КУКУРУДЗА НА М’ЯТІ

Не встигла дівчина щось відповісти, як прийшла ватага хлопців з оберемками кукурудзи.

– Тут що, на пів села?

– Нє-є-є, додому візьмемо.

– Не можна красти в колгоспі!

– Ми не крадемо. Колгосп – це що? Колективне господарство. А хіба ми не колектив, а батьки наші не господарюють на полях?

Аргумент був доволі вагомим, щоб сперечатися, тому взялись до роботи – виломлювати шпички, щоб на них настромлювати качани кукурудзи. Запекли. Поки реготали, то якась і пригоріла, а якусь і в попелі обкачали. Замурзані, але веселі, надумали скупатись у ставку, який у кінці саду.

Більшість із компанії були сільськими, міські троюрідні значно молодші й відчайдушніші, тож ідею підтримали, лише Христина навідріз відмовилась уночі бовтатися із жабами.

– Тоді пильнуй багаття, щоби було де зігрітись, а ми побігли, – крикнули з юрби на льоту.

Дівчина залишилася сама. За мить побачила вже знайому постать – Віктор. Спершу й злякалася, бо ж не знає цього хлопця, а він, мабуть, відчув її страх.

– Не бійся, не скривджу. Краще я тобі запечу кукурудзу за особливим рецептом.

– Спробуй! – відповіла якомога голосніше, щоб її почули на ставку. Але там було так гамірно, що хоч у рупор кричи – не почують.

Віктор не обібрав кукурудзи, а лиш трішки розкрив качани, помежи шумилиння напхав якоїсь трави, загорнув знову і поклав у грань, яку нагорнув з багаття. Христина мовчки споглядала за дивним приготуванням. А за мить її окутав приємний солодко-свіжий невідомий аромат, який аж лоскотав ніздрі.

Віктор відгорнув грань, вийняв качан кукурудзи, обдер із нього обгоріле лушпиння й подав Христині золотий качан, загорнутий у зеленкуваті нитки.

– Це що? – не зрозуміла.

– Скуштуй, – запропонував лагідним голосом.

Дівчина згорнула нитки, які відразу ж розлізлись, нігтиком наколупала пару зерняток і вкинула до рота.

– Та це ж м’ята! – здивовано.

– Так, кукурудза в м’яті. Подобається?

Христинка вп’ялася зубами в кукурудзу воскової стиглості. Зернята приємно хруснули й випустили зі свого нутра м’яку кашу. Їх не хотілося ковтати, їх треба було смакувати як дорогу цукерку, якомога довше розтягуючи задоволення. М’ята надавала легкої свіжості, дим вогню ледь помітної гірчинки, попіл – мільйонну частинку солі, а сама кукурудза – солодкого присмаку. Кожне зернятко вистрілювало в роті фонтаном незбагненного коктейлю, від якого спрацьовували всі смакові рецептори. Кукурудза не була ні печеною, ні вареною, вона була прос­то приготовлена з любов’ю. Від кулінарного задоволення дівчина аж мліла.

– Ну що ж, ти свій поцілунок заслужив двічі, – усміхнулась і доторкнулася губами до Вікторової щоки.

– Так буде нечесно, я просив раз. Якщо хочеш двічі, то я мушу віддати одного тобі.

З тими словами хлопець обійняв дів­чину за плечі, а губами ніби обійняв її губи. Ледь торкаючись, ніжно голубив уста, які пахли дівочою молодістю й кукурудзою з м’ятою. Христя не раз цілуватиметься з хлопцями, але цей поцілунок не зрівняти ні з якими іншими – він один-єдиний на все життя.

До тями дівчину повернули гучні верески друзів, що поверталися зі ставка. Віктор ніби розчинився в темряві. Христина сиділа із заплющеними очима й усміхалася сама до себе.

– Спиш? – торкнула її сестра.

– Ні, смакую кукурудзу з м’ятою, – усміхнулася.

– Усе, час повертатися додому, бо наша Христя марить. Хлопці, грітись і заливати вогнище!

...Скільки часу промайнуло з того незабутнього вечора, Христина Михайлівна й не рахувала. Увімкнула двигун і плавно виїхала на асфальт.

Прокрутила приймач, ловила свою улюблену хвилю. Знайшла! Полинула улюблена пісня її бабусі Віри, до якої вона приїздила в село: «А молодість не вернеться, не вернеться вона».

Бабуся Віра була зовсім не її бабуся, а мамина тітка, єдина з родини, яка жила в селі, тому до неї на літо приїздили спершу племінники, а потім і їхні діти, не дивно, що в її хаті було завжди гамірно й легко: вона любила однаково своїх внуків і внуків двох сестер. Згодом діти виростали й з’їздилися дедалі рідше. Баба Віра захворіла якось несподівано – розбив параліч, не могла ні ходити, ні розмовляти. Рідні діти довго сперечалися, кому доглядати хвору матір, бо ж хату не встигла переписати ні на кого. Так і померла, бідолашна, без належного догляду, кожне з дітей спихало хвору матір на іншого. Ворогами стали за життя матері, а після її смерті й поготів: четверо спадкоємців вважали, що хата належить саме йому. В судах залишили стільки грошей, що вистачило б купити нову, аж нарешті вирішили продати материну хатину.

«А молодість не вернеться, не вернеться вона», – лунало з приймача у виконанні сучасного співака. Скільки років цим геніальним словам Леоніда Глібова? Мабуть, більш ніж сотня. Задумалась... Колеса шурхотіли щойно вистеленим покриттям, такою дорогою їхалось легко. За годину Христина Михайлівна мала б доїхати до пункту призначення.

«Молодість ні, а ось запах молодості з ароматом печеної кукурудзи на м’яті – можна!» – подумала вона.

– На продаж хату? Я її й куплю! – мовила жінка й різко розвернула авто в протилежному керунку.