ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
466Життєві історії
Бабина хата стояла пусткою багато років, ніби чекала когось свого, рідного. Не раз і покупці приходили до гарного будинку, не раз і кредити брав, а продати хатину не піднялась рука. Ніби сама доля давала натяк: «Не смій!».
Зранку прокинувся від холоду й голоду, спершу сяк-так обмів павутиння, зібрав з підлоги зотлілий від часу саморобний килимок, вогкою ганчіркою налякав порохи, заледве розпалив у грубці, нагрів у баняку води, помився, виправ речі, виніс на мороз, який одразу скував їх на крижини. У банці знайшов сушені яблука, – скільки їм часу, а ще добрі! Крупу не насмілився варити, хіба що висипле синичкам. Вистачить узвару, не вперше впроголодь жити. О, і цукор є. Уже краще. Навіть жменька борошна біліє в іншій банці. Те, що треба, – спече на плиті коржики. М-м-м-м-м. Королівське частування.
Заніс до хати підмерзлі речі, бо вітер дужчав, ще віднесе бозна-куди. Відразу запахло свіжістю, справжньою морозною свіжістю, як ото в рекламі прального порошку. Від тепла задубілі речі набували природної форми – дошки ставали штанами, а химерний птах – сорочкою. Микола розвісив вологі речі на бильця крісел, підклав сирих дров, які спершу шипіли, як змії, але здавались на милість вогню й запалали справжнім полум’ям.
За вікном вила хурделиця, кидала в шибки мокрий сніг, гниле листя й шарпала гілки старої яблуні, яка аж скрипіла від сильного вітру. Фіранки гойдались у такт скрипу. Микола пішов до шафи шукати покривало, бо ж старі вікна не тримали тепла. Цілий день палить у грубі, а все марно. На підвіконні розкладе цупку тканину – може, стане тепліше. Бордовий плюш вдарив у ніздрі спертим повітрям старої шафи, побитої шашелем. Чоловік спершу аж відсахнувся, але вікна ж утеплити треба. Закипів узвар, збіг на плиту, запах яблук перебив усі інші запахи. Вітер дужчав, у комині аж гуділо, то й добре – дим не йтиме на хату. Хоч би дроти не обірвало, бо без електрики ще більше кепсько.
Розклав покривало й мало не скрикнув: усередині був захований аркуш з альбома для малювання. Той самий аркуш, на якому намальоване СІМ’Я. Тільки встиг розгледіти на кожній людині напис імені, старанно виведений нерівним дитячим почерком, як світло таки пропало.
А з ним і будь-який зв’язок із цивілізацією – ні телефону, ні інтернету. Присунув крісло до груби, затулив вікна, навпомацки спік, чи то присмалив два коржики, повечеряв і всівся ближче до тепла. Хтозна, що більше гріло – груба чи спогади від малюнка.
Микола чітко запам’ятав той вечір. Також було напередодні Різдва, вечори довгі, батьки на роботі, дідусь із бабусею попорали худобу, свині, качки, кури. Погодували Бровка й забрали до хати Мурчика – нехай погріється.
Миколка в садочок не ходить, у селі його нема, а в місті не беруть, бо не прописаний, хоч батьки там працюють десятий рік. Стоять у черзі на кімнатку в гуртожитку, не можуть залишити свій завод, тому залишають малого на діда й бабу. На радіо транслюють «Кайдашеву сім’ю», дідо регоче, а малий по-філософськи запитує:
– Бабусю, а що означає сім’я? Чому не шістья чи трия?
– Ану бери аркуш паперу. В центрі намалюй себе.
Що-що, а малювати хлопчик умів. Висолопив язичок, схилив набік голівку й різними олівцями намалював себе – русявого, в сірих штанцях і синьому светрику.
– Диви, який подібний. А тепер подумай, хто головний над тобою.
– Як «хто»? Мама й тато.
– Звичайно. Тому малюй їх у себе над головою.
Мама вийшла красивою, з довгою косою й у вишитій сорочці. Тато чомусь нижчий від неї, але то байдуже.
– Чудово. А тепер хто тебе цілує, за рученьки водить, обіймає й робить подарунки?
– Ти й інша бабуся – Люба.
– Молодець! Тому домалюй їх поруч себе, з одного й іншого боку.
Старався малий. Баба Світлана – маленька, худенька, зате баба Люба як жива – огрядна й у білому халаті, бо ж лікарка.
– Ти ба, наче вилиті. А на кому тримаються ці всі люди? Хто в нас має вагоме слово, яке не терпить заперечень? – бабуся лукаво усміхається.
– Звичайно, що дідусі! Сказали, що підуть на риболовлю, зібрались і пішли, хоч ти з бабою Любою не хотіли їх відпускати.
– Бо холодно було. Отож на дідусях усе тримається, тому домалюй їх знизу.
З дідами було важче, бо надто вони подібні між собою. Як їх розрізнити? Хіба що дід Павло курить цигарки. Хоч це й недобра звичка, але бодай цим розрізнити дідів мусить. Усе! Намалював.
– А тепер полічи всіх людей на малюнку.
– Сім. Бабусю, сім. Сім я! – вигукнув здивовано, ніби бозна-яку формулу винайшов.
– Ось бач, ти і сам дав відповідь, що таке сім’я. Сім осіб – це найменше число, з якого має складатися сім’я.
– А-а-а??? А тітка Оля, дядько Любко, мої двоюрідні сестрички, братики? Вони – не сім’я? — малий оторопів.
– Ану домальовуй і їх.
На аркуші зарясніли нові постаті.
– Оце все твоя РОДина, твій РІД, бо ви всі маєте РІДну кров, ви з одного РОДу.
– Хм... А баба Зоя теж мені родина?
– Ні. Вона баба твоєї двоюрідної сестрички, але не тобі. Але її рід Мельничуків поріднився з нашим родом Стецюків. І у нас із нею є рідна для обох внучка – Соломійка. Тому ми з нею не РОДичі, а лиш поРОДичались.
– Зрозумів мало, але знаю напевне: її теж можна домалювати, – малий підняв бровенята. Любив бабу Зою. І вона його, бо коли приходив із мамою й татком до них у гості, то вона малого аж душила в обіймах. І бабу Дарку домалював, бо приносила йому цукерки, коли приходила до його баби й діда. Ага, а ще їхніх дідів домалювати. Бо ж гуцають малого на руках. А ще їхніх інших дітей – тіток Валю, Роксолану, Ольгу. Дядьків Петра й Сергія. Ого! Бракує аркуша! Всіх підписав друкованими літерами, а баба в кутку дописала дату – 9 грудня 1982 року.
...Сорок років тому! Сорок років. Микола сидів у темноті, а перед очима промайнули всі постаті з малюнка. Спершу не стало дідусів, потім бабусь. Тітки й дядьки розвіялись світом, їхні діти зазнались, що й не вітались під час зустрічі. Аякже, вони багаті нащадки батьків-заробітчан, а він хто? Син простих робітників, який живе з батьками в старій хрущовці? А коли виявилось, що бабуся записала хату йому, одному з-поміж п’яти внуків, то взагалі забули про нього. Навіть на весілля не прийшли, коли Микола одружувався з Настею. Хоч місця в ресторані замовили на всіх родичів. Прикро. Не так, що фінансово підставили, як те, що жорстоко й підло відсунули його від себе. Пережили. Померли молодими батьки, так і не дочекались онуків. А Настя все зволікала з дітьми – то для себе пожити, то місця нема, то умов належних, то роботи відповідної.
Коли почався Майдан, Микола не міг стояти осторонь подій. Залишив молоду дружину й подався в Київ. А звідти – на війну. Настя плакала, просила не їхати. А якогось дня повідомила, що в неї через переживання стався викидень. Микола картав себе на чому світ стоїть. Визнавав свою провину, був готовий на все заради коханої. А вона кицею лащилась: «Продаймо стару квартиру, тут віє сумом, продай бабину хату й купимо нове помешкання. І я забудусь від стресу, й ти повернешся на все готове!» Зробив доручення, в якому дав Насті дозвіл робити з квартирою те, що вважає за потрібне. Хату продавати не дозволив. Оформив кредит, бо АТОвці мали змогу брати без відсотків, Настя порядкувала з квартирою, ремонтами, меблями, побутовою технікою, а він ще і ще продовжував контракт, бо ж без відсотків. Їздив додому радше як у музей – усе там було надто гарне, але якесь ніби тимчасове, чуже, для огляду, а не для життя. Дитинки так і не настарали.
– Я вже занадто стара народжувати, — Настя говорила ніби про щось буденне.
Уже й кредит виплатив, а додому повертатись не хотів. Не тягнуло його в той музей, аби бути придатком до меблів. Там, в окопах, його сім’я, там усе справжнє, хоч і жахливе.
24 лютого змінило життя всіх українців. Від Насті не було ні дзвінків, ні повідомлень. Знав, що їхнє місто теж бомбили, але від їхнього будинку те місце біди далеко. Хоч би яка звістка, хоч одна. Нема. Досить, що нерви, як струни, ще й з дому нічого. Чи не тому якоїсь миті втратив пильність і отримав важке поранення. Пів року в госпіталі без жодної підтримки і звістки від дружини. Нога не згинається, пів руки нема, отак і їде додому. Все, відвоював своє. Аж тепер просто спатиме і читатиме книжки. Мрія всього дитинства здійснилась найжорстокішим способом.
Ось і під’їзд, двері, тисне кнопку, бо ключів ніколи й не мав. Відчинила старенька бабуся.
– Вам кого? Може, чаю, домашньої їжі? – старенька пропускала всередину.
– Дякую. Вибачте, мабуть, я помилився.
– А я думаю, що ні. Ви Микола? Настя, коли продавала нам квартиру, попередила, що ви прийдете. Я вас давно чекаю. Уже й надію втратила, бо, знаєте, на війні по-різному буває. Зачекайте, ось вам лист. Від Насті. Не знаю, хто вона вам була, дружина, сестра, кохана, але... Зрештою, не моє мелеться. То, може, все-таки зайдете хоч поїсти з дороги?
– Дякую. Вдома поїм.
Вийшов на подвір’я. Сів на замерзлу лавку, поруч діти ліпили снігову бабу, а Микола відчув, як у нього замість серця робиться крижина.
– Лиш не тут. Не впасти, не налякати дітей. Вони і так перелякані, як не вірусом, то війною. Лиш не тепер, коли вийшов з пекла. Жити! Всім ворогам на зло.
Вертів у руках конверт. Спершу мав надію, що там бодай пару купюр від продажу спільної квартири. Помацав іще раз, ні, тільки один папірець. Явно не чек. І не рахунок з банку, навіть сумнівів нема: та, що з ним так ницо вчинила, навіть не перейматиметься, чи має на шмат хліба.
Поклав конверт під відро на голові снігової баби. Глянув на годинник – встигне на останній рейс у село.
Приїхав поночі, не роздягаючись, упав на гору подушок, в них і заснув. Аж тепер, через добу, трохи отямився.
Поки отак роздумував, уже й світло появилось. Аж веселіше стало. Аж враз під вікном почув сильний собачий гавкіт і чоловічий голос.
– Кого б ото принесло? – подумав здивовано.
А під вікном гупання.
– Чуєш чи ні, ану виходь, злодюго. Бо як я увійду до хати, то на тобі живого місця не залишиться. Ніякий хірург тебе не збере, виходь, падлюко!
Микола неабияк здивувався, боятись йому вже нічого, то й виглянув з дверей.
– Хто тут грозиться?
– Я. Ану виходь! – почувся грізний голос.
– Куди я маю виходити зі своєї хати?
– Я тобі зараз покажу «своя». Рексе, до мене!
Микола встиг причинити двері, як у них гупнув здоровенний пес. Увімкнув надворі світло й голосно засміявся.
– Дядьку Петре, ви?
– Микольцю? Бачу, що світиться, думав, злодій.
Вівчарка, зачувши мирний голос господаря, сіла поруч.
– Ходіть до хати, чого ж ви.
– Та я, так би мовити, на хвилинку. Жіноцтво моє якраз вареники доліплює, а я, думаю, гляну, що за мара, хто тут світло увімкнув. Живий! Кхм. А тут, теє, казали, що ти не то зник безвісті, не то, Господи прости, взагалі загинув. Твої, кхм, навіть якесь підтвердження шукали, бо ж хата... Вибач, ляпнув зайвого. Добре, що живий, то я піду.
– На добраніч вам, дядьку Петре.
Брат дядька Петра взяв за дружину Миколину тітку, тобто вони ніякі не родичі, лиш мають спільну рідню. РІД, не рідні, але й не чужі. Бо ж і його колись малював на своєму аркушику.
Микола зайшов до хати. Ніби й радісно і одночасно сумно. Чекали на його смерть. Ось тобі й рід. Ось тобі й рідна кров. Ну що ж, ти ще не таке бачив, навчись із цим жити. Узяв дитячий малюнок і почав від країв відривати своїх тіток, дядьків, їхніх дітей. Залишилось сім осіб. Сім я. Сім’я, про яку мріяв, коли був на волосину від смерті, яку уявляв у хвилини відпочинку, якою марив у агонії, коли стікав кров’ю, яка ввижалась, коли відходив від сьомого наркозу. Так собі задумав: коли сім разів очуняє після наркозу, тоді й буде в нього сім’я.
Аж сам зареготав від свого божевілля.
– Добрий вечір в хату. Я думала, у вас гості, коли з кимось смієтесь, – несподівано перед ним стала рожевощока молодичка. – Батько сказав, що ви повернулись, може, й їсти не маєте що. То я отут принесла вам вареників. Лишень з окропу. Їжте, поки гарячі. Миску я завтра заберу.
Не встиг Микола й рота розтулити, як за гостею й слід прохолов.
– Якби не миска, подумав би, що наснилось.
Відкинув рушник і аж очі заплющив від передчуття задоволення. Хоч щось приємне за останню добу!
Тілом розпливлась сита нірвана. Цікаво, така буває? Знову реготнув сам до себе й провалився в перший міцний за останні роки сон...
Ранок зазирнув холодним сонцем у замерзлу шибку. Не хотілось вилазити з-під теплої ковдри, бо відчув, що в хаті доволі прохолодно. Ну ще б, за першим разом стіни не прогріються.
– Вставай, Миколо, нічного горщика не маєш. Це по-перше, а по-друге, пічка сама не розпалиться, закоцюбнеш тут ні за цапову душу. Не соромно? В окопах не замерз, а в хаті можеш дуба врізати.
Зіскочив з ліжка, впав на підлогу й зробив чи не пів сотню відтискань.
– Ух, і зігрівся.
Вийшов на подвір’я, в очі різонув білий сніг, якого намело чи не до вікон.
– Жінка прийде по миску й утопиться. Не соромно? – віднайшов лопату й огризок віника. Сяк-так розкидав на боки білі замети. Однією рукою не надто попрацюєш.
– Боже помагай! – почулось за спиною.
– Дякую. Ой, ти по миску, а я ще стежки не промів.
– Чим? Оцим цурпалком? На ньому ще баба яга літала, а ви хочете сніг замітати. Ось, я принесла наш новий і заодно лопату з фанери. Бачте, вона як грейдер. Я вам покажу, як нею користуватись. Тато сам її зробив.
– Може б, на ти? Я пам’ятаю тебе ще крихіткою, але і я тоді був малим.
– Можна й на ти. Просто давно тебе не бачила, змужнів, аж любо глянути.
– Дякую. Аби чоловік не сварився...
– Краще б сварився.
– Овва, чого так?
– А отак. Нема ніякого, то й кажу, вже би хоч який сварився.
– Хоч якого не треба. За такі вареники заслуговуєш на гідного. Неля, коли не помиляюсь? Бо з дитинства наші дороги розійшлись.
Рожеві щічки аж вогнем узялись.
– Неля. Неля Петрівна. Звикла офіційно, бо так у бібліотеці всі звертаються. А нам з району дали завдання – організувати зустріч з відомими односельцями, зате обіцяли виділити нові книжки. Я ось учора подумала, може, тебе запросити. Розумієш, книжок дуже треба.
Щічки стали багряні, а погляд повен сліз. Чи то від сонця й снігу очі заблищали? Чи від роботи, бо не переставала махати віником.
– Узагалі-то я не публічна особа, але заради книжок... Бо й сам кохаюсь у читанні, – пригадав Настю, яка, крім інструкції до манікюрного набору, більше нічого в житті не читала. Важко зітхнув.
– Ой, тобі ця робота не до снаги. Та й голодному не до праці. Ходи, мама з татом запросили до нас на свіжий борщ. Його нести незручно, тож нумо до нас, – Неля терла й без того вишневі щічки.
– Дякую, може, іншим разом...
– Сонце зійшло, мороз дужчає. Ходімо, бо зігрілись і відразу замерзнемо, – взяла його за руку, немов малу дитину. Не опирався.
Не опирався, коли наступного вечора принесла деруни й залишилась на годинку. Не опирався, коли її мати запросила до себе на Новий рік.
– Ми скромно, бо ж не до гулянь. Але й самого тебе не залишимо.
Не опиралась Неля, коли на Різдво запропонував їй руку, в прямому сенсі руку, бо має лиш одну. Не опирались її батьки, бо знали Миколу від народження.
Не опирались і лікарі, коли дізнались, що в 40-річної Нелі це перша вагітність. Адже природа сама доповнює те, в чому відчуває нестачу.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
177
