НА ПЕРШОМУ МІСЦІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

07 травня 19:39

404

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Зазвичай Лариса приходила на автостанцію за годину до того, як вирушав автобус, і є банальне пояснення цього – купувала квиток на перше місце, оте, що позаду водія.

Причина неймовірно смішна – кабіна водія прикрита темною занавіскою, і Лариса дивилась у те скло, немов у дзеркало. Аж дві години могла присвятити спогляданню себе самої. Ні, жінка не була самозакоханим нарцисом, просто вдома їй бракувало того часу на себе, аби бодай на хвилинку глянути в маленьке дзеркальце. Весь тиждень – у місті з дітьми й чоловіком, вихідні проводила з батьками на городі чи за хатньою роботою. Свекруха попередила ще до весілля: «Мій син не для гноївок і туалету на вулиці. Він виріс у місті, тому не тягни його в село».

Ну що ж, у село не тягнула, зате тягнула із села важкі торби з провізією. Не смерділо йому гноївкою ні молоко, ні м’ясо. Дітей, поки були малі, теж тягнула із собою, бо у свекрухи у вихідні – посиденьки з подружками, а в чоловіка – риболовля. Коли діти підросли, то знаходили сотні причин не поїхати до діда з бабою допомагати в господарстві, зате наказували привезти: «Грушок, отих, що біля криниці, яблук лише жовтих, свіжих яєць і два великі кружала соняшнику».

Лариса світу Божого не бачила за роботами і клопотами. Яке там дзеркало? То хоч в автобусі подивиться на себе. Що не рік, то з брудного скла на неї дивилась усе старша й більш занедбана жінка. З міста їде морально пригнічена, з села – фізично вимучена. І добре, коли бодай на задньому сидінні знайдеться вільне місце, адже іноді доводиться і стояти. Тож стільки й радості, що в суботу зранку сидить на своєму першому місці.

Діти росли, батьки відходили у кращий світ, Лариса старіла, але ритуалу щосуботи їхати в село не полишила. Важко не працювала, бо не було потреби – город віддала сусідам, живність продала відразу після смерті матері, а садок родив собі сам, без догляду. Тепер Лариса їхала відпочивати від міста і від... сім’ї.

Свекруха й далі живе своїми вподобаннями – цілими днями торохтіти з подругами, діти дорослі, а чоловік, здається, має коханку. Їй того ніхто не казав, окрім жіночої інтуїції. Не з’язовувала і не шпигувала, збайдужіла до нього давно.

Того дня перевели годинники, і Лариса просто забула, що треба прокидатися на годину раніше. Учора, в суботу, не поїхала в село, бо мала візит до стоматолога, але провідати батьківську хату треба. Чомусь ну ду-у-уже тягнуло Ларису туди. Коли прийшла на автостанцію, то второпала, що мало не спізнилась на рейс. Забігла в автобус перед тим, як вирушав. Добре, що встигла купити квиток. Сіла на 33-тє місце поруч із чоловіком у військовій формі.

– Ларисо, ти? – першим озвався сусід у кріслі. Придивилась пильніше й упізнала старшого брата своєї товаришки дитинства. Вважай, виросли разом. Згодом їхні дороги розійшлись, втратився зв’язок.

– Я, Ромку. Не впізнала б, якби не обізвався. Як ти? Бачу, звідти. Відпустка?

– Назавжди, – стукнув себе по порожньому рукаві. – Нарешті відпустили з госпіталю. Більше часу докупи зшивали, ніж я воював.

– Ой, – сумно похитала головою.

– Не запитуй нічого, гаразд? Бачу, ти сама їдеш, можна зайти до тебе ввечері? Тоді й поговоримо. Не хочу, щоби слухали всі пасажири.

Лариса не встигла відповісти, що вечірнім автобусом завжди повертається в місто, як Роман почав з кимось розмову телефоном. Зрозуміла, що з побратимом. Більше слухав, ніж говорив, лиш вигуки й заперечення. Ось і вся розмова. Всю дорогу в телефоні. Коли вийшли з автобуса, ще раз нагадав, що зайде. І пішов на свою вуличку. Лариса не знала, як вчинити правильно – дочекатись чи повернутись до міста. Якби не Романів камуфляж, то поїхала б. Лиш з поваги до захисника не сміла його обманути. Попередила дітей, у відповідь смайлик ОК. Чоловік навіть не запитав причини: ні, то й ні. Мабуть, зрадів, бо ж учора не зміг піти до своєї пасії на всю ніч.

До обіду Лариса й не думала про Романа, а ближче до вечора занепокоїлась: сам прийде чи з дружиною? Хто вона? Якщо сам, то чи доречний такий візит? А якщо сусіди побачать? Чим його пригостити, коли в хаті ні крихти хліба, не кажучи про решту, адже їхала на пів дня. За роздумами і звечоріло. Уже й не рада, що залишилась. Може, Роман забув, а їй зранку на роботу, чи встигне першим рейсом?

Хвіртка рипнула так голосно, що, здавалось, почуло пів села. Жінка аж зіщулилась, немов її мали бити. За секунду відчинилися двері веранди, і Лариса вперше побачила Романа в анфас. Красень! Не те що вона – передчасно постаріла й ніяка.

– Добрий вечір тобі в хату, подружко дитинства. Знаю, що затримав тебе, та чекав, поки мама напече пиріжків, ти ж голодна, ось, поїж, поки теплі.

Лариса мало не знепритомніла: це ж уперше в житті про неї хтось дбає, крім покійних батьків! Від розчулення аж розплакалась.

– Щось не так? – не второпав гість.

– Навпаки, все так. Саме так, як має бути. У всіх. Лиш я того не відчувала за 25 років життя з чоловіком.

– Знаю. Твоя мама не раз скаржилась моїй на зятя. Знаю, наскільки ти невдало вийшла заміж. Не могла дочекатись мене з війська?

– Ромку, ти ж мені нічого не обіцяв, як і я тобі… – знітилась.

– Я тобі казав очима, лиш ти їх ніколи не бачила... – промовив тихо.

– Ой, які ж смачні пиріжки! – перевела тему на іншу.

– Мамині завжди найкращі...

– А дружина? – запитала те, що крутилось у голові.

– Коли дізналася, скільки доведеться платити за протез, гайнула за кордон, буцімто щоб заробити грошей. Тільки шила в мішку не сховати – просто втекла від мене. Бо інакше б не подала на розлучення перед від’їздом. Повідомлення із суду надійшло, коли вона вже була далеко. І я теж. Тому нас розлучили заочно. Кажуть, уже й не сама. Нехай їй щастить. Мабуть, і не кохала, якщо за 15 років не народила мені дитинки. Бог їй суддя. А тепер поговоримо про щось приємніше. Хочеш, розповім тобі, яких чудових людей я зустрів там, в окопах?

За розмовами промайнула всенька ніченька. На перший рейс Лариса йшла бадьора й усміхнена, ніби й не було безсонної ночі. Наступного тижня їхала в село як на свято. В автобусі в чистому склі перед першим місцем на неї вперше дивилась усміхнена жінка з гарно пофарбованим і з модно підстриженим волоссям, з легким макіяжем і блиском в очах...

А рівно за рік Лариса вже їхала за кермом автівки. Ніхто б у ній не впізнав вимученої і нещасної жінки, яка товклась автобусом на першому місці.

Тепер вона теж на першому місці. Для Романа. Ось він сидить поруч і підказує, як правильніше їхати крутою дорогою в Карпатах.

А що чоловік Лариси? Випередив її на день. Поки Лариса вагалась, як йому повідомити, що кохає іншого, він спакував речі, залишивши записку, що від неї вимагає одне – не перешкоджати їхньому розлученню.

А діти? У дітей своє життя. Тому добре всім.