Життєві історії

Ангелик тихо сів на підвіконня і, змітаючи сніг із шибки, заглянув у вікно. У кімнаті бавляться діти. Вони тихо перемовляються, домовляючись про те, що замовляти цьогоріч на Миколая.

– Марто, замовмо цукерки та мандаринки, – запропонував білявий хлопчик років шести.

– Ти що, Сергійку?! Хіба ми ще не наїлися солодощів? Ти ж пам’ятаєш, як у попередні свята тебе обсипало через алергію на цитрусові? Краще попрохаємо в Миколая, щоб закінчилася війна і щоб наш татко якнайшвидше повернувся додому, щоб ми повернулися до нашої домівки в Київ, бо ж у бабусі добре, але вдома краще, – розповідала свої таємні бажання сестричка. Їй було одинадцять, і вона вже не мріяла про солодощі на свята.

Дівчинка розуміла, чому плаче вечорами мама, коли довго не телефонує тато, чому часто болить голова в бабусі та чому дідусь постійно дивиться новини.

З Києва вони приїхали давно, вже в березні вчилися жити...