НЕСПРАВЖНЯ ВЕСНА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Це була несправжня весна, а отже, підступна. Блідо-блакитне небо на заході розцяцьковане легковажними пухнастими хмарками, достоту як на дитячих малюнках. А на сході крізь щілини в сіро-білій суцільній завісі продирається сонце. Якщо постояти хвилин з десять, можна було пересвідчитися, що суцільна біло-сіра хмара розповзається клаптями, і кожен шматок, осяяний сонцем, отримує перламутрово-золотаву облямівку.

Майже безвітряно. Лиш де-не-де верховіття неквап­ливо гойдається, наче дерева балакають про щось потайне з небом і кивають на знак згоди. На розпатланих кущах розбазікались товсті синиці, поважні граки не копирсаються в опалому листі в пошуках торішніх схованих про запас горіхів – повмощувалися на гілках, майже відчувають тепло оманливого лютневого сонця. Майже… Під облупленим будинком сидить великий сіро-білий кіт. Будинок старий, початку минулого сторіччя, колись такі називали «чиншовими». Кіт теж старий, йому сім років. Для підвального кота, що провадить життя жебрацьке, сподіваючись на доброту двох тітоньок із недоїдками, сім років – то довго. Кіт теж повернув морду до сонця і заплющив очі. Дожити б до справжньої весни…

За поворотом – велика галаслива вулиця. Окрім того, що ця вулиця найдовша в місті, вона, певне, ще й найстрокатіша, найгаласливіша. Викладена бруківкою дорога, якою мчать автівки, автобуси у хмарах сивого диму, трамваї, що на знак обурення порушеннями правил можуть лише скорботно дзеленькати, і люди. Різнобарвний натовп, метушливі мурашки, кожен поспішає у власних надважливих справах, на інших зважаючи лише як на перепону на шляху.

Але раз на оказ тут з’являються ВОНИ. На НИХ зважають усі. Зрештою, вони активно цю увагу привертають. Молодь зве їх коректно – роми. Люди середнього віку вживають назви ситуативно – поміж чужими теж вживають толерантне «роми», між своїми кажуть, як звикли, – цигани. Старші люди не патичкуються – цигани є цигани, хоч як називай.

Зазвичай роми-цигани з’являються у Львові навесні зграями, наче перелітні птахи. І з пташиною безпосередністю випробовують межі дозволеного – спершу намагаються оселитися ледь не в центрі міста, розгортають на газонах потворні халабуди, натягують між гілками нескінченні мотузки, розвішують на них своє шмаття. Блукають самісіньким центром – біля Оперного театру, довкола ратуші… До того ж це завжди жінки: різного віку, статури, оточені метушливою зграєю неймовірно брудних і спритних дітлахів:

– Чюєш, – огрядна смаглявка в широкій спідниці смикає за рукав молоду жінку, – дай пару грівнів дітям на їду. Шо, жалко?

Жінка не знає, як реагувати, розгуб­лено озирається в пошуках чи то підтримки, чи допомоги, притискає руками до грудей модну торбинку. Сама виплутуйся, сама, тут, на площі, всі під загрозою. Зрештою жінка швидко висмикує з торби купюру, віддає циганці й під крики «А шо так мало?!» втікає. Ромські діти різного віку та стадії замурзаності снують площею Ринок, навколишніми вуличками, забігають у кафе та крамниці.

– Дядя, дай копієчку! – усміхається до чоловіка дівчинка років дев’яти, певне, кілька тижнів нечесана, зате з намистом на брудній шиї, усміхається широко, вже не по-дитячому, ледь кокетливо, стоїть, вперши руки в боки, туди, де, можливо, за кілька років будуть стегна. Чоловік нахиляється над дитиною, нависає, щось відповідає, коротке, певно, злісне, збоку здається, наче він плюнув у неї словами. Дівчинка йде геть, усмішка з її обличчя не зникла. Такі слова щодо себе вона чує не вперше, доводилося й гірші.

Галасливі роми у претензійному центрі міста мали недоречний вигляд. Давні будинки, пофарбовані у стримані відтінки, пам’ятники, відомі досконалими тілами та зверхніми поглядами, ліхтарі, квітники – словом, роми добряче псували ідилічну картинку. Містяни і туристи безперервно смикали поліцію, вона «забезпечувала порядок», зрештою кочові люди вирішили, що далі, ніж на Привокзальну йти сенсу нема. Смагляві зграї окуповували обидва вокзали – головний і приміський, зал очікування та перони, газони та лавки, галасливі дітлахи гасають Городоцькою, Федьковича та Бандери, і всеньке місто для них – дитячий майданчик.

Трійко хлопчиків бігає коло «Політехніки», вони бавляться в лапанки, хоч і дещо брутально – продираються крізь кущі, кидають один в одного шматками якогось пластику. Хлопців ніхто не помічає, точніше, їх ігнорують, бо не помітити цю колоритну трійцю важко, адже хлопчики одягнені казна-як – куртки на всіх трьох мало того, що брудні, ще й завеликі, в одного на ногах – гумові шльопанці на кшталт кроксів, в іншого на голові – яскрава шапочка, надто мала, тому тримається лише на маківці та чесному слові. Хлопці, наче безтурботні горобці, гасають та репетують, зрештою застрибують у трамвай, скидають шапки і дивовижно дзвінкими голосами заводять:

– Ой у лузі червона калина по-хили-лася!

– Ти диви, репертуар який! Знають, що співати! – вусатий дядько штурхає під бік свою дружину. – Попередніх років п’ятнадцять усе співали «Настала у світі неждана година…».

На сходах біля церкви Ольги та Єлизавети, помпезного храму, що грізно нависає над Городоцькою, дві колоритні дами – огрядні, в широких спідницях, одна, молода, з дитиною на руках, заводить стандартне:

– Дєвушка, памажіть дитині на молочко! – зашмаркане янголятко смокче власного пальця і дивиться на «дєвушку» несфокусованим поглядом. Шлях до відступу перекриває старша напарниця:

– Шо, шкода дитині на молочко? Така красіва, багата, я у тебе багато грошів бачу, дай трохи, Бог тебе благословить! Да! І грошів у тебе багато буде! Бог доб­рий! – жінка таки щось дає молодшій циганці й біжить геть.

Якщо повернутися на Городоцьку, коло торгівельного центру «Скриня» – галас, підліток характерної зовнішності заліз у торбу якоїсь бабці й тепер утікає в напрямку Привокзального базару. За мить хлопець зникає в натовпі, його жертва якусь хвилю стоїть розгублено.

– Пані, у вас щось вкрали?

Жінка розгублено роззирається, наче не розуміє запитання. Тоді починає копирсатися в сумці, ніяк не може знайти гаманця. Втім, чи вкрав порепаного «пуляруса» смаглявий підліток, чи жінка його десь забула, а може, він і досі на дні бездонної торби, невідомо. Перехожі зрештою згадують, що поспішають у власних справах, пильнувати незнайому бабцю всім раптом стає нецікаво.

Під стіною будинку, між ветеринарною аптекою та вічно зачиненою крамничкою, на колінах стоїть зовсім юна дівчина. Вона здається дитиною – маленька голова, тоненька шия, ручки-палички, і раптом – цілком виразний живіт, вагітність місяців шість. Живіт видно аж надто добре, бо дівчина зумисне його оголила, аби не звинуватили в тому, що накладний. Ця сценка за рівнем відвертості виходить за обрій. Привокзальну важко здивувати, а ще більше розчулити, тут безпритульні, що демонструють обморожені та ампутовані кінцівки – персонажі звичні. Та цей оголений живіт вражає і лякає, перехожі оминають дівчину, наче неживий предмет, сміттєвій урні – більше уваги.

Я її знаю, це Карина. Їй п’ятнадцять. Уперше Карину я побачила років п’ять тому. Незважаючи на миловидну зовнішність, назвати Карину гарненькою чомусь язик не повертався. Міцно стиснуті губенята, напружене обличчя, наче готовність негайно кудись утікати або боротися. І Карина ніколи не була сама, завжди її за руку, за футболку, за спідницю тримає молодший братик Артур. Малому було чотири роки, із сестрою їх поєднує не лише спільне прізвище і по батькові в документах, а й отой своєрідний вираз обличчя. Втім, якщо в Карини він схожий на постійну готовність, то в малого – на неминущий переляк. Що бачили ці двоє, як вони жили раніше – таємниця, фактично відлік їхнього часу розпочинається в заростях великого парку на околиці міста. Парк місцями скидався на ліс, мав погану славу, тому найкраще підходив для злочинців та вигнанців.

Словом, якось навесні тут оселився справжній циганський табір. Для тих, у кого це словосполучення породжує в уяві картинку, де коло шатра палає багаття, неподалік пасуться коні, вродливий чорнявий юнак із сережкою у вусі млосно бринькає на гітарі, а поруч у палкому танці звиваються стрункі довгокосі дівчата в пишних спідницях, новини кепські – такі табори існують суто у фільмах. Табір, про який ідеться, нагадував радше сміттєзвалище – кілька халабуд із картону та фанери, вкриті плівкою, між деревами – мотузки, на яких розвішане строкате шмаття, просто та землі розкидані закіптюжені сковорідки та каструлі, пластикові зелені ночви, поламаний дитячий візочок, ще купа сміття, пляшок і паперу. Мешканці табору пасували до свого житла – галасливі, неохайні, палили багаття, пиячили, гучно лаялися, якось навіть до бійки дійшло. Дітей, що мешкали в таборі, ніхто ніколи не перелічував – є, та й добре. Менші далеко не відходили, старші гасали де хотіли. Сходилися ввечері, щоб поїсти, поспати.

Чи то терпець увірвався місцевим, що мешкали неподалік і ходили попри табір на зупинку електрички, чи самі роми чогось накоїли, та якось надвечір приїхала поліція – когось затримали, решті наказали збирати манелі та вшиватися. У підсумку частина мешканців львівських фавел розбіглася, частина опинилася у відділку, кілька дітлахів – у притулку, двоє – в лікарні. Двоє – це Артур і Карина, якої він навіть на мить від себе не відпускав. Малюка мордувала лихоманка, високу температуру було помітно відразу, а намет у лісопарку – найгірше місце для хворої дитини. Так їх удвох і привезли до дитячої лікарні, Артура поклали в інфекційне відділення, Карину залишили коло нього. Так, звісно, робити не можна, та Карина опікувалася братом зворушливо й самовіддано – не спала, коли малий плакав у гарячці, клала йому на розпечене чоло шматину, змочену в холодній воді, сиділа поруч, співала щось ледь чутно – скидалося на муркотіння, стежила, щоб братик ковтав таблетки, годувала його з ложечки. За три тижні їх обох перевели в дитячий притулок.

Уже там їх знайшла Анеля.

Можна, звісно, понавигадувати багато сентиментального про те, що доля звела нещасну самотню жінку і покинутих дітей, але то скидалося б на цілковиту маячню. Діти покинутими не почувалися, вони, хоч не змовлялися, однаково вірили, що мама їх от-от знайде і забере. І в такому тимчасовому «безмам’ї» оптимальною стратегією виживання обрали вичікування. Анелія, якій минуло сорок п’ять, від самотності теж особливо не потерпала, почувалася радше розгубленою, здебільшого тому, що перед нею гостро постало фінансове питання.

Анеля зростала чемною дівчинкою, маминою донечкою, власне, батька свого вона не знала, ніколи не бачила. Так, наче зародилася в маминому животі як продукт непорочного зачаття, у світі, де чоловіки були суто джерелом прикрощів, незрозумілими істотами, з якими доводилося співіснувати на одній планеті. Анеля, як і годиться чемній дівчинці, добре вчилася, вступила до університету на філологію, працювала бібліотекаркою спершу в школі, тоді в районній бібліотеці. Робота неважка, часу вільного багато, зарплатня, щоправда, невелика, та якщо доплюсувати мамину пенсію та врахувати субсидії, то жити можна. Втім, налагоджене Анелине життя раптом зруйнувалося – мама померла. Це, звісно, Анелю засмутило, вона навіть поплакала, зокрема й тому, що мамин похорон пробив велетенську діру в убогому бюджеті, знищив заощадження і змусив позичати. А ще до Анелі дійшло, що маминої пенсії та субсидій більше не буде, а на ставку бібліотекаря, якщо сплачувати комунальні, не порозкошуєш. Анеля спершу шукала якісь підробітки, та марно – особливих умінь вона не мала, збирати макулатуру чи, не доведи Боже, пляшки з-під пива було соромно, працювати прибиральницею – важко, спина болить, руки терпнуть. Зрештою Анеля надумала прийняти квартирантів, надрукувала в біб­ліотеці на робочому комп’ютері тихцем оголошення, перейшлася мікрорайоном, розклеїла біля пошти, супермаркету, на зупинці. Оголошення Анеля складала вкрай обережно, добираючи кожне слово – і що кімнату може винайняти лише дівчина або подруги, аби не курили, не мали домашніх тварин. Довго міркувала, чи відразу написати, що чоловіків приводити забороняє, а тоді вирішила, що це звучатиме непристойно: «Говоритиму особисто про такі делікатні речі!».

Дякуємо за вашу передплату онлайн!