НАРЕШТІ ЩАСЛИВИЙ!

Сидів на розкладному стільчику – замислений, замріяний. У ясних очах розлилося небо, осяяне сонцем. Навіть не скажеш, що пів віку за плечима. Час лише сторожко торк­нувся волосся, вкривши його легкою памороззю. А очей не зачепив. Досі не втратили барви і по-дитячому захоплено дивляться на світ… Саме на ці очі й наштовхнулась Наталка, квап­ливо йдучи через парк до автовокзалу. Ледве сумку з рук не випустила від несподіванки.

– Степане! Це ти чи не ти?!

Його здивований погляд раптом спалахнув здогадом:

– Наталко! Привіт! Скільки років не бачились!

Обійнялись. Поцілувались. Жінка аж зашарілась від неочікуваної зустрічі.

– Що ти тут робиш? Ти ж хіба не в Лос-Анджелесі жив? – поцікавилась.

– Жив. І довго. Майже тридцять років. А після смерті дружини на Батьківщину повернувся.

– Отак легко проміняв сите життя на українські нестатки? – Наталя вражено округлила очі, а тоді провела ними по картинах, розставлених на стелажах. – Але ж гарно як! Ти чарівник! Що то – справжній талант…

– Я, Наталко, свій хист не на чужині надбав, а тут, в Україні. Отчий край надихав мене весь час, хай де я бував. Звісно, американське життя з тутешнім не порівняти. Але ж серце не камінь. Я весь час Україною снив. І ось нині – тут… Та чого ми тут топчемося? Ходімо до кав’ярні, то хоч порозмовляємо по-людськи. Звичайно, якщо ти не надто поспішаєш…

– Ходімо, – кивнула радісно. – А картини свої на кого залишиш?

– Віднесу в машину. Заче­каєш?

– Я допоможу.

Сторожко брала до рук полотна, загортала їх у папір. Яка неперевершена гра кольору! Степан змалку гарно малював. Ще тоді вчителі пророчили йому майбутнє художника… А це що? Знайоме місце…

– Лелече озеро, – прошепотіла ледь чутно. – Напрочуд гарно…

– Упізнала? Щоправда, тепер воно вже заросло і замулилось, але таке саме прекрасне… Зі спогадів не викреслити того, що в серці закарбоване. І хоч би скільки років минуло, – Степан затримав на жінці теплий пог­ляд. – Ти ж пам’ятаєш?..

– Пам’ятаю, – озвалась тихим відлунням.

Перенесли картини до автівки і лише після цього попрямували до найближчої кав’ярні…

Степан допоміг Наталі зняти пальто, і вона подумки пошкодувала, що не вдягнула кращої кофтини. Бо та, що була на ній, уже зовсім не мала вигляду… Ще й сиві корені волосся… І шкіра на руках від роботи загрубіла… Від тих думок навіть ніяково стало. Але що можна змінити? Наталя весь вік у селі живе. А там – господарство, городи, клопоти. Дітей сама виховувала, бо чоловік так любив горілку, що залишив її вдовою з малими доньками на руках…

Розташувались за столиком біля вікна.

– Я зголоднів. То, може, замовимо щось поїсти? – Степан зігрів її світлим поглядом.

– Не відмовлюсь. Натще не побесідуєш, – усміхнулась і поправила пасмо волосся, що вибилось неслухняним локоном із зачіски.

Чоловік не міг відвести очей від того кокетливого жесту. Наталя хоч сама знає, наскільки досі вродлива? Навіть зморшки не псують світлого обличчя… І ще ці вуста!.. Як любив він колись (Господи, як давно це було!) їх на смак куштувати!.. Солодкі, ароматні, мов стиглі вишні в саду… Степан і Наталка були молодими й закоханими… Щасливими… Те перше світле почуття чоловік зумів пронести крізь роки. Воно його надихало, тримало руку на пульсі, щоб не ламався під вагою життєвих негараздів… Та що там казати! Навіть дружину Степан обрав собі таку, як Наталя… Ліана, донька українських емігрантів, була разюче схожа на неї. Тому й спокусився… Інакше парубкував би до скону…

– Чому ти вийшла за Миколу і не дочекалась мене? – запитав про те, що боліло йому всі прожиті роки.

Наталя вражено застигла. Відвела очі, мовчки спостерігаючи, як за вікном осінній вітер танцює з опалим листям пристрасне танго. Урешті зітхнула, стенула плечима і сумно усміхнулась власним спогадам.

– Думала, ти вже не повер­нешся до України. Усі так казали…

Степан ніжно торкнувся її руки, перехилився через стіл і майже простогнав:

– Я б ніколи так не вчинив! Бо любив і досі люблю отчий край… І тебе кохав… А тоді, коли почув, що ти вийшла заміж за іншого, ледь не сконав від болю…

Жінка схилила голову. Очі нестерпно випікали сльози…

– Пробач, – ледь чутно проше...