ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
446Шляхи долі
Сидів на розкладному стільчику – замислений, замріяний. У ясних очах розлилося небо, осяяне сонцем. Навіть не скажеш, що пів віку за плечима. Час лише сторожко торкнувся волосся, вкривши його легкою памороззю. А очей не зачепив. Досі не втратили барви і по-дитячому захоплено дивляться на світ… Саме на ці очі й наштовхнулась Наталка, квапливо йдучи через парк до автовокзалу. Ледве сумку з рук не випустила від несподіванки.
– Степане! Це ти чи не ти?!
Його здивований погляд раптом спалахнув здогадом:
– Наталко! Привіт! Скільки років не бачились!
Обійнялись. Поцілувались. Жінка аж зашарілась від неочікуваної зустрічі.
– Що ти тут робиш? Ти ж хіба не в Лос-Анджелесі жив? – поцікавилась.
– Жив. І довго. Майже тридцять років. А після смерті дружини на Батьківщину повернувся.
– Отак легко проміняв сите життя на українські нестатки? – Наталя вражено округлила очі, а тоді провела ними по картинах, розставлених на стелажах. – Але ж гарно як! Ти чарівник! Що то – справжній талант…
– Я, Наталко, свій хист не на чужині надбав, а тут, в Україні. Отчий край надихав мене весь час, хай де я бував. Звісно, американське життя з тутешнім не порівняти. Але ж серце не камінь. Я весь час Україною снив. І ось нині – тут… Та чого ми тут топчемося? Ходімо до кав’ярні, то хоч порозмовляємо по-людськи. Звичайно, якщо ти не надто поспішаєш…
– Ходімо, – кивнула радісно. – А картини свої на кого залишиш?
– Віднесу в машину. Зачекаєш?
– Я допоможу.
Сторожко брала до рук полотна, загортала їх у папір. Яка неперевершена гра кольору! Степан змалку гарно малював. Ще тоді вчителі пророчили йому майбутнє художника… А це що? Знайоме місце…
– Лелече озеро, – прошепотіла ледь чутно. – Напрочуд гарно…
– Упізнала? Щоправда, тепер воно вже заросло і замулилось, але таке саме прекрасне… Зі спогадів не викреслити того, що в серці закарбоване. І хоч би скільки років минуло, – Степан затримав на жінці теплий погляд. – Ти ж пам’ятаєш?..
– Пам’ятаю, – озвалась тихим відлунням.
Перенесли картини до автівки і лише після цього попрямували до найближчої кав’ярні…
Степан допоміг Наталі зняти пальто, і вона подумки пошкодувала, що не вдягнула кращої кофтини. Бо та, що була на ній, уже зовсім не мала вигляду… Ще й сиві корені волосся… І шкіра на руках від роботи загрубіла… Від тих думок навіть ніяково стало. Але що можна змінити? Наталя весь вік у селі живе. А там – господарство, городи, клопоти. Дітей сама виховувала, бо чоловік так любив горілку, що залишив її вдовою з малими доньками на руках…
Розташувались за столиком біля вікна.
– Я зголоднів. То, може, замовимо щось поїсти? – Степан зігрів її світлим поглядом.
– Не відмовлюсь. Натще не побесідуєш, – усміхнулась і поправила пасмо волосся, що вибилось неслухняним локоном із зачіски.
Чоловік не міг відвести очей від того кокетливого жесту. Наталя хоч сама знає, наскільки досі вродлива? Навіть зморшки не псують світлого обличчя… І ще ці вуста!.. Як любив він колись (Господи, як давно це було!) їх на смак куштувати!.. Солодкі, ароматні, мов стиглі вишні в саду… Степан і Наталка були молодими й закоханими… Щасливими… Те перше світле почуття чоловік зумів пронести крізь роки. Воно його надихало, тримало руку на пульсі, щоб не ламався під вагою життєвих негараздів… Та що там казати! Навіть дружину Степан обрав собі таку, як Наталя… Ліана, донька українських емігрантів, була разюче схожа на неї. Тому й спокусився… Інакше парубкував би до скону…
– Чому ти вийшла за Миколу і не дочекалась мене? – запитав про те, що боліло йому всі прожиті роки.
Наталя вражено застигла. Відвела очі, мовчки спостерігаючи, як за вікном осінній вітер танцює з опалим листям пристрасне танго. Урешті зітхнула, стенула плечима і сумно усміхнулась власним спогадам.
– Думала, ти вже не повернешся до України. Усі так казали…
Степан ніжно торкнувся її руки, перехилився через стіл і майже простогнав:
– Я б ніколи так не вчинив! Бо любив і досі люблю отчий край… І тебе кохав… А тоді, коли почув, що ти вийшла заміж за іншого, ледь не сконав від болю…
Жінка схилила голову. Очі нестерпно випікали сльози…
– Пробач, – ледь чутно прошепотіла.
– Та що ти?! Припини! Я ж не дорікаю. Просто вилив те, що стільки років у грудях муляло… Це ти пробач за прямоту. Я не хотів тебе засмутити…
Обпікали губи гарячою кавою. Той напій уперше в житті не смакував. Осідав у грудях гірким і соленим мулом… Степан відчував, як тремтять Наталині пальці під його долонею. Заспокійливо погладив.
– Де ти тепер живеш? – запитав.
– У Яруні.
– Звідти родом Микола?
– Так. Після весілля там осіли, і донині…
– Із чоловіком гарно живете? Не ображає тебе?
– Він помер…
– Пробач.
– Пусте. То було давно, ще діти в школу ходили…
– Скільки маєш діток?
– Дві донечки.
– А в мене – син. Лікар…
У голосі Степана прозвучала гордість. Колись він мріяв, що Марко теж буде художником. Але той іще змалку анатомією цікавився і казав, що лікарем буде… Як у воду дивився! Тепер Марко – шанований кардіохірург. І Степан дуже пишається сином!.. Зате онука в художній школі навчається.
– Я продовжуватиму твою справу, дідусю! – щебече радісно, і в Степанових грудях розливається неозоре море тепла…
Усміхнувся власним думкам. Виразно поглянув на Наталю.
– Хочу благочинну виставку організувати. Гроші з неї передам нашим бійцям на передову… Допоможеш мені з підготуванням?
– Охоче! – кивнула головою. «А він зовсім не змінився. Таке ж гаряче серце має…» – подумала.
Допили каву. Доїли тістечка. Згадали минуле. Наталя почала збиратися додому.
– Чекай! Відвезу тебе, – зупинив. – Звісно, якщо не стомилась від моєї компанії.
– Я дуже рада, що зустріла тебе, – щиро мовила.
Дорогою до села невимушено розмовляли. Ніби й не було розлуки завдовжки у тридцять років… Біля свого будинку, коли Степан галантно допомагав Наталі вийти з автівки, тихо запитала, червоніючи, мов дівчина:
– Може, зайдеш?
– Іншим разом. Не можу з порожніми руками.
Провів жінку до воріт. Зазирнула йому в очі.
– Скажи правду, Степане! Чому повернувся в Україну?
– По-іншому й не міг! Серце вело за руку до рідного порога. Тут і дихаю на повні груди, і творю без утоми… Ще стільки планів маю! Треба рідному селу допомогти, бо старенька школа ледве дихає… А дороги які! Жах! Непочатий край роботи…
Наталя рвучко обійняла Степана, поцілувала в щоку і пішла. Услід стрункій постаті жінки ясніли небом його очі…
* * *
Старша донька – Олена – приїхала провідати матір. Сорока на хвості принесла чутку, ніби ненька живе з якимось чоловіком… Треба ж подивитися, що за один. Може, не доведи Господи, якийсь пройдисвіт!
Переступила поріг оселі й від подиву рота розтулила. Ого! Та тут справжня картинна галерея! І портрет мами одразу в очі впадає… Гарно – словами не передати!
З кухні вийшла усміхнена Наталя. Обійняла доньку, поцілувала і гукнула:
– Степане! Де ти там ховаєшся? Ходи знайомитися з моєю донею!
За хвилину з кімнати вийшов підтягнутий вродливий чоловік. Олена сховала усмішку в кутиках вуст. А мама має гарний смак!.. Привітно кивнула, потиснула Степанові руку. А той – одразу до справи:
– Віддасте свою маму за мене заміж?
– Якщо в добрі руки, то чому б і ні!
– В добрі, доню, – тихо мовила Наталя, і оселею прокотився дружний радісний сміх…
Степан ніжно обійняв кохану за плечі. Серце схвильовано стрепенулось під святковою вишиванкою. Тепер чоловік справді щасливий! Нарешті він – удома…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
575
Життєві історії
