ЛИШЕ КОХАННЯ БУВАЄ ВІЧНИМ

Спокій огорнув м’яко і непомітно, розум повільно позбувався думок, серце наповнилось цією тисячолітньою тишею, яка жила завжди в Скельному Храмі, що його створила сама природа чи якась інша нелюдська сила. Ця постійна мешканка прихистку для душі, невидима для людського ока, прийшла до Ясни, поцілувавши її в саме серце, пригорнула до своїх м’яких грудей, втамувала спрагу.

Тиша любить.

Любить ніжно.

Ніжно дбає.

Дбає про тебе.

Дівчина довірилась їй і опинилась між двома світами, які ніколи не перетинаються, але й не існують один без одного.

На межі двох світів час зупинився в абсолютній тиші, і те, чого Ясна не могла бачити в Яві, раптом набуло певних обрисів, і навіть почувся голос!

Щось темне, схоже на тінь, яку обходило навіть місячне сяйво, ворухнулось у протилежному кутку Храму, і Ясна побачила перед собою чиїсь нечіткі обриси, які до болю нагадували їй щось знайоме та рідне, але давно забуте.

На диво, страху не було, і Ясна навіть чула своє дихання. Тіло відмовлялось змінити позу, тому юнка і далі сиділа під скелею, обхопивши зігнуті в колінах ноги тонкими руками.

– Не бійся, дитино! Адже впізнала мене, правда ж?

Голос прозвучав доволі глухо й розчинився в тиші, слова ніби розпалися на окремі звуки, покотилися скельним простором, гублячись у зірках, які щед­ро виднілись на темному небі.

– Бабусина Дібровко, це ти? Але ж ти померла, ще позаминулої зими, і ми відправили тебе до царства пращурів…

Ясна все ще сумнівалася, прискіпливо вдивляючись у знайому, злегка зсутулену постать своєї прабабки.

Стара Дібровка жила самотою на краю села, майже в лісі. Вона приймала немовлят у жінок, що народжували, замовляла кров, лікувала від пропасниці й інших хвороб, зналася на травах і вміла готувати цілющі мазі.

Для когось була знахарка.

Для когось – відьма.

Ясна росла без батьків – ті загадково зникли однієї ночі, залишивши в люльці, підв’язаній до стелі, маленьку безпомічну дівчинку, яку забрав до себе Біловид, дідо Ясни.

Коли дівчинка підросла, Дібровка почала заходити частіше до свого сина, прискіпливо поглядала на дівча, що бавилося ляльками, які з любов’ю вистругав з деревини турботливий дідо, і хитала головою:

– Бідолашне дитя, не знає ні неньки, ні тата – ото вже сирітка! Але знай, Біловиде, що не проста ця дівка, ой не проста!

Дідо любив малу щебетуху й оберігав, як міг.

Та не вберіг…

Ясна знову почула голос тіні:

– Не бійся мене, то є мій Дух. Це і твій Дух, Ясно! Ми з тобою народжені з одного Духу! Майже сто весен тому мене народили в нашому святилищі, в Дубовій Діброві. Тому й назвали мене Дібровкою, і сам Перун із Перуницею наділили мене знаннями, завдяки яким я допомагала людям, відколи виросли мої діти.

Тінь замовкла, ніби перенеслась у той час, коли у священній діброві одна із жінок народила немовля.

– А чому ти прийшла до мене? Знаєш, що сталося зі мною, так?

Дівчина раптом згадала про своє безвихідне становище, і її очі наповнились смутком.

Тінь повернулася в теперішній час, уважно подивилась на Ясну очима, у яких горів якийсь одержимий вогонь, від чого дівчині стало трохи лячно.

– Як ти можеш сумніватися в тому, що я знаю більше за всіх, хто живе в цьому світі? Я завжди знала думки і бажання людей, знала, кого народить жінка – хлопчика чи дівчинку – і яка буде доля у цих дітей. Я знала, з перемогою чи з поразкою повернеться наше військо. Скільки врожаю ми зберемо і чи буде голодною зима…

– Бабусина Дібровко, навіщо ти прийшла?

Ясна втрачала терпець, як у дитинстві, коли Дібровка вчила її збирати трави й готувати з них різні настоянки, але не допомагала розібратися з рецептами, а мовчки спостерігала й осудливо махала головою, коли та помилялася.

– Я прийшла, дитино, щоб розповісти тобі про тебе! І врятувати. Знаю, знаю, що тебе як сироту обрали принести в требу Велесу… І немає нічого гіршого, ніж стати тією дівою, бо так ти ніколи не пустиш вінка на Купала. А якщо й пустиш на воду вінок, ніхто з юнаків не посміє дістати його… І це буде твій хрест – твоя дорога, твоя жіноча сумна доля, на якій лише самотність стане твоїм другом і коханцем до скону.

На цих словах тінь зітхнула так безпорадно, ніби зайшла в глухий темний кут, наповнений жахами, з якого не було виходу.

Ясна від цих слів зіщулилась і опустила голову до колін, ховаючи сльози. Це був її невимовний біль, така рана, яка кровоточила і вібрувала, не даючи спокою ні на мить. Це була та причина, яка змусила її ховатись і шукати прихисток у Скельному Храмі.

– Я тут дещо тобі принесла!

На цих словах тінь нахилилась до її ніг і швидким, невловимим рухом невагомої руки щось кинула їй у поділ сорочки.

– Одягни на себе і ніколи не скидай! Уранці сюди прийде Яровир, і ти покажеш йому цей амулет. Але в руки нікому ніколи не давай його, дитино. А тепер піднімайся і подивись на малюнок позаду себе!

Ясна бачила той малюнок безліч разів, навіть торкалася руками жіночої постаті, яка стояла під деревом, тримаючи на руках немовля… Часто Яся, наче зачарована, дивилась на оленя, який, як здавалося дівчинці, охороняв жіночу постать і не дозволяв нікому кривдити її.

– Бачиш той вирізьблений квадратик уверху, між оленем і жінкою? То найголовніший знак на малюнку, сама сутність, велика Перуниця! А тепер подивись на протилежну стіну. Там теж є схожий квадрат, тільки ніби втиснутий усередину. Це знак Перуна, чоловічий початок. Не буває нічого на Землі без поєднання жіночого і чоловічого. Немає тоді Життя, все зникає без сліду і настає великий Морок.

Ясна розглядала малюнок, бачений-перебачений тисячі разів, але зараз він ніби ожив, заграв новими сенсами, потихеньку відкривав свою таємницю. Щось усереди­ні дівчини підказувало, що саме тепер вона торкнеться чогось забороненого і магічного, до чого простим смертним немає ніякого доступу. І від цього стало лячно й тривожно, тіло почало вібрувати, як узимку від холоду, хоча надворі буяла травнева ніч.

– Ти помітила, що ці символи розташовані один навпроти одного? Отож, – мовила тінь, коли Ясна провела поглядом від однієї скелі до іншої і впевнилась, що це справді так, – якщо знайти на землі певне місце між ними, то ти зможеш…

На цих словах тінь нахилилась до Ясни і стишено прошепотіла слова, після яких дівчина відсахнулась від тіні, подавшись трохи назад. Її серце гупало молотом на ковадлі, а очі кольору пізньої зелені видавали страх.

– Не бійся, дитино, це твоя сила! Зроби все, як я сказала, і тоді ти зможеш скерувати свою долю іншою дорогою…

Ясна помітила, що тінь стала якась інша, не така щільна. В небі почали згасати зорі, а місяць зблід і скотився за гору, вершечок якої виднівся з долівки Храму.

– Ти вже йдеш, залишаєш мене? – викрикнула Ясна, боячись знову залишитись сама-самісінька в цілому величезному світі, який не дуже любив її.

– Дитино, я завжди з тобою. Ну де ти бачила людину, чи звіра якого, чи тварину або рослину без тіні? – усміхаючись, проговорила тінь і розчинилась у світанкових росах.

Ясна ще якийсь час вдивлялася в місце, на якому бачила Дібровку, роздумуючи над почутим і побаченим, помахала головою, від чого її коса, більше не полонена стрічкою, щедро відданою Перунові, розплелась, і довге волосся, що пахло любистком, м’якою хвилею огорнуло постать дівчини майже до п’ят.

Ясна розтиснула кулачок і розгледіла в сірих вранішніх сутінках маленьку срібну ладанку на міцному шнурку, із вміло вирізьбленим зображенням Дажбога. Головне божество дивилося на дівчинку добрими, мудрими очима й усміхалося…