НЕ МОЖНА…

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ой… Яка ж це болісна тема для мого покоління, коли всі мусили бути «как всє» і будь-яку спробу вибратись за межі дозволеного сприймали як зраду ідеалів та порушення «общєпрінятих норм»! Таких «не можна» в мене набереться пів сотні, але вони доволі мізерні, аби про них згадати, тому я обмежуся найвагомішими.

Я вчилася на відмінно, бо інакше й бути не могло – як донька не останніх людей у суспільстві може бути не ідеальною? Крім природного потягу до знань, у мене ще проявлявся не менш бунтівний характер. Але ж це суперечило нормам взірцевої поведінки, тому будь-яке моє прогрішення мало один вердикт: «Підеш у дітдом». Так, саме слово «дітдом» на мене впливало як гамівна сорочка. Тому намагалась, як ото Петрик П’яточкін, бути слухняною. Добре вчилася, виконувала всю домашню роботу, за яку мене ніколи не хвалили, зате залюбки вказували на верхню поличку етажерки, де я не витерла в самому кутику порох. Мене любили, але ніколи не показували свою любов. Як же я заздрила своїй сусідці, яку мама не раз добряче вгрівала по м’якому місці, а наступного дня цілувала й обіймала! Мене не били. Але й не обіймали. У старших класах подружки носили такі дивакуваті персні на пальцях – виточені з монет «нєдєльки», сім штук. А на шиї – саморобні ланцюжки з алюмінієвого дроту. Ці прикраси купували у старших хлопців і неабияк ними хизувалися. Мені вони подобались, і я теж придбала на заощадженні на обідах гроші. Що тоді зчинилося вдома! Що їх виготовляють зеки, а я в тих ланцюгах нічим від них не краща! Не годиться школярці робити дурниці, а мені, відмінниці, й поготів.

Усю першу зарплату я витратила на срібні прикраси. Хоч могла купити й золоті, але мені хотілося в тому кольорі, який мені тупо не дозволили у восьмому класі. Відтоді срібні ланцюжки й браслети я ношу доти, доки вони самі не перетруться. Не знімаю навіть на город. Це, певне, компенсація самій собі за нереалізоване в дитинстві бажання носити мінімальні прикраси.

У юності я закохалася по вуха. Два роки зустрічань стали пеклом – батьки були категорично проти наших стосунків. Бо він, бачте, мені не пара.

І тоді я збунтувалась і вийшла заміж за першого стрічного. Ну, це так, узагальнено. Я зустрічалася з ним місяць, мої рідні кандидатуру схвалили, і я вже йду до вівтаря, забувши одну фразу, що ніколи не варто робити комусь на зло та за компанію. Я зробила два в одному: вийшла заміж, бо всі ровесниці виходили, і на зло всім, хоч вийшло на зло собі. Чоловік був непоганий, лиш мав поганих друзів, які його тягнули на дно. Він спивався, я плакала, а мама дошкуляла, що я сама собі зіпсувала життя, змарнувавши два роки на пусті стосунки, бо за той час могла б зустріти чудового хлопця.

Я заговорила про розлучення, і тут удома на мене посипались ультиматуми, що в нашій родині розлучень не було й не буде, тому якщо я хочу розлучитися, то геть з дому.

...Це сталося недільного обіду. Діти нагодовані, покупані, я в кухні сиджу й слухаю по «катеринці» радіопередачі. Недільні програми знала на зубок, тому чекала однієї на психологічну тему, бо там звучала прекрасна мелодія. (Пізніше дізнаюся, що це всесвітньо відома композиція Андреа Морріконі «Пісня пастушка»). А того дня мене вразив вступ до тієї програми.

«Кожен свій крок і кожен свій подих

Ти сам собі приятель і сам собі ворог.

Ворогові ти не здайся без бою –

Стань другом собі й злети над собою.

Хто автор цих слів, не знаю досі, але наступного дня я розв’язала проблему з житлом – випросила кімнатку в заводському гуртожитку, де працювала, забрала дітей і подала на розлучення. Вдома були шоковані. Але коли батько моїх дітей розрахувався з роботи, щоб тупо не платити аліментів, аж тоді мої рідні змінили своє ставлення до мене на поблажливіше. Зізнаюся чесно, що були й залицяльники, але батьки знову поставили ультиматум: на нашу допомогу не сподівайся.

Оскільки почалися кризові часи і я з дітьми повністю залежала від батьків, то ні про яке особисте життя мови не могло бути. До мого 40-річчя. На той час я, крім статусу розлученої вже років десять, була в статусі вдови: колишній помер від цирозу печінки за два роки після розлучення. Діти дорослі, у них своє життя, батьки в парі, лиш я самот­ня. Хоч маю власне житло й доволі гарну роботу. Тут же, на робочому місці, познайомилася з добрим чоловіком, теж розлучений, дружина давно живе з іншим, мають спільну дитину. Про свої стосунки розповіла дітям, запитала їхню думку. Син відповів по-чоловічому: «Ви дорослі люди, робіть, як вважаєте за потрібне!»

Донька більш емоційна: «Ура-ура! Нарешті».

Зате мама... Мама категорично проти – що люди скажуть? Тобі ж не 20, в тебе он діти дорослі! І не думай привозити його сюди! У своїй квартирі робіть що хочете, сюди зась!

Я не могла зрадити того, хто вважав мене без п’яти хвилин дружиною, а його мама мене називала невісточкою, тому зібрала найнеобхідніше і... втекла за кордон. Від усіх. Лиш від себе не втечеш. Я щодня телефонувала дітям, раз на тиждень до того, хто був мені зовсім не байдужим, і раз на місяць до мами. Так тягнулось два роки. А тоді в повітрі запахло війною, зелені чоловічки лізли в Крим, а мій кандидат у чоловіки зібрався йти добровольцем і ду-у-у-же просив мене приїхати додому, щоб провести його на війну. Я не могла відмовити коханому. Ми подали заяву в РАЦС, і я вже не могла не дозволити йому їхати до моєї мами. Про те, що вона не хоче його бачити, він і не здогадувався. Я вся на нервах, бо ж не знаю, як «розрулити» цю ситуацію: і до мами хочу, і не можу поїхати без нього. Час збігає, а я не знаю, як учинити.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!