МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ

Сергійкові не було страшно. Йому було цікаво, він постійно заглядав у вік­но, крутився, перепитував маму, що то за місто таке Вінниця, що то за дядько на коні в Хмельницькому.

Марті було трохи лячно, бо ж вона вперше розлучалася зі своєю домівкою, з татом, для неї вперше була війна. Вій­на зі страшними ракетами та літаками. З тривогами, з неспокоєм батьків, зі сльозами мами, з татом, якого тепер вона чула лише телефоном.

Дівчинка мріяла, щоб усе це було страшним сном. Дні, коли вони сиділи в підвалі їхньої багатоповерхівки. Дні, коли вони спали в коридорі вчотирьох. Дні, коли нічого не хочеться, бо ж ти не знаєш, чого чекати завтра. Дні, коли будь-який ранок може початися з «Увага! Повітряна тривога!».

Із цими думками Марта незчулася, як вони в’їхали в маленьке село, що чекало їх, принаймні там чекали бабуся та дідусь.

Бабуся обіймала їх усіх, ніби птаха крильми, яку Марта бачила на картині в художній школі, обіймала, гладила то одного, то іншого і все примовляла:

– Все буде добре, все буде добре, діти.

Марта їй вірила. Мама, мабуть, також. Бо вона перестала нервуватися, напилася чаю з бабусиними смачними млинцями і, накрившись кольоровим пледом у вітальні, заснула.

І вперше від кінця лютого їм усім стало затишно і спокійно. Мабуть, таки добре, що мама послухала тата, і вони тепер житимуть у Яблуневому. Саме так називається батькове село, саме тут вони знайшли прихисток. Поки тимчасовий.

І хоч спочатку було незвично жити в маленькій хатині, разом із бабусею та дідусем, разом із псом Сірком, котом Мурчиком та купою курей, гусей та індиків на подвір’ї, але вони звикали, звикали до такого нового життя. Якщо чесно, то Сергійкові навіть подобалося. Бо ж він увесь день проводив із дідусем, із псом Сірком. Марта, звісно, сумувала. Сумувала за своїми однокласниками, за друзями з художньої школи, за подружкою-сусідкою Олечкою, за тим колишнім своїм життям, яке її раніше влаштовувало.

Та вона розуміла, що таким самим її життя однаково не було б. Багато однокласників виїхало з Києва, художня школа працює в дистанційному форматі, Олечка також поїхала до бабусі у Львів, вони часто спілкуються через вайбер, але то, звісно, не посиденьки на подвір’ї їхнього будинку і не затишні розмови в Олиній кімнаті, – про те, щоб ділитися секретами, в Марти не йшлося, бо зав­жди поряд був Сергійко. Поки про те колишнє життя доведеться забути і якось звикати до нового.

Мама знайшла себе у садінні городини та квітів. Вона допомагала бабусі в кухні, в господарстві, але найбільше часу проводила у квітниках, щось там сіяла, пересаджувала, навіть замовляла якісь квіти через інтернет, і вони всі разом ходили на пошту забирати оті всі корінчики та пакетики з насіннячком. Мама казала, що коли вона щось садить, то відволікається від поганих думок. Це, мабуть, добре трохи відволікатися від поганих думок, бо, як каже бабця, погані думки потроху вбивають людину. Вона так, звісно, жартує, бо ж то неможливо, але потрібно думати про щось приємне і вірити, що все обов’язково закінчиться добре, треба. Якось чула в якійсь телепередачі, що всім людям потрібно вірити в диво. От і мама садить свої квіти й починає вірити. Вірити в те, що вони розквітнуть, у те, що тато незабаром повернеться і побачить свою родину та квіти, які посадила мама, і всі поїдуть додому.

Марта також вірила в диво. Вірила, бо знала, що воно існує, існує, як святий Миколай, як казкові феї, як фантастичний світ у її снах. І хоч вона мало кому про це розказувала, бо ж ніби не маленька дитинка, як Сергійко, але ж мамі можна? Вона все зрозуміє. Тому щовечора, перед сном, коли мама приходила побажати їй «На добраніч!», Марта завжди розповідала їй про всі свої мрії та бажання. От і тепер, коли вони мають писати із Сергійком листа святому Миколаєві, Марта знову напише про свої бажання і ще попрохає трохи мандаринок і цукерок для Сергійка, але трохи, щоб його знову не обсипало. Але Марта вірить у те, що мрії здійснюються, і точно знає, що маленькі ангелики з крильцями обов’язково розповідають таємні бажання всіх дітей Миколаєві, а він їх виконує.

Ангелик тихо зачинив двері дитячої, міцно затискаючи в руці листа від Марти і Сергійка, й пообіцяв собі, що цей лист він поставить із самого верху серед усіх листів, які пишуть діти святому Миколаєві.