив і перстень? Та я поклав картку й не чіпав. То от чого в тебе раптом зарплатня зросла, а коли Олена повернулась, то й зменшилась одразу. І як же я тебе відразу не розкусив?

Одягнувся, вийшов на веранду, ходив сюди-туди, то сідав на лавочку, курив одну за одною цигарки, і так аж до світанку, не зважаючи на сльози та благання жінки. А потім сказав:

– Прощавай, іду від тебе. Прийме мене Олена – буду до кінця життя їй вдячний, а ні, то краще під плотом на голій землі спати, ніж із тобою під периною.

***

Відчинивши хвіртку, Семен зайшов на подвір’я. Квіти, вкриті вранішньою росою, переливалися під променями ранкового сонця. Чоловік зупинив погляд на струнких мальвах, і йому здалося, що навіть вони його засуджують.

Підійшов до дверей, однак вони були замкнені.

– Семене, то ти? – гукнула через паркан сусідка. – Навідався додому? А Олени немає. Поїхала до сина.

***

Уже почало вечоріти. Син повернувся з роботи і благав матір залишитися в них на ніч. Олена вагалася. Раптом хтось подзвонив у двері. Олег відчинив.

На порозі стояв Семен.

– Заходьте, тату! – мовив син здивовано.

Олена оторопіла. Семен, переступивши поріг, стояв мовчки. А потім зі сльозами на очах сказав:

– Я припустився великої помилки у своєму житті. Але хочу її виправити. Пробачте мені, мої рідні. Дайте мені шанс!

Чоловік опустився на коліна і крізь сльози почав благати:

– Пробачте, якщо зможете!

***

Минуло п’ять років. В Олени знову ювілей. Їй уже 65.