НАПИТИСЯ ГОЛОСУ

Коли всі свята у твоєму місті сприймаєш майже як зраду, бо пів країни скаче, пів країни плаче. Коли тепла кімната тобі немила, бо ВІН у холодному окопі. Коли не смієш і натякнути, що в тебе проблеми чи болячки, бо це такий мізер проти того, що відчуває ВІН. Коли відчуваєш білу заздрість до тих жінок, які з чоловіками в неділю йдуть до церкви чи в гості – для тебе така радість недосяжна. Чекати з вій­ни – нелегка ноша. Але заради НЬОГО не нарікаєш на долю, а лиш молишся і твердо віриш: ВІН ПОВЕРНЕТЬСЯ! 
Плач! Плач і вилий зі сльозами біль із душі!
А потім зателефонуй ЙОМУ. Не візьме відразу слухавку, але ти радієш, що хоч пішов виклик. А це точна ознака – живий. Три гудки, нема відповіді. Аж за годину такий довгоочікуваний рингтон.
Дзвінки ЗВІДТИ.
Дзвінки ТУДИ.
І нехай увесь світ почекає...
– ... Ну, ти ж мене розумієш... Вибач за гниле слово. Здогадався, що з голосу впізнала мій стан, саме тому й розумієш, як ніхто інший там, удома... Не все тобі можу сказати, але почув тебе – і вже трохи попустило. Не можу й досі змиритися із втратами побратимів... Що їв? Та як завжди. Усе норм. Не голодний. Холодно? Так, одягнув під низ ще й светр. Ага, той, що ти мені таки силоміць запхала в рюкзак. Розумничка ти в мене. Не чую... Зв’язок поганий. Ану зачекай, перейду трішки далі. Ось тепер чую. Маю пів години на розмову... Розповідай, що там у тебе нового. Як погода, як діти, як тещині кури? Так хочеться того мирного клопоту, до болю, до крику... Вудочку б – та й на річку з ночівлею. Аби вбирати в себе тишу. Аби дихати на повні груди і пити кожною клітиною густу тишу. Хочеться виспатись... Поруч тебе...
Пів годинки збігає.
І чуєш інший голос на тому кінці: «Ти чого в калюжі стоїш? А-а-а... Зрозуміло. Добрий зв’язок лиш із цього місця... Дай закурити»...