МАМИНА ДОЧКА

Влодчишина Олена була маминою дочкою. За все життя слова супроти не сказала, кроку без дозволу не ступила. Але щастя від того мала небагато...

Влодчиха залишилася молодою вдовою з рожевощокою донечкою на руках. Вона всією душею упадала коло Оленки, а тепер і поготів. Дівчинка росла тихою, ніжною і старанною. А що була хворобливою, то мати ні до роботи в обійсті, ні до побутових справ не заохочувала.

Сама ж працювала тяжко, як і кожен у сільському господарстві. Скільки чоловіків підбивали до жінки клинці, аж свекруха, мати покійного Володі, по-вуличному Влодка, якось сказала, що, мовляв, ішла б за котрого – все легше було б. Де там! За Оленкою світу не бачила.

Оленка на відмінно закінчила школу, вступила до технікуму, потім до інституту. «Ну, не в городі ж тобі грабатися тепер», – сказала Влодчиха й прилаштувала дочку на роботу в місцевому кооперативі, та не абиким – головним бухгалтером. І не виходити Оленці за казна-кого – той безробітний, той негарний, у того батько п’яниця, а в того братів-сестер купка – нізвідки допомоги ждати... Отак перебирала Влодчиха доньчиних кавалерів. А Оленка ж що? Вірила матері, допоки з однолітків усі передівували й відпарубкували. А як стали в селі косо на Олену дивитися (бо що ж дівці бракує?), дала Влодчиха благословення доньці йти під вінець. Зять їй не до шмиги був, та що дуже впадав за дівчиною, то поступилася вже.

До року стала Олена при надії, подарувала Влодчисі онучку. Стара Мартусю любила.

Але доч­ку жаліла більше: для Марти завжди вистачало роботи і в хаті, і на городі, і на кухні, і біля худоби, а вечорами в’язала чи вишивала – аби руки зайняті були... Під бабиною опікою дівчина робила й те, що мати заледве коли пробувала. Не сказати, що цуралася праці, та, як і всім підліткам, їй хотілося і гуляти, і з друзями на відпочинок, і модно вдягатися...

Та ба... Найменший непослух породжував у Влодчихи хвилю лайки. Наприклад, не впоралася Мартуся з прибиранням, доки стара повернеться з городу... Баба тут як тут, кричить:

– Безтолоч лінива. Що з тебе виросте? Щастя буде, якщо візь­муть підлоги в конторі мити!

А як розбила ненароком пару склянок, галасу було!..

– Припутень, виродок безрукий, каліка нещасна, – шпетила онучку.

– Та я ненавмисно… – намагалася боронитися Марта.

– Ти подивися! Вона ще й огризається! – заламує руки Влодчиха. – Олено! Чуєш-но, скажи їй щось...

І Олена казала. Казала, що не годиться з бабою сваритися, бо вона гірше не хоче; вчила покори й терпіння… Марта була старанною ученицею. Що б не сталося, стисне губи, очі відведе і мовчить. Влодчиха ще гірш закипає, ще більш допікає словами непокірній онучці, та дарма – мов і не до неї звернені всі ті прокльони…

Збігли роки. Марта в отчому домі не затрималася. За першої-ліпшої нагоди, відразу після закінчення школи, гайнула до міста. Там вивчилася, влаштувалася на роботу. Познайомилася з хлопцем. Не сподобався Влодчисі обранець онуки, однак її ніхто й не питав.

– Не вам, бабо, з ним жити, – сказала, як відрізала, Мартуся.

Весілля відсвяткували тихо, хоч Влодчиха й противилася: а що люди скажуть, що єдиній онуці поскупилася?.. Та дівчина і чути не хотіла, щоб на бабині гроші гуляти. І брати від батьків нічого не схотіла.

Так і жили – все самі, все удвох. Марта ходила на роботу, у вихідні підробляла нянею. Чоловік теж працював у дві зміни. І що, що хвилини вільної немає, зате швидко стали на ноги, придбали квартиру. Ще рідше тепер навідувалися до села.

Коли Марта відчула під серцем дитину, пурхала від щастя.

– Мамо, – радісно щебетала у телефон, – ви бабусею будете! Я вагітна! Ми дівчинку чекаємо.

– Дівчинку? – перепитала Олена. – Баба хлопчиків більше любить...

Марта важко й часто закліпала, зміряла кімнату кроками. Поклала слухавку й на автоматі ходила туди-сюди, наче намагалася когось обійти десятою дорогою...

Народилася маленька Соломійка. Влодчиха у статусі прабабусі приїхала провідати дитятко.

– На маленьку мою Оленку схожа, – підсумувала відвідини баба, а Марта відвернулася, перекривляючи... Недовго довелося Влодчисі тішити...