НАРЕШТІ ЩАСЛИВИЙ!

Сидів на розкладному стільчику – замислений, замріяний. У ясних очах розлилося небо, осяяне сонцем. Навіть не скажеш, що пів віку за плечима. Час лише сторожко торк­нувся волосся, вкривши його легкою памороззю. А очей не зачепив. Досі не втратили барви і по-дитячому захоплено дивляться на світ… Саме на ці очі й наштовхнулась Наталка, квап­ливо йдучи через парк до автовокзалу. Ледве сумку з рук не випустила від несподіванки.

– Степане! Це ти чи не ти?!

Його здивований погляд раптом спалахнув здогадом:

– Наталко! Привіт! Скільки років не бачились!

Обійнялись. Поцілувались. Жінка аж зашарілась від неочікуваної зустрічі.

– Що ти тут робиш? Ти ж хіба не в Лос-Анджелесі жив? – поцікавилась.

– Жив. І довго. Майже тридцять років. А після смерті дружини на Батьківщину повернувся.

– Отак легко проміняв сите...