КОХАННЯ, ПРО ЯКЕ НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ

В його коханні сумнівів немає. Я – його щастя, я – його майбутнє. Коли ми поруч, хоч на роботі, хоч у ліжку, наші енергії не просто єднаються, вони перетворюються на метео­рит, який зносить усе навколо. Кожна моя клітинка очікує нової зустрічі знову і знову. Чи зможу я колись насититися ним? Непевна.

І нічого, що поки це відбувається в готелі. Пізніше він купить нам житло. Я вірю йому. Він ніколи не бреше. І тоді він приходитиме з роботи з величезним букетом червоних троянд, до яких я вже звикла, і казатиме: «Я вдома, моя кохана дружино!» А я чекатиму його зі смачною вечерею на столі, одягнена в мереживну сукню, під якою просвічуються усі мої принади.

Хіба можна наше кохання порівняти з підлітковим вайбом колишнього, де заздалегідь було відомо все: його слова, його дії, одна рожева трояндочка, тремтячі руки під час сексу. Ні. Нецікаво!

А зараз, коли в адвокатській конторі я залишилася сама, бо в мого коханого захворіла дружина і він терміново повіз її в лікарню, скасувавши наше побачення, маю купу часу на розмірковування та планування майбутнього…

Моє ім’я Дарина.

Мені сорок п’ять років.

Але моя доросла донька пропонує нікому про мій вік не розповідати, бо з нею ми наче сестри. На досконалість мого тіла, мабуть, впливає постійне відвідування спортивного залу, косметологічних фахівців, може, трішки генетичний спадок від мами. Не шкодую для себе ні часу, ні грошей. Дякувати Богу, мій бізнес у рієлторській сфері дає змогу не рахувати копійок. Не уявляю життя в жебраках.

Незважаючи на те, що наш шлюб із чоловіком триває багато років, він мене й досі обожнює і турбується про мене. Я – щаслива! І про це не можна говорити вголос. Щастя любить тишу. Коли зустрічаюся з подругами, які по другому колу розлучилися й одружилися, свого вдалого шлюбу не вихваляю. Ще наврочать, тьфу-тьфу-тьфу. Із задоволенням слухаю про їхні феєричні плани з новими чоловіками і про гнів, який вони відчувають до колишніх, які не виправдали очікувань: хто не мав достатньо грошей, хто зрадив, хто просто набрид своїм нудотством. А ось нові їхні чоловіки – це зовсім інше: відпочинок у Європі, прикраси на свята, секс, як вибух!

Мені, мабуть, пощастило, маю все те саме, але в першому і єдиному шлюбі. З одним-єдиним і коханим.

Хоча останнім часом наш інтим трішки здав позиції, але цьому є пояснення – ми дуже багато працюємо, бо плануємо купити будинок біля моря, і кожен із нас робить неможливе. Якщо чоловік сказав, що до літа будинок купимо, то сто відсотків купимо. Я йому вірю. Він ніколи не бреше. А щодо сексу – за стільки років чоловік багато разів трансформувався від вибуху метеорита до тихих лагідних хвиль. Від неперевершеного обожнювання до «обов’язкової програми».

А сьогодні із самого ранку зателефонувала донька, яка привітала нас зі срібним весіллям. Саме так, двадцять п’ять років разом! І я повинна до вечора бути неперевершеною «нареченою», бо чоловік замовив найдорожчий ресторан і погукав найкращих наших друзів на святкову вечерю.

Моє ім’я Дмитро.

Мені сорок п’ять років. Я успішний адвокат. У моєму житті дві найкращі дівчинки – дружина й донька. Вони схожі між собою як дві краплі води – красиві, розумні, стрункі та довгоногі. Я завжди цим хвалюся перед друзями, які незадоволені своїми старими дружинами, їхніми постійними претензіями та безліччю побутових проблем. Кожен з них мріє про нові стосунки, про молоді тіла та запальний секс. Коли я слухаю друзів, то всміхаюся і, похитуючи головою, погоджуюся з їхніми бажаннями, бо прагнути бути щасливим – це нормально. А сам боюся бовкнути зайве про своє нове щастя.

Моя Діана. З її зовнішністю можна стати коханкою олігарха, а вона вибрала мене. Хіба це не диво?

Я не шукав її. Присягаюся, я не йшов на зустріч із гріхом. Діана з’явилася просто, як весняне світло крізь зашторене вікно. Я не встиг уберегтися, навіть не встиг усвідомити, як став чекати її голосу, її очей, її рук. Я став діанозалежним!

Вона – це ковток свіжого повітря. Це дихання, яке повернулося в груди. Це заборонене, хворобливо солодке життя, про яке не можна говорити вголос, бо тоді доведеться обирати.

Від цієї дівчини зносить дах! Серце б’ється щоразу, коли бачу її. Вона свіжа, легка, сміється так, ніби ще вірить, що життя завжди буде добрим. З нею я інший – легковажний і здатний на порив.

Такого зі мною ніколи не було! Чи готовий заради неї змінити своє життя? Відповіді немає.

Моя дружина. Люблю цю втому в її очах, бо знаю, скільки в ній недоспаних ночей заради нас. Люблю її мовчання, бо в ньому – наша історія, кожна помилка, кожна перемога, кожен компроміс. Люблю її за те, що вона – дім, навіть коли я сам із себе виїхав.

Це стабільність, турботливість, затишок, звички на двох, спільні друзі й багато всього, що з’явилося за двадцять п’ять спільних років життя. Врешті-решт, матір моєї доньки.

Та й сьогодні вона, моя Дарина, неперевершена! Гості піднімають келих за келихом, щоб сказати нам вітальні слова й закидати «наречену» компліментами. Бачу заздрісні погляди друзів, мовляв, «оце тобі підфартило, друже, не те що нам», хоча поруч із ними сидять гарні сучасні пані з блискучими очима від шампанського і зарядом такої енергії, що вистачить осяяти не одну ніч і не один день…

Я не здатен розірвати минуле і не можу зупинити те, що вже стало частиною мого теперішнього.

Таке кохання – мов вогонь у кулаку: або тримай – і обпікатимешся, або відпусти – і втратиш світло…