Долі людські

Бувають люди з виду звичайні, бувають симпатичні, бувають гарні, бувають красиві, а бувають бездоганні. Саме бездоганність була притаманна Лесі й Богданові. Молоді люди  були ніби створені одне для одного. Дівчину позаочі називали Дездемоною – за довге русяве й кучеряве волосся, за миле личко, за ніжний голос та ідеальну фігурку.

Хлопці й не зогледілись, як із кумедного дівчиська, яке приїздило до баби в село, виросла неперевершена красуня. Голови тратили за нею, поки якогось разу їх не попередив Богдан: «Не смійте, вона буде моя». Хлопці й затихли, адже Богдан – онук самого голови сільради й син доволі заможних батьків, які в місті обіймали високі посади. Та й красень хоч куди – атлетичною статурою, пишним смоляним чубом, чорними бровами й грудним голосом затьмарював усіх разом узятих сільських парубків.<...