Сьогодення

Чекати з війни свого захисника... Чекати... І розуміти, що тобі не лізе в горло шматок торта, коли знаєш, що ВІН, можливо, їсть пісну перловку, це в кращому разі, бо іноді й така їжа за розкіш, коли обстріли не вщухають по два дні. 

Коли всі свята у твоєму місті сприймаєш майже як зраду, бо пів країни скаче, пів країни плаче. Коли тепла кімната тобі немила, бо ВІН у холодному окопі. Коли не смієш і натякнути, що в тебе проблеми чи болячки, бо це такий мізер проти того, що відчуває ВІН. Коли відчуваєш білу заздрість до тих жінок, які з чоловіками в неділю йдуть до церкви чи в гості – для тебе така радість недосяжна. Чекати з вій­ни – нелегка ноша. Але заради НЬОГО не нарікаєш на долю, а лиш молишся і твердо віриш: ВІН ПОВЕРНЕТЬСЯ! 
Плач! Плач і вилий зі сльозами біль із душі!
А потім зателефонуй ЙОМУ. Не візьме відразу слухавку, але ти радієш, що хоч пішов виклик. А це точна ознака – живий. Три гудки, нема відповіді. Аж за...