МАРУСЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

18 квітня 20:49

550

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Сірого осіннього ранку Оксана, почувши собачий лемент, вибігла з хати, щоб поглянути, що сталося. У сусідньому обійсті теж не вгавав пес. Глянула у двір до сусідів, а там дрібненька тоненька дівчинка зіп’явшись на призьбу, цілує шибки невеликих віконець, припадаючи до них, як до живих. Оксана переступила невисокий пліт, простягнула руки до Марусі, своєї хрещениці, й загорнула її в обійми, як у теплу ковдру. З хати вийшла господиня, Ганна, старша сестра Марусі, яка з чоловіком та двома дітьми мешкала тепер у батьківській оселі.

– Ганю, дитино, змилуйся, забери до себе Марусю, бо ж пропаде вона в тих приймах! – повернулася Оксана до Ганни, дивлячись на неї очима, повними сліз.

Маруся залишилася без мами першого року війни. Саме до села зайшли радянські війська. У хаті Марусиних батьків військові облаштували склад, ще й пораненого бійця поклали у світлиці. А в маленькій комірчині лежала хвора пухла жінка. Вона вже давно слабувала (мала хворе серце), поховала двох діток тридцять третього, а коли до війська забрали її сина Івана, зовсім злягла. Через хату снували солдати, а вона чи не в кожного з них питала тихим, сповненим сподівання голосом:

– Не зустрічали мого сина, Івана?

– Нет, мать, не видели, не знаєм.

Просто через їхній город їхали танки, «Катюші», стріляли з околиць села по німцях, а ті у відповідь гатили по селу, по будинках. Командир військових уранці запитує в батька Марусиного, Антона:

– Отец, почему твой петух не поет?

Чоловік скрушно хитнув головою:

– А Господь його знає...

– А он уже и петь не будет! – вийняв з-за спини, тримаючи за дві лапи, зарубаного півня і зареготів, як сатана, показуючи чорні дупла кутніх зубів, командир. А потім солдати зняли дубові двері з хлівчика і заходилися їх рубати, аби було на чому підсмажити півня. Маруся сиділа біля хворої матері й маленькими ручками терла її розпухлі ноги. Інколи бігла побавитися з дітьми на вигоні й забувала, що ненька чекає її вдома. Мале, що з нього візьмеш? Коли мама померла, батько почав просити військових звільнити хату, щоб по-людськи відбути похорон. Склад і пораненого перевели в інше місце. Покійницю везли на підводі, падав густий лапатий сніг, а маленька Марусина сиділа біля мами і дивилася, як сніжинки падають на її обличчя і чомусь не тануть. Дівчинка не розуміла, що неньки вже не буде, бо тато сказав, що вона незабаром прокинеться. Як умів, так і втішав малу. А сам після сороковин почав шукати собі дружину. Пішов до однієї в прийми. Не прижився. Марусину забрала до себе сестра, щоб вона була нянькою для малих небожат. Потім батько знайшов іншу жінку, вже привів додому. Але нова мати не шкодувала маленької сироти, тому Маруся на весь день утікала до хрещеної Оксани. А там своїх діток семерко, проте завжди садовили дівчинку до столу обідати чи полуднувати. Пам’ятаючи батьків наказ не їсти багато в гостях, Маруся швиденько хапала декілька ложок страви, чемно дякувала і клала ложку поруч. А всі ще трапезували! От вона подумає, подумає та й знову бере ложку:

– Буду ще їсти!

І так декілька разів подякує, покладе ложку та й знову береться до страви.

Так у гурті Маруся й виросла. Теплі дитячі спогади про сусідських діток, про доброзичливу хрещену гріють їй душу весь вік. Той час, коли село було під німцями, Маруся пам’ятає погано, видно, не все здатна чіпка дитяча пам’ять зберегти. Можливо, тому, що не все хочеться пам’ятати.

Повоєнні роки, важкі й голодні, забути неможливо. До школи набрали різновікові класи. Учнів у журналах так і записували: «Старший Микола», «Молодший Микола», «Галя велика», «Галя маленька». А зошит був на вагу золота, довгоочікуваний, як розкішний подарунок на день народження, який коштував рубль. Маруся старанно й акуратно списувала зошити, рядочка, було, даремно не пропустить. Вчителька дівчинку за взірець усьому класові ставила. А потім був сорок сьомий рік. Навіть тепер, проживши вік, жінка дивується: чому був голод, чому люди пухли на щедрих родючих чорноземах, чому його так ревно замовчували, незважаючи на людське горе і жертви? Їхню сім’ю, і не тільки, врятувала картопля, яку батько закопав іще перед війною. А відкрив яму з картоплею, перестеленою солом’яними кулями, сорок сьомого. Картопля за цей час перетворилася на білу цупку гуму, яку різали шматками і роздавали всім, хто попросить. А ще батько зняв з горища стару задубілу шкуру хтозна з якої тварини, бо її шерсть давно сточила міль. Різали ту шкуру на басамаги, варили в казанах, заправляли зелепухами і їли це вариво. Діти паслися, як гусенята. Відшукували в землі торішню картоплю, насіння еспарцету, терли в жорнах усе це на борошно, і матері пекли з цієї суміші зелені млинці. Маруся мало не померла від цієї страви, вже й ніжки в неї спухли, та сестра Галя десь роздобула пуд жита. І коли малу Марусю послали по щось на город (уже й не пригадає, по що саме), то назад вона летіла, як їй здавалося, на крилах, хоча насправді насилу йшла спухлими ногами, бо на неї чекали коржі із житнього борошна…

У Марусі була робота – бавити молодшу сестру та малих небожат. Діток народжувалося тоді багато. Працювали мінісадочки просто в селянських будинках. Баба Софія чи Лукія готувала страву для малечі (благо, хоч крупи видавали в колгоспі). Нагодує, замкне на замок, а сама в городі копирсається. Одне одного гляділи, так і виростали, доки їхні матері заробляли трудодні на колгоспних полях та фермах.

Сім класів Маруся закінчила на відмінно. Ще одну чверть ходила до сусіднього села, доки було тепло і сухо. Через село йшла в туфлях, а за селом – босоніж. Берегла взуванку. Ніхто вранці Марусі не будив, нерідна мати давала роботи стільки, що ніколи було сидіти над домашнім завданням. До школи дівчина більше не пішла, проте закінчила курси крою і шиття. Навчилася шити, а шити не було на чому. Якби ще хтось купив Марусі швейну машинку... Тоді пішла хвиля комсомольсько-молодіжних ланок, бригад, будівництва. Отак Маруся й почала працювати в польовій ланці. Дівчатам давали найважчі ділянки роботи, найбільш зарослі поля, такі, що й не зрозумієш, що там посіяно, і невтомні руки наводили лад на колгоспних полях і вдома. А вечорами, коли інші дівчата йшли в кіно, Маруся замість квиточка на сеанс купувала на 14 копійок кольорові нитки муліне і вишивала. Скільки всього за свій вік вишила! Її хатина – як квіточка, вся у вишивці: подушки й подушенятка, скатертини і штори, серветочки та фіраночки, картини й пілочки, сорочки і рушники! Уже рушники у сховку лежать, бо несила їх знімати та чіпляти. Навишивала Маруся собі приданого, рушники – старостам, а тоді пішла заміж за Петра, такого ж бідного, працьовитого сільського хлопця.

Звели вони хатину, купили в неї ліжко, а обідали, стоячи біля скрині одне навпроти одного, молоді й щасливі. Прийшов батько якось до сніданку та й каже:

– Що, хочете, аби більше влізло, що навстоячки їсте?

Покепкував і змайстрував два ослінчики. Тепер уже було на чому сидіти.

Народилося в подружжя трійко діток. Маруся щодня працювала ланковою, Петро – механізатором. Щойно подружжя зіп’ялося на ноги, діти з медалями та відмінними оцінками закінчили десятирічку, як батько їхній, Петро, важко захворів. Помучився, сердешний, певний час та й помер. Скільки їх, молодих, завзятих, завчасно пішло на той світ, не дочекавшись онуків та омріяного відпочинку! Згорали в розпечених комбайнах і тракторах, бо ще тоді жодна розумна голова не вигадала кондиціонерів, труїлися гербіцидами та пестицидами, бо держава не дбала про своїх трударів. У гонитві за міфічними рекордами, центнерами й тоннами губилися людські долі, втрачалося найцінніше – здоров’я, сила та життя людей, руки яких годували пів світу хлібом, цукром і молоком. Залишалися без батьківської опіки, турботи та допомоги їхні діти. Багатьом із них саме через це так і не вдалося влаштуватися в житті, здобути вищу освіту, бо самотні, повдовілі матері не завжди мали змогу вивчити своїх дітей. Та й діти, виховані в традиціях сільських сімей, ішли працювати, щоб заробити на себе, ще й матерям допомогти.

Маруся ходила до ланки. Важко працювала, але роботу свою любила. В гурті жінок не почувалася самотньою. Разом обідали, жартували, журилися, бо заробітки були невеликі, а дітей треба на ноги ставити. І вдома тримала чимале господарство. Копійка ніколи не буде зайвою. Надірвала жінка здоров’я і після складної операції вже не могла ходити до ланки. Дали Марії «легкий труд», але хіба він у селі легким буває? Певний час вона готувала дітям їсти в шкільній їдальні, а згодом, до самої пенсії, працювала в дитячому садочку.

Важко було совісній і щиросердній жінці з дітками, бо щойно вони починали плакати, і їй хотілося плакати. Тоді в садочок віддавали зовсім маленьких, ще грудних діток. Була Маруся і за няньку, і за виховательку, і за кочегара. Не раз жалкувала за своєю ланкою, за свіжим повітрям, за терпким запахом трав обабіч польових доріг. Тепер немає в селі ланок, жінки сапають хіба що на своїх городах, а на полях вправляються новітні агрегати, комплекси та механізми, бур’яни знищують хімікатами, дарма що затруїли довкруг на сотні років наперед природу і водойми, не задумуючись, як доведеться тут жити нашим дітям, онукам і правнукам.

Марія Антонівна вже давно на пенсії. Тримає невелике господарство. Діти й онуки допомагають жінці. Марія кохається у квітах, уже не вишиває, дуже любить читати. Життя зігнуло спину цій жінці, але не відібрало в неї щирості, людяності, добросердечного та теплого ставлення до своїх і чужих.