НА ЧОРНИЙ ДЕНЬ

Мамо, – старша донька Надійка стала перед матір’ю, очі – в підлогу, на щоках вогонь горить.

– Чого тобі? – невдоволено зиркнула Маруська.

– Мені треба… Цей… Ну-у-у… Нову блузку справити. Бо немає що на шкільні свята вдягнути. Усе ношене-переношене.

– Що?! – вирячила злісні очі матір. – Дівочитись починаєш? Чи не зарано?

У Надії нестерпно щипало очі. Ось-ось розплачеться. У горлі душив глевкий клубок образи, а груди так стиснуло обручем болю, що не продихнути.

– Але ж в усіх дівчат у класі є! Тільки я наче обірванка. Соромно! З мене всі глузують…

– Ти чого це свій писок розтулила до мене? – Маруську аж підкинуло від гніву. – Соромно їй, бачте! Он треба новий хлів поставити! Ми з батьком жили рвати маємо, а тобі обн...