МУЗИКА

О п’ятій, попрощавшись із найстаршою ученицею, бігла в кухню – готувати салат, смажити відбивні й чекати коханого чоловіка з роботи. Частувати його смачними, власноруч приготованими стравами. А вже увечері обов’язково йшли гуляти в парк, що лише за два квартали від їхнього будинку. «Ти й так цілий день удома, то хоч розвієшся», – часто казав чоловік. Дорогою з парку, бувало, заходили в кав’ярню. Малесенька така, минеш – і не помітиш, на розі сусіднього будинку. Вони знайшли її випадково. Починалася злива, а парасольки не було. Думали, що то двері у під’їзд, аж там – кав’ярня. А в ній навіть старе древнє піаніно в кутку. Ото вже сміху було, коли чоловік підійшов до офіціанта й поважно представився продюсером «оцієї пані музикантки, яка нині у вас концерт має давати». А Олена так само поважно підійшла до піаніно, поважно сіла і вшкварила такої неповажної польки, що більшість відвідувачів зірвалися зі своїх місць і взялися ту польку танцювати! За ці «гастролі» вициганили безкоштовну каву і дозвіл повторювати «концерт», коли душі заманеться.

А якось Оленка захворіла. Застудилася так, що навіть говорити не могла. Тож чоловік узяв на тиждень відпустку і доглядав кохану з усією серйозністю, на яку була спроможна його інженерська душа. І пігулки, і сиропи, і спреї в горло, краплі в ніс, шарфик – на шию, шкарпетки – на ноги. Спеціально купив махрову піжаму та додатковий обігрівач. Зрештою від кількості маніпуляцій хвора занедужала ще більше і запротестувала: «Все, більше не можу!», вигнала чоловіка на роботу, зняла ненависні шкарпетки, припинила пити пігулки і за два дні цілком одужала...

Так і жилося їм, тепло й затишно, в радості й любові, доти, поки все не скінчилося. Як воно завжди в людському житті буває, раптово. Олена знову і знову відновлювала в пам’яті його обличчя, його усмішку, згадувала радісні моменти, які прожили разом, слівця, які вигадали і зміст яких був зрозумілий лише їм обом... Спочатку минув день, потім – дев’ять, потім – сорок... Потім рік... Ці стандартні позначки, якими люди вимірюють час, відколи інших людей із ними вже немає... А для неї кожен день тривав наче рік. Не більше й не менше. Хтось телефонував, співчував. Дякувала за співчуття, але не розуміла цих слів серцем. Нічого ж уже не змінити... Просто одного дня світ – такий світлий, кольоровий, гарний – посірів... І зникла її музика.

Вона не дозволяла собі горювати, хоча, можливо, й варто було б... Не дозволяла собі цього, бо знала: коханий не похвалив би її за таке. Тому навіть звичного розпорядку дня не змінила. Прокидалася, прямувала в кухню, варила каву, з’їдала куплений заздалегідь круасан. Ішла у ванну, наводила «марафет». Піднімала кришку піаніно й нічого не могла видати. Жодної нотки. Навіть найпростішої мелодії...

Об одинадцятій приходила дівчинка з шостого поверху, о дванадцятій – Максим... З учнями було простіше – готові композиції вона грати ще не розучилася. А от імпровізувати...

Після занять ішла в парк, повільно проходила всіма доріжками, поверталася повз кав’ярню, але більше ніколи туди не заходила. Приходила додому, вмикала телевізор і поринала у спогади, не помічаючи того, що відбувається на екрані.

І подруги, і учні, і Віра Петрівна намага­лися розважити її всіма можливими способами. То квитки в театр дістануть, на гастролі відомої трупи, то на каву запросять до нової кав’ярні. Віра Петрівна щонайменше раз на тиждень приносила булочки, смачні, з корицею, або цікаву книжку – про життя, любов та інші важливі речі... А близнючки навіть галасувати припинили, а чемно робили те, що Олена їм загадувала.

Та якось не ставало від того легше на душі. Пори року вже декілька разів змінили одна одну, а вона навіть не помічала, в який колір цього разу вбрано улюблений парк: у ніжно-зелений чи насичений багряний? Тому й не дивно, що травнева злива застала її в парку несподівано і без парасольки. До будинку добігти не встигала, тому заскочила в перші-ліпші двері. Саме в ту кав’ярню, на розі.

– О, пані музикантка з’явилася, Скільки ж то часу вас не було ні видно, ні чути... – привітався старий офіціант. – Пані буде каву? А де пан продюсер? А чи все в пані добре?

І Оленка не втрималася, заплакала. Так їй було гірко. Нічим же перед світом не завинила, чому таке мало статися саме з нею? Крізь сльози розповіла офіціантові все, про що не розповідала нікому іншому. Що вона тримається (усі кажуть: «Три­майся») і що не «розкисає», не ридає днями й ночами... І про те, що день у неї за рік, і що світ посірів, і що її музики більше не існує.

Чесно кажучи, вона вже й пошкодувати встигла про те, що розповіла. Бо вважала, що ці емоції має тримати в собі... Зараз знову почнеться «тримайся», «все буде добре», «життя триває». Але старенький нічого такого не казав, він просто мовчав.

Злива розлякала всіх клієнтів, тому в ка­в’ярні було майже порожньо. Офіціант підійшов до піаніно, підняв кришку. Сів за інструмент і почав грати. Якою ж гарною була та мелодія... Вона торкалася серця, наче шовкова шаль – шкіри, прохолодно і ніжно. Від неї хотілося плакати, але водночас – усміхатися. А ще більше хотілося її повторити, виконати самій, у власній манері...

Не помітила, як мелодія закінчилася, акорди ще лунали в її душі. А старенький офіціант уже підсів поряд і почав го­ворити:

– Багато років тому я втратив дружину. Ми були творчим дуетом. Я грав, вона співала. Нас запрошували в ресторани, на всілякі оказії... Та коли її не стало, моя кар’єра і моя музика закінчилися. Спочатку перебивався випадковими заробітками, а потім перекваліфікувався на офіціанта, прийшов у цю кав’ярню, власником якої є мій давній приятель. Коли ви з чоловіком зайшли сюди вперше, я зрозумів, що ніяка то не музикантка на гастролях. Але було приємно дивитися на вас, молодих, закоханих. Того вечора, зачинивши двері за останнім відвідувачем, я вперше за багато років сів за інструмент. Не сталося нічого чарівного, до мене не прийшло натхнення, і муза не прилетіла на моє плече. Просто я згадав дружину і те, як нам добре було на сцені, і як їй було радісно працювати зі мною... І я почав грати для неї. Так, наче вона поруч. Моя музика повернулася до мене. І відтоді вже не зникала.

Не даючи порад, не підсумовуючи, офіціант узявся витирати рушничком склянки. Гроза закінчилася. Більше в цій кав’ярні Олені не було чого робити. Вона вийшла на вулицю, подивилася довкола. Світ і далі залишався сірим. Важкою ходою пішла додому.

Вранці, як завше, повторився щоденний ритуал: кава, круасан, ванна, піаніно... Сиділа зсутулившись, наче забула свої ж настанови учням: «Спина пряменько, руки ставимо так і отак...». Натиснула одну клавішу, іншу... Ні, нічого не вийде... Поринула у спогади: ось недільного вечора не пішли на прогулянку, бо була погана погода. І, загорнувшись у її «дівчачий» рожевий плед, попиваючи з її «дівчачого» рожевого горнятка, чоловік вимагав від неї жартівливих пісеньок із мультиків у фортепіанній обробці. А іншого разу, коли вона повторювала особливо важке танго, висмикнув її з-за інструмента й закрутив у танці... Згадалися концерти в кав’ярні, коли він сідав за столик навпроти і, диверсант, намагався її розсмішити, корчив різні міни. Не одну композицію так зірвав...

І ще подумала: як би він засумував, якби дізнався, що вона більше не творить, до яких би хитрощів вдавався, щоб почути її музику... Сіла рівненько, поклала руки на клавіші, заплющила очі й розпочала награвати простеньку сумну мелодію. З її очей котилися сльози, вже навіть не дрібненькі сльозинки, а майже ридання здушували горло, а руки, наче чужі, імпровізували. Музика набирала темпу, ставала дедалі гучнішою, сильнішою. Лунали складніші й багатші акорди... Олені на мить зда­лося, що вона у величезному залі і її слухає декілька сотень людей. А посеред тих людей сидить один, єдиний, найважливіший, і усміхається...

Сльози висохли... Оленка вбралася в гарну сукню, красиво зачесала волосся, взула туфлі на підборах, чого не робила вже давно, і вийшла у парк. Він одразу огорнув її шаленою зеленню. Пташиний спів, дитячий сміх, галас різали слух. «Невже навколо стільки всього відбува­ється?» – здивувалася Оленка... Швидкою ходою обійшла всі доріжки в парку: онде нова лавочка, а тут птахівню перефарбували, а ще доріжку нову насипали, і дизайн ліхтарів оновили...

Сіла на лавку, сонце світило дуже яскраво, тому заплющила очі. Десь вистукував ритм дятел, йому вторила якась співоча цвіркотлива пташка. А пальці самі вже відбивали в такт майбутню мелодію на дерев’яній лаві.