МРІЯ

Богдан лежав на лікарняному ліжку, дивився на акуратну, мабуть, нещодавно побілену стелю і намагався осмислити те, що почув кілька хвилин тому від лікаря. Він житиме, пересаджування кісткового мозку минуло добре, аналізи поліпшуються, а тому гер Франц гарантував йому принаймні три роки життя. “Звичайно, можуть бути всілякі прикрі, непередбачувані випадки, – лікар ледь усміхнувся, але сподіватимемось, що аварії, тайфуни, повені вас оминуть, бо мені було б дуже шкода своєї праці та витраченого на вас часу”.

Лікар Фільц завжди намагався бути серйозним та водночас усміхненим, і його бачив мало хто з пацієнтів. Богдан з Олексійком навіть потай називали його Термінатором, та він був чудовим фахівцем. 
Богдан зітхнув: “Ну що ж, спасибі вам, лікаре Франц, тепер у мене є надія на те, що моє життя не буде даремним. Мабуть, неспроста там, нагорі, вирішили дати мені шанс”. 
Утім, якщо б на це була його, Богдана, воля, він без вагань віддав би свій шанс Олексійкові. Вони познайомились тут, в австрійській лікарні, й несподівано для обох потоваришували – п’ятдесятирічний полковник у відставці та десятирічне хлоп’я з розумними, сумними оченятами. Обидва страждали на одну й ту ж хворобу, і в обох було так мало шансів на одужання. От тільки полковник надто це добре розумів, а хлопчик уперто не хотів здаватись. Богдан не боявся смерті: за своє життя не раз зустрічався з нею віч-на-віч, і тепер не вона лякала його, а тим паче не біль. Йому було до сліз образливо за те, що його життя марне, а часу, щоб змінити, виправити все, вже немає. Позаду дві війни (в Афганістані й Анголі), безглузді й непотрібні, “інтернаціональний обов’язок”, сплачений тисячами молодих життів. І, крім цих воєн, здається, не було в житті нічого, нічого він не встиг і не зумів: ані звести будинок, ані посадити дерево. Й на сина теж не спромігся, призбирав, щоправда, грошенят, але й ті осядуть тут, в австрійській клініці. Та чи це допоможе, не відомо. 
Палата гнітила, а тому чоловік часто виходив гуляти у великий парк, що оточував лікарню, зазвичай вибирав якусь віддалену алею, сідав на лавку і намагався щось читати чи вчити німецьку, але й те, й інше не надто вдавалось. 
Того дня він теж вмостився на лаві й почав гортати ілюстрований журнал, коли раптом відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Не любив цього відчуття ще з воєнних років, а тому схопився і рвучко озирнувся. Хлоп’я років десяти злякано відсахнулося: 
– Ой, вибачте, я просто хотів… там у вас гвинтокрил на малюнку. Ой, тобто… еншульдіген зі, бітте. 
– Ого, парубче, а ти з України? – здивовано запитав Богдан.
– Так, зі Львова, – сяйнув усмішкою хлопчик. – Мене Олексійком звати, ви не сердіться, я просто дуже люблю, гвинтокрили.
– Гвинто, що? – здивовано перебив Богдан.
– Ну, вертольоти чи гелікоптери.
– А, зрозуміло.
– А ви теж зі Львова?
– Ні, я харків’янин, знаєш є таке місто Харків?
– Звичайно, там у вас є авіаційне училище, я мрію в ньому вчитись, тобто мріяв… – хлопчик важко зітхнув і замовк.
– Чому ж мріяв, передумав чи що? – запитав Богдан й одразу ж подумки вилаявся, бо хіба не зрозуміло чому? Хіба лиса голівка Олексійка не є відповіддю на всі запитання. От старий бовдур! Проте хлопчик цілком спокійно відповів:
– Просто я не знаю, чи витримаю фізичні навантаження, – очі у хлопченяти блиснули. – Але я буду конструктором. А ще я мрію, політати на гвинтокрилі. Мені навіть інколи ночами сниться, що я літаю. 
– Це означає, що ти ростеш…
– А от і ні, – заперечив Олексійко, – тобто я росту, але коли сниться, що літаєш на гвинтокрилі, – це не тому, що ростеш, а тому, що мрієш.
***
Тепер вони часто гуляли вдвох, інколи до них долучалася ще й Марічка – Олексійкова мама. Траплялось це нечасто, бо їй поталанило: жінка знайшла напівлегальний підробіток – дипломований хімік, вона мила підлоги в якомусь китайському ресторанчику. Тих грошей, що заробляв важкою працею в Іспанії батько, вистачало лише на лікування сина, а мама, щоб бути поруч із дитиною, мусила також працювати. Втім, Марічка не нарікала. Це була надзвичайно сильна жінка: в її маленькому тендітному тілі жили незламний дух і віра. Завжди усміхнена привітна, вона ставилась до смертельної хвороби сина як до звичайного нездужання, займалась із ним за шкільною програмою, читала вголос, усіляко підтримувала його захоплення авіацією. Можливо, саме тому хлопченя стійко витримувало всі болісні процедури, мріяло про майбутнє і не падало духом. 
Несподівано Олексійко став для значно старшого Богдана підтримкою, знайомство із хлопчиком відкрило для полковника, нові, невідомі грані життя. І він неймовірно радів цьому. До зустрічі з новим товаришем готувався ще з вечора, підбирав матеріали з історії авіації, вигадував нові ігри, згадував прочитані колись книги про відомих пілотів і переповідав малому, який вбирав усе, мов губка.
***
Пересаджування кісткового мозку їм з Олексійком робили одного дня, а потім для Богдана час перетворився на очікування вердикту лікаря. Він не міг думати ні про що інше, а от Олексійко й далі насолоджувався життям. Хлопчик умів цінувати кожну дрібничку, у всьому і скрізь знаходив щось нове і хороше. Тепер він із сірників робив модель планера, бо йому заборонили підніматись із ліжка. 
Незабаром Богдана виписали із клініки, а от у його юного друга справи були кепські. Сподіване одужання не настало, і надій на те, що хлопчик житиме, ставало дедалі менше. 
– Ну що, бувай, козаче, – вже зібраний у дорогу Богдан міцно потис руку Олексійка. – Сподіваюсь скоро зустрінемось в Україні. 
– Шкода, що ви вже їдете, – усміхнувся хлопчик, – але добре, що ви одужали. Переказуйте вітання Харкову. 
– Знаєш, малий, я тобі писатиму, можна? – несподівано навіть для себе самого запитав Богдан. Йому було так шкода цього хлопчину, прикутого до ліжка, такого світлого та щирого. Тільки тепер він зрозумів, наскільки Олексійко став йому дорогим. Глянув на бліде і таке рідне уже обличчя, кивнув і вийшов із палати, щоб ніхто не побачив зрадливих сліз, що виступили на очах.  
***
Квартира зустріла пусткою і запахом цвілі. Богдан зупинився на порозі, заходити у приміщення не хотілось. Залишивши речі, пішов до найближчої кав’ярні, зручно вмостився за столом, замовив коньяку, випив залпом і… почав писати листи до Олексійка та Марічки. 
Відтоді це перетворилось для нього на щоденний ритуал. Він годинами просиджував у кав’ярні, а до квартири повертався вже надвечір. Здається, сенсом життя для нього стало тепер писати й одержувати листи. Листи, сповнені радості, від Олексійка та все сумніші та тривожніші від його мами. Ночами він не міг спати.
Богдан повернувся додому. Він живий, здоровий, але віднайти себе в цьому світі не мав сил, минуле міцно тримало його своїми цупкими руками. Чоловік не знав, із чого і як має почати нове життя. “Чому я, а не Олексійко одужав, це не правильно і не чесно, – сварився він із кимось невідомим. – Він заслуговує на те, щоб жити, а я… Навіщо мені це життя…” Довго перевертався з боку на бік, а сон усе не йшов, не допомогла навіть чимала доза коньяку. Богдан підвівся і підійшов до вікна. Внизу лежало нічне місто. Зрідка спалахували зелені вогники таксі. У нічному небі блищали зорі. Раптом він усміхнувся і вдихнув на повні груди весняне повітря. Тепер він знав, що робитиме.
***
Пілот здивовано дивився на незвичних пасажирів, бліде, виснажене хлопченя із синіми бездонними очима на інвалідному візку, тендітна маленька жінка та широкоплечий чоловік із військовою виправкою. Його попередили про незвичний рейс, але він не цікавився подробицями, радів, що зможе політати, тепер їх у війську цим не пестять: польоти – це не дешеве задоволення. 
Літали майже годину. Пілот не знав, що відбувається в салоні, але коли приземлились, він побачив у всіх трьох на очах сльози, от тільки дорослі намагались їх приховати. Обличчя хлопчика сяяло від задоволення і захоплення, на щоках палав рум’янець.
– Я літав, – слабеньким тремтячим голоском повторював він, – це щось неймовірне! Мамо, я літав!
***
“Дорогий Богдане! Олексійко помер сьогодні вночі, уві сні. Тихо і без болю, він навіть усміхався, мабуть, йому снився вчорашній політ. Спасибі вам за все!”