МАЛЕНЬКА ВІДЬМОЧКА

Поки мама відвернулась, Орися спритно вихопила три аркуші й миттю замотала їх у полотняну торбу, що слугувала для носіння краму із сільмагу. Мама ще щось хотіла сказати, але дівча вже щодуху тиснуло на педалі. Дорогою тричі зупинялося біля потрібної хвіртки, тихцем кидало у скриньку на пресу свою цидулку та їхало далі. Щоправда, біля Наталиного дому довелось схитрувати, бо біля хвіртки стояла її мама із сусідкою. Орися зменшила швидкість, вдавано впала, жінки злякалися, підбігли до неї, щоб поглянути, чи не забилась.

– Ні, лиш злякалася. Дайте води!

Кожна метнулась до свого двору, а Орисі лиш того й треба – вкинула листа. Хотіла дременути щодуху, але сумління не дозволило аж так обманути добрих тіток, які принесли їй по кухлику води. Довелось пити. Додому їхала щаслива: половину справи вдалось виконати. А тепер основне, що і на кого задумати. Ну хлопці їй подобались, і то не один – ось у чому проблема. Однокласник Василько такий добрий, не б’ється, як інші, завжди до неї усміхається ямочками на щічках, має чорне густе волосся і тихий м’який голос. Але є й інший «кавалер» – на рік старший Тарас. Світлоокий, високий, завжди їй моргає. І на кого б ото «ворожити»? Звісно, що на старшого: він у випускному восьмому класі, ще пів року – і поїде кудись навчатись. А Василько нікуди не подінеться мінімум півтора року. Так, листи вкинула, кавалер є, тепер заковика, яке ж бажання загадати. Щоб кохав її все життя? Не так... Щоб колись одружився з нею? Ой, де ще та женячка? Ні, нехай спершу скаже, як він її сильно кохає...

Ось і бажання є, тепер дочекатись до вечора. Не бігала, а літала хатою і подвір’ям, аж мама нагримала, просила вгамуватись, бо перекине їй ванну з пранням.

Ось і заповітний вечір. Як на зло, хилить на сон, а батьки ще дивляться телевізор. Ну бо як було колись у селі? Одна кімната слугувала кухнею, дитячою і спальнею. Інша, світлиця, для гостей і забав. А відро з водою тут, де вклались спати, але ще з ліжка дивляться телевізор. В очі ніби хтось піску насипав, сіла – може, хоч так сон віджене.

– Орисю, чому не спиш? Тобі погано? – мама стривожилась.

– Ні, щось коле на простирадлі.

– Ти ноги не мила, ось і коле, – вже тато.

Вклалась. Дочекалася, поки вимкнули телевізор. Ще трішки зачекала, подумки жахаючись, що три склянки води для неї трохи забагато, аби випити за раз. Але чого не зробиш задля кохання! Отже, так: задумала, нехай Тарас десь її перестріне у шкільному коридорі, де не буде більше нікого, адже надворі ще доволі тепло і на перерві дітлахи вибігають зі школи під сонце, ніяковіючи, скаже, що вона йому подобається. Або ні. Нехай тихцем дасть маленьку записку, а в ній аж декілька разів напише оті заповітні слова: «Я тебе кохаю». Тоді Орися зможе їх перечитувати до безкінечності. Бо що таке сказані слова? А ось написане – це вже щось!

Тихцем встала, пішла до відра з водою. Склянки не було, а хіба кухлик не годиться? Щоправда, він трохи більший за склянку, але ж необов’язково черпати повний. Випила одним духом. Друга порція пішла насилу, а ще треба третю. П’є помаленьку, а мама з ліжка:

– Орисю, тобі зле, що ти аж стільки води п’єш?

Дівча мало не випустило з рук горня від несподіванки, вже хотіло відповісти, мовляв, усе добре, але вчасно пригадало, що не можна після води говорити, тому лиш промимрило, не розтуляючи рота:

– Мгу.

Побігла до ліжка, полегшено зітхнула і поринула в сон, який тривав недовго: надмір води вночі кликав до вбиральні.

Чекала три дні, але чари не подіяли. Злостилась на маму, адже мусила їй відповісти, тому й не здійснилось її бажання. Тараса не було навіть у школі, тож як мав їй дати той клаптик паперу, де написано, що кохає? Дізналась, що захворів. Може, би й освідчився, якби ходив до школи. Хоч самій іти на його вулицю... Ні, цього вже не було в Орисиних планах. Тому перемкнула увагу на Василька.

...Минуть роки, Орися вдало вийде заміж за Олега. Народить двійнят – Валю і Таню. Імена вибрала невипадково – перші літери Василька й Тараса.

Чи любила тих хлопчаків? Любила, по-дитячому. Тому й пам’ять про них зберегла, винятково як про чудові шкільні роки...