НА ЧОРНИЙ ДЕНЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ірина ЯСІНСЬКА

28 жовтня 22:12

417

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Мамо, – старша донька Надійка стала перед матір’ю, очі – в підлогу, на щоках вогонь горить.

– Чого тобі? – невдоволено зиркнула Маруська.

– Мені треба… Цей… Ну-у-у… Нову блузку справити. Бо немає що на шкільні свята вдягнути. Усе ношене-переношене.

– Що?! – вирячила злісні очі матір. – Дівочитись починаєш? Чи не зарано?

У Надії нестерпно щипало очі. Ось-ось розплачеться. У горлі душив глевкий клубок образи, а груди так стиснуло обручем болю, що не продихнути.

– Але ж в усіх дівчат у класі є! Тільки я наче обірванка. Соромно! З мене всі глузують…

– Ти чого це свій писок розтулила до мене? – Маруську аж підкинуло від гніву. – Соромно їй, бачте! Он треба новий хлів поставити! Ми з батьком жили рвати маємо, а тобі обнови подавай? Зараз уліплю в рило, то знатимеш, як батьків шанувати!

Розмахнулась. Надійка відскочила і кулею вилетіла з хати – від гріха подалі… Забігла за клуню і вже там дала волю сльозам.

– Тільки роби й роби! – хлипала гірко. – Ні вдягнутися, ні взутися… Лише гроші складають. То одне їм треба, то інше. А ви, діти, ходіть, як ті злидарі, в лахмітті старому…

Уже незабаром з хати буде соромно виходити. Бо скільки ж вона може панчохи зашивати? Там дірка на дірці й діркою поганяє… І спідниця одна-єдина, і та латана. Он у сусіда шестеро дітей, то все ж краще вдягнуті ходять, аніж вони із сестрою. Анничка хоч на два роки молодша, ще підліток. А їй, Надії, вже ж сімнадцять незабаром. Останній рік у школі. А що на вроду вдатна, то й хлопці задивляються. Якби ж не жадібність батьків… Бо хто Надію заміж візьме? Навіть найсміливіший парубок не ризикне в таких скупердяїв доньку сватати…

– Завтра в школі свято, – шепотіла сердито. – Що вдягнути? Мішком обгорнутися? Не піду більше до школи!

…Та вранці, ще сонце лиш сходило, а матір уже їх розбудила:

– Прокидайтеся, дівчата. Поки є час до уроків, то допоможете картоплю копати. Досить уже дрихнути, бо запухнете! Звикли портфелі схопити і до школи бігти. Професорки знайшлися.

Посхоплювались. Надійка сердито потерла очі. Вересневий ранок тихо стукав у вікно туманним світанком. Природа ніби завмерла, зустрічаючи сонце. Так було гарно, тихо… Якби ж матір душу не розпинала…

– Знову кунятиму на уроках, – пробурчала невдоволено Анничка.

– Що кажеш? – зазирнула в кімнату Маруська.

– То я із сестрою розмовляю.

Надійка непомітно смикнула її за рукав кофтини, мовляв, помовч, аби гірше не було…

Ще не ходили до школи, а вже так стомилися, що руки гуділи від роботи. Навіть поснідати не встигли. Згризли по яблуку – і то все…

– Швидко йдіть, бо на уроки запізнитесь! – репетувала Маруська. – Їсти – то свиняче діло. У школі пообідаєте.

* * *

Стара Маруська важко насунула на очі налиті свинцем повіки. Ох! Ці кляті спогади… Не дають ні жити, ні померти спокійно… Невдячних вони з Матвієм доньок виростили. Як вилетіли з гнізда, то тільки їх чули й бачили! Надьку задмухало вітром аж у Барселону. Анничка ж у сусідній Молдові живе. І жодна до батьківського порога – ні ногою… Добре, хоч соціальна працівниця Світланка навідується. У хаті прибере та якоїсь юшки зварить. Бо Марія вже зовсім силу втратила. Через хату ще якось передибає, навіть іноді надвір виходить, але щось робити в господарстві вже зовсім не годна. Роки своє беруть… Воно й не дивно – майже дев’ять десятків на зігнутій спині носить. Матвія вісім років тому поховала і відтоді зовсім струхлявіла. Найдужче підкосило те, що покійний чоловік не встиг сказати, куди переховав гроші. Таку дурну звичку мав – постійно знаходив нову шпарину для заощаджень, які вони роками накопичували…

У день Матвієвої смерті підтята горем Маруська почорніла від розпуки. Бо і чоловіка втратила, і гроші. Навіть на похорон мусила в сусідів позичати… Відтоді минуло чимало часу. Уже й грошову одиницю змінили, а жінка й досі не знає, де їхні з Матвієм «дерев’яні» рублі лежать… Не минає дня, щоб не згадала покійного чоловіка. І то недобрим словом…

Лежить Маруська на бідно застеленому ліжку, снує запалими очима по сірих, давно не білених стінах. Немає в її хаті ніяких прикрас, як ото в людей. Ні килимів, ні картин, ні світлин… Жінка вже й не може згадати облич своїх доньок. Бо ті й носа додому не потикають. Ох, зле так до батьків ставитися! Зле…

* * *

Надійка тоді вже в технікумі навчалася. Додому приїздила раз на декілька місяців. Маруська сама так наказала робити:

– Чого марно гроші витрачати на дорогу? Ми вас не в змозі забезпечити!

Анничка лише глузливо фиркала на ті слова. Не раз бачила, як батьки гроші ховають у закутках.

– Хоч не прибідняйтеся! Наскладали вже доста, – не стрималась.

– Не твоя собача справа! – злісно зашипіла матір. – То на чорний день! Треба мати про запас. Бо вам дай у руки, то крізь пальці одразу все вислизне.

Дівчата перезирнулись, але промовчали. Звикли вже до жадібності батьків. Анничці було найважче, бо ще до школи ходить. А Надійка стипендію отримує. Нехай і невеличку, зате на дрібні витрати вистачає. Ще й сестричці завжди гостинця привезе.

…На останньому курсі навчання зібралась Надійка заміж. Давно вже вони з одногрупником Славком кохали одне одного. А коли завагітніла, то злякалась до півсмерті.

– Чого ти, дурненька? – сміявся Славко. – Одружимось і заживемо на втіху.

– А твої батьки хіба не будуть проти?

– Оце вже вигадала! Вони ж тебе полюбили, як рідну доньку! Уже давно гроші на весілля відкладають.

– Правду кажеш? – блиснула на нього повноводими озерами очей.

– Навіть не сумнівайся! Чи ж я колись брехав тобі?

…Його батьки сприйняли звістку про одруження радісно. А її – з криком.

– Це ти що надумала?! Яке ще весілля? Хіба є зайві гроші? Вам же тепер подавай пишні бенкети! Скромність не в моді! – Маруська аж слиною від злості бризкала.

– Від вас нічого не треба, – сухо мовила Надія, а Славко почав ошелешено переминатися з ноги на ногу: не чекав, мабуть, такого прийому.

– До чого такий поспіх? – насупився батько.

– Так треба. На дитинку чекаємо, – відрізала гостро. Маруська так і сіла на лавку. Перевела великі круглі очі з доньки на майбутнього зятя, а тоді раптом заголосила, немов над покійником:

– Який сором! Оце дочекались від рідної доньки! Ганьба на наші голови! Геть з моїх очей, безсоромнице! Геть!!!

Надійка рвучко підвелась, узяла Славка за руку, і вони разом вийшли з хати. Услід за закоханими вибігла Анничка, обійняла сестру.

– Я приїду на весілля, – прошепотіла тихенько. Надія витерла сльози, усміхнулась. З-за рогу вулиці вигулькнув автобус, і Надія зі Славком попрямували до зупинки, щоб швидше поїхати з цього місця. Подалі й назавжди…

* * *

Крутиться Маруська на постелі. Як не ляже, все погано. І що ж так муляє боки? Може, спогади печуть? Запхала руку під матрац – дірку намацала. А то що? Душа похолола враз, аж укрилася кригою. Підхопилась. Де тільки ті сили взялися? Старе немічне тіло просякло потом. Зібгала простирадло. Крекчучи, зіпхнула зі скрипучого залізного ліжка старезний – аж чорний від часу – матрац. Тріснула зношена тканина на ньому, і на долівку посипались гроші… Маруська зойкнула і підтятою стеблиною впала на підлогу. Заголосила, мов божевільна, згортаючи ті папірці докупи. Кому вони тепер потрібні? Яка нині з них користь? А вони ж із Матвієм копієчку до копієчки тулили, не з’їли й не випили доброго, обновок не справили!.. Соромно сказати: навіть без спіднього ходили, бо заощаджували гроші… А тепер ось вони лежать купою непотрібного мотлоху… Так приклала до душі своє горе, що декілька днів не їла і не спала нормально. Уже навіть з ліжка підводитись не в змозі. Тримала в скоцюрблених пальцях старі гроші та щось безтямно бурмотіла собі під ніс…

* * *

Світлана довго стукала у двері, але ніхто не відчиняв. Зазирнула у вікно, завішене вилинялими фіранками.

– Нічого не видно, – тихо буркнула.

Добре, що сільський голова жив неподалік.

– Федоровичу! – гукнула від воріт. Той вийшов з хати, привітався.

– Там баба Марія… Не знаю, що таке, але двері мені не відчинила. Самі розумієте: стара людина, може, щось і трапитися…

Сільський голова погукав чоловіків, які мешкали в сусідстві, і всі гуртом рушили до Маруськи. Коли вибили двері та зайшли до хати, уклякли: на ліжку лежала вже задубіла господиня помешкання і міцно зчепленими руками притискала до грудей гроші. На підлозі всюди валялись старі купюри. Не було де ногою ступити…

– Це, певно, ті гроші, які вони з дідом Матвієм на чорний день збирали, – вражено прошепотіла Світлана. – А баба ж казала, що ці кошти зникли. Навіть доньок звинувачувала, ніби то вони вкрали. Хоч ті й не приїздили сюди…

– На чорний день, кажеш? – скрушно похитав головою Федорович. – Можна вважати, що він таки настав… І вже давно. Разом із жадібністю на світ народився…