НЕСВЯТА ВЕЧЕРЯ

– Соус грибовий – шість!

– Голубці – сім!

– Кутя – вісім!

– Пампухи – дев’ять!

– Узвар – десять!

– Кутя – одинадцять!

– Має бути дванадцять! Я точно знаю! – починала панікувати жінка.

– Певне, вареники з картоплею і з капустою – то дві страви, – рятівний круг кидала сваха. – Тоді точнісінько дванадцять.

– Має бути ще квасоля, – раптом виголошував чоловік її сестри. – Моя мама завжди тушкувала квасолю! З цибулькою! На олії! Слухайте, а горілка – то страва? Вона ж пісна!

Жінка міряла його таким поглядом, що менш твереза людина уже б спопеліла на стільці. Та сестрин чоловік не помічав того погляду, хіба його дружина штурхала ліктем під бік, аби пильнував п’яну балачку. Зрештою, все закінчувалося тим, що хтось починав колядувати.

Так багато людей завжди збиралося в них за святковим столом! Часом аж не було де садити. От їх із дружиною двоє, і синів двоє, і ще хтось із родини нагодиться: чи сестра дружини з чоловіком, та ще тещу везли, чи його брат із братовою. А як старший син оженився, то з молодою дружиною на вечерю приходив, а то ще й сватів вона запросить! А зараз? Теща давно померла, і брат його помер, а братова хвора. Сестра дружини завжди його недолюблювала, тож після смерті жінки зв’язку не підтримувала. А сини… Що сини?

Він не любив про це думати. Старший син років за три до повномасштабного вторгнення влаштувався далекобійником у Німеччині, тепер десь біля Гамбурга. Молодший залишив аспірантуру й тепер десь у районі Авдіївки. Він не любив про це думати. Це боляче. Роздиратися навпіл завжди боляче.

Пригадує, як тішився за старшого сина, як радо слухав його розповіді про досконалі німецькі автошляхи, про чистенькі вулички й охайні будиночки. Радів, що той зможе гарно забезпечувати дружину і двох дочок. Це ж чудово, коли твої діти досягають чогось, так? Років зо два син більшу частину року мешкав за кордоном, приїздив на декілька тижнів на Різдво. Невістка часто приводила онучок, залишала в баби-діда на канікули. Скільки їм тоді було? Старшій років тринадцять, певне. Отже, меншій одинадцять.

– Насмажити вам дерунів? Або картопельки? – бабуся намагалася годити дівчаткам.

– Нє, бабо, ми піцу замовили!

Хвилин за п’ятнадцять і справді приїхав кур’єр, привіз піцу. Онучки розклали коробку на кухонному столі, заходилися частувати бабу з дідом. Жінка сприйняла це як особисту образу. Звісно, частувати її у власній кухні жахливою купованою їжею – верх нахабства. Проте і засмутити онучок відмовою не наважилася, діти так тішаться. Він із зацікавленням спостерігав, як у дружині господиня змагається з бабусею. Зрештою вона таки взяла шматок тієї піци, обережно піднесла до рота, відкусила шматочок. Скидалося на те, що піца може несподівано перетворитися на отруйну змію і вжалити.

– Таке тісто тонке… І ковбаси – як вкрали. Я вам таке спечу! Тільки ліпше.

Звісно, дівчата радо погодилися. Наступного ранку дружина гайнула на базар купувати все на ту піцу, а тоді окупувала кухню години на дві. Місила тісто, гримала каструлями, краяла ковбасу, терла сир… Нарешті презентувала і йому, і внучкам свій витвір. Осяйне обличчя однозначно вказувало на те, що жінка собою вельми задоволена. «Піца» у круглій тортовій формі, з високими бортиками, заввишки сантиметрів п’ять італійську паляницю нагадувала мало. Аби наповнити все начинкою, жінка покраяла, крім ковбаси, ще й сардельки, а томатний соус, яким належало змастити корж із тіста, трансформувався у щось на кшталт тушкованих із цибулею шматків помідорів. Дівчата спершу розгубилися… тоді з’їли по шматочку, подякували.

– Добре, що ми суші не замовляли… – прошепотіла старша молодшій.

А йому сподобалося, щиро сподобалося, ум’яв два великі шматки.

– Файне, дуже файне, – хвалив, як умів.

– Е-е-е… – махнула рукою жінка. Поразки в неї траплялися рідко, і переживала вона їх важко.

За старшого сина тішилася, відверто тішилася. Торік телефонувала до нього, питала, чи приїде на свята.

– Мамо, ти маєш зрозуміти: мене ж мобілізують, щойно перетну кордон! У вас же там казна-що коїться, я всі новини читаю! Хапають людей на вулиці!

Вона не знайшла що відповісти. А потім тихо плакала в кухні, ховаючись від нього. Невістка з онучками також не прийдуть. Старша закінчила університет, працює в Києві, на Різдво поїде до іншої баби, бо сваха дуже хворіла. Молодша з невісткою – в Німеччині, виїхали безкоштовно, ще в березні 2022-го, коли вивозили всіх охочих. Невістка вихвалялася, що має чималу соціальну допомогу на себе та на доньку.

– То, може, ви повернетеся хоч на свята? У Львові спокійно…

– Та ж електростанцію розбомбили, ви без світла сидите! Це ненормально.

– То пусте, часом вимикають. Ми з татом собі великий ліхтар придбали і свічок цілий ящик. Пусте, що без світла, основне, щоби всі разом…

– Вибачте, я не можу кордон перетинати, кажуть, так соціальну допомогу заберуть. Та й квитки дорогі…

Він знову не показував носа на кухню, бо дружина там ховалася, аби поплакати. Якось у них так повелося – вона не хотіла, аби він бачив, і він бачити не хотів, бо направду не знав, що робити з тими слізьми. Не було схоже, що вона потребувала втішання, треба було просто випустити ті сльози, аби не тиснули, не пекли всередині.

Десь у середині торішнього грудня питання, коли святкувати Різдво, стало руба. Дружина злилася, здавалося, що всі довкола радо переходять на «новий календар». Жінчина вперта натура жодних аргументів не визнавала:

– Ото шо вони понавигадували, га? Усе моє життя сідали до Святої вечері шостого січня! І мама-покійниця вечерю рихтувала шостого! Оце і є традиція! А тепер геть-чисто подуріли! Понавигадували, людей між собою пересварили!

Жінка ще щось бурчала, він уже не слухав. Йому було байдуже, зрештою, у грудні чи в січні. А дружина все не вгавала і тепер виказувала своє обурення сестрі, яка зателефонувала саме вчасно:

– Нічого я не планую двадцять четвертого! Як то – до тебе на вечерю? То я що, дві вечері матиму? То якось не по-людськи!

Увечері двадцять четвертого грудня дружина демонстративно сиділа і дивилася якийсь серіал. Він знизав плечима й пішов раніше спати.

Хто б знав… Хто б знав, що не матиме його дружина Святої вечері ні у грудні, ні в січні. Ніхто не сподівався, що жінка піде до Бога відразу після Нового року, просто не прокинеться зранку другого січня. Він навіть трохи позаздрив такій раптовій тихій смерті. Дружина його на праведницю скидалася мало, а дивися, якої лагідної смерті сподобилася…

Після маминого похорону молодший син сам пішов до військкомату. Ну, чи як воно тепер називається? Зателефонував батькові дорогою до навчального центру, просто поставив його перед фактом. Син не бачив, але точно знав, що батько звично знизав плечима. Він і справді сприймав усе, як є. Дружина знову б завела плачі. А що ті плачі змінять? Один син чимдуж утікає, аби не потрапити в пащу до змія, інший сам у неї лізе. Хіба плачами тут зарадиш?

На цвинтарі порожньо і тихо. І який дурень поробив такі криві ряди? Між могилами навіть стежки нема… Позаростало все, ожина, яку він повисмикував, знову відросла, і цупка трава довкола могили пустила міцне коріння. Пообтинав трохи, забрав сухі квіти, запалив лампадку. Мабуть, треба було квітів придбати… Та він і за життя квітів їй не дарував, то чи час починати? Квіти – це дурничка, зів’януть, викинеш – і все. Незабаром перша річниця після смерті дружини, треба б на службу Божу дати...

Повертався неквапливо, перейшовся центром міста. Вдалині біля оперного бовваніла ялинка, вітрини крамниць блимали вогниками, он котрась заздалегідь вчепила напис «З Різдвом Христовим!». Скрізь метушилися люди, чи свої, чи туристи – хто його зна. Повз промайнув розцяцькований екскурсійний потяг, з вікон якого визирали дітлахи. Холодно надвечір, певне, що сніг буде. Треба повертатися.

Йшов і міркував, що цьогоріч дове­деться-таки вечеряти двадцять четвертого грудня. То пусте, що він сам, він собі раду дасть. Купить оселедця, заморожених вареників, пампухів, ну, ще узвар приготує.Скільки йому треба?

Двадцять четвертого зранку одягнув чисту сорочку, теплий светр, той, що дружина колись йому на базарі купила, наглянцував черевики. Прийшов заздалегідь, так, аби сісти в кутку на лаві, бо стояти всю службу йому важко. Думки увесь час тікали кудись, і якоїсь миті він спіймав себе на роздумах, чи докучає його дружина Богові тим, що Різдво перенес­ли… Тьху, ото дурне надумав.

Прийшов додому, почав рихтувати вечерю. Найскоріше зварився борщ. Ну, бо що там того пісного борщу – буряк, морква й бульба… Далі накраяв дрібно цибульки, налив у сковорідку олії. Цибульку висипав, помішав, нехай смажи­ться. Не забути б посолити та поперчити… Набрав у каструлю води, увімкнув газ, вкинув у воду ложку солі. Поміркував хвилину, вкинув іще пів ложки, накрив каструлю кришкою. Закипіла вода, вкинув вареники. Пильнував добре, то жоден не розварився. Вареники вистудив, полив цибулькою з олією. Файно є. Виклав оселедець з банки в гарну тарілочку. Вийняв із шафки плящину горілки, два келишки. Один поставив для дружини, хоч вона й не пила зовсім. Куті не мав, то поклав біля келишка пампуха. Може, не загнівається дружина за «державний» пампух, га? До кімнати не йшов, вечерятиме в кухні. Порозставляв усе гарно, запалив свічку, перехрестився… Ох і добру ж вечерю він собі сподобив! Перехилив п’ятдесят грамів та й заходився їсти.

Узвару не варив, лиш зробив собі нецукрованого чаю. Наминав пампух, сьорбав чай, згадував, як позаторік дружина побивалася, що пампухи недоб­рі вдалися, бо дуже олії понабирали. А ці із супермаркету смачні, м’якенькі. Узявся до другого пампуха. Час до часу позирав на свій старий мобільний: ану ж молодший син зателефонує.

Та більше дивився у вікно, думки знову стрибали з одного на інше. Добре, що тепер у нього достатньо грошей, аби встановити дружині пам’ятник. Як він не встановить, то більше й нікому. Старший син присилав уряди-годи трохи євро, та він сам наскладав із пенсії. А ті євро переказав на рахунок того підрозділу, де молодший син служить. Отака арифметика.