МАМИНА ХУСТИНА

Її голос то огортав високі буки і зелені кущі ліщини, то стелився по густих травах, різнобарвних квітах і солодких суницях.

А з гори, гори

Ідуть мазури.

Встань, встань, єдиначко,

Дай, дай мі, сердечко,

Дай коням води.

Я не можу встать,

Коням води дать,

Мати заказала,

Щоб я вночі не вставала

Коней напувать –

враз зупинила мене Марійчина пісня. Я став як укопаний. Такої пісні ще ніколи не чув. А як Марійка заспівала:

А як їхала,

Люди плакали,

Што ж то за дівчина,

Што ж то за єдина

Їде з панами, –

німий плач раптово стиснув моє серце, і я пішов на її голос.

Марійка сиділа під розлогим кущем ліщини, перебирала блакитні дзвіночки і білі ромашки, а по її щоках текли сльози.

То вже була не та дівчина-підліток, а кароока золотоволоса красуня, налита силою і здоров’ям.

Я кинувся до неї, вона не відсахнулася, не злякалася, тільки сумно подивилася мені в очі. І цей погляд її глибоких карих очей запав мені в душу на все життя.

Ми стали зустрічатися щоденно: я не міг дочекатися тої години, коли Марійка прийде на наше місце. Про нашу таємницю не знав ніхто.

Згодом я став проводити з Марійкою кожну вільну хвилину, а деколи й теплі літні ночі. А коли несподівано для самих себе ми вперше несміливо доторкнулися вустами, земля раптом похитнулася під нами, у голові запаморочилося і навколо стало тихо, як у церкві. Ми злилися в полум’яному поцілунку, і мені здалося, що вже ніяка сила не роз’єднає наші вуста.

Ми любилися до нестями, знали, що не зможемо жити одне без одного, бо сама доля звела нас у цьому храмі запашних квітів і таємничих літніх ночей.

Літо пролетіло, мов одна мить, мені треба було вертати до Львова. Марійка була моєю тілом і душею, тож після Різдва ми хотіли побратися, ще не знаючи, що Марійка вже носить під серцем наше дитя.

За два тижні я мав приїхати в село, щоб сказати дядькові Павлові про своє рішення одружитися і попросити в Марійчиної мами руки її доньки.

Та не все так виходить, як гадаєш. Недарма кажуть, що Бог стріляє, а дідько кулі носить.

Життя мене так закрутило, що я ледве лишився живим і врешті-решт опинився аж в Америці.

Не буду про це розказувати, бо то зовсім інша і не менш трагічна історія. Скажу одне: Бог мене любить і дав дожити до тих літ, коли можу вільно приїхати на рідну землю та зустрітися з найдорожчими і найріднішими моїми дружиною і дочкою. Бо Марія все життя була для мене дружиною, хоч і невінчаною. Спочатку впродовж довгих-довгих літ я нічого не знав про неї. Але твердо вірив, що вона жива і що ми обов’язково зустрінемося. Любив її, як тоді, у ті далекі літні ночі, відчував запах її тіла, налитого сонцем і солодкими ягодами суниць, подумки то заплітав, то розплітав її золотисте волосся, цілував незабутні карі очі.

Вона жила в моєму серці, як живе мамина пісня, рідна хата і все те найдорожче, що тримає людину в найважчі хвилини її життя.

Не раз розгортав я мамину хустину – єдине, що привіз із собою до Америки, – і уявляв, як привезу її в рідне село для найрідніших людей.

З плином часу через знайомих і друзів довідався, що Марія живе в нашому селі, а дочка – у Львові: оперна співачка.

Навіть за американськими мірками я людина небідна. І везу своїм найріднішим людям не тільки своє любляче серце, свою безмежну любов, а й усе, що маю, що заробив на чужині важкою працею. Впевнений: моя непохитна віра в те, що ми будемо разом, привела нас до нашої вже недалекої зустрічі. Де вони захочуть жити, вирішувати їм.

Знаю тільки, що більше ми не розлучимося. І щиро дякую Богові за те, що хоч на старості літ матиму сім’ю, рідних, бо вони – моє найбільше багатство і найдорожчий скарб.

Я виконав мамин заповіт і везу її внучці хустину, яку мама отримала в спадок від своєї бабусі. Знаю, що колись моя дочка передасть мамину хустину своїй дочці чи внучці як справжній оберіг нашого роду.