КЛЯТВА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Анна БАГРЯНА

02 жовтня 20:29

462

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Мене звати Олег. Мені п’ятдесят років. Народився і виріс я у Криму. Я – лікар. Хірург. Присвятив своє життя шляхетній справі – різав людські тіла, намагаючись відшукати в них душу. Але так і не знайшов її. Великий альтруїст і великий цинік.

Власне, як і більшість лікарів. На моєму операційному столі лежали люди різних національностей і віросповідань: українці, росіяни, кримські татари, євреї, болгари, гагаузи, роми, турки; християни, мусульмани, атеїсти, язичники, буддисти… Старі й молоді. Бідні й багаті, вродливі та потворні, розумні і дурні. Мій хірургічний ніж торкався тіл науковців і священників, художників та поетів, ґвалтівників і вбивць. Усі вони були для мене пацієнтами, яким я мав допомогти. Адже справжній лікар повинен виявляти лікарську гуманність до всіх без винятку людей на планеті. Не знаю, наскільки я великий гуманіст, принаймні свою роботу завжди виконував чесно й сумлінно, бо ж свого часу засвідчив «під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Гігіеєю та Панацеєю, беручи за свідків усіх богів та богинь, і відповідно до своїх здібностей та розуміння дав клятву…» (Цитування клятви Гіппократа).

Я був настільки відданий своїй роботі, що навіть не думав про сім’ю. Але одного теплого липневого дня мій колега і добрий приятель Аріф, високий вродливий чоловік, старший від мене на декілька років, поклав мені на стіл ключі від свого невеличкого будиночка в Ялті і сказав: «Працювати без відпочинку – неймовірно шкідливо для здоров’я, особливо коли ти лікар». Я взяв в Аріфа ключі і приїхав сюди, у Ялту. Хоча міг би поїхати і до сестри в Саки. Або взагалі нікуди не їхати. Однак тоді не зустрів би її, Вікусю, й нічого б у моєму житті суттєво не змінилося.

Вікторія була родом із Донеччини, навчалася в Донецькому університеті на філолога-україніста. Вона була молодша від мене на сімнадцять років, мала струнке й гарне тіло, довге темне волосся і пронизливо-глибокі зелені очі. Я відразу ж потонув у тих очах. Ми познайомилися на пляжі вранці, а ввечері вже розпочався наш роман. Вікторія приїжджала до мене на літні й зимові канікули, а коли закінчила навчання, влаштувалася на роботу в одну із сімферопольських шкіл. Невдовзі ми одружилися й зажили щасливо. І, можливо, жили б так, як у казці, до сивої старості, якби не настав 2014 рік. Отой доленосний і проклятий для нас 2014 рік…

Напередодні референдуму про приєднання Криму до російської федерації головний лікар зібрав нас усіх і попросив проголосувати «як годиться». Всі напружено мовчали. Десь у глибині душі я почав втішати себе: із приходом нової влади для мене як для лікаря нічого не зміниться – й надалі оперуватиму людей, надто не переймаючись їхніми політичними поглядами. Чи було мені байдуже, який прапор висітиме на адміністративних будівлях мого міста і який герб буде на обкладинці мого паспорта? Не знаю. Можливо. Основне, щоб мені не заважали виконувати свою справу – рятувати людям життя.

Одначе мої роздуми різко перервав Аріф – він підвівся, щоб усі його бачили, і голосно, впевнено промовив, що голосуватиме проти. А наступного дня повісив на стіні у своєму кабінеті кримськотатарський і український прапори.

– Навіщо ти це робиш? – дивувався я. – Ми, лікарі, маємо бути поза політикою.

Аріф мовчки підійшов до свого столу, дістав із шухляди три вицвілі, прим’яті чорно-білі світлини і простягнув їх мені. На одній із цих фото були зображені усміхнені парубок та дівчина, одягнені в кримськотатарські національні костюми, на другій – вродливий чоловік, схожий на нього, а на третій – велика родина, в центрі якої сидів літній чоловік із немовлям на руках.

– Бачиш? Ось це – мої дід із бабою, у молодості вони разом танцювали в одному фольклорному колективі. Це – мій батько, а це – родина моєї мами. А ось і мама, бачиш, на руках у свого прадіда. Ти ж добре знаєш, що свого часу Сталін зробив із нашим народом, чи не так?

– Так, депортація кримських татар 1944 року – це сумна сторінка в історії Криму, – погодився я з ним, але якось відсторонено, ніби йшлося не про долю цілого народу, а лише про невтішний діагноз одного з наших пацієнтів.

– Моїх рідних тоді примусово виселили з Криму. Просто прийшли вночі зі зброєю і сказали: «За п’ятнадцять хвилин маєте залишити своє помешкання». Усіх вигнали: і старих, і малих, і жінок, і дітей. Уявляєш? – Аріф підійшов до вікна, певний час стояв мовчки, потім витер долонею очі та знову повернувся до мене. – Коли Радянський Союз нарешті розпався, для нас, кримських татар, з’явилася нагода повернутися на свою рідну землю. Тоді я єдиний раз у житті бачив, як плаче мій батько. Але це не були сльози чистої радості. У тій радості вчувалися й нотки остраху: а що, якщо все це повториться знову? Радість, поєднана зі страхом…

Ніколи раніше я не бачив Аріфа таким схвильованим. Коли чоловік ховав у шухляду світлини своїх родичів, у нього сильно тремтіли руки. Десь у глибині душі я міг зрозуміти гнів і біль Аріфа, але водночас уважав безглуздими такі протести – з прапорами та іншою національною символікою.

На жаль, моя дружина виявилася не меншою бунтаркою, ніж Аріф. На референдум вона принципово не пішла, вважаючи його незаконним. А після оголошення результатів долучилася до антиросійського мітингу. Його «зелені чоловічки» розігнали надзвичайно швидко, організаторів заарештували, а Вікторію наступного дня звільнили з роботи.

Був березень, весна зухвало перемагала зиму, світило тепле лагідне сонце, природа оживала, готуючись до розквіту і буяння, проте в повітрі витала якась незбагненна тривога, що межувала з відвертою панікою: як бути далі?! Вікуся була у страшному відчаї. Адже «зелені чоловічки» дісталися і до її рідного міста. Від депресії дружину рятували учні. Щоправда, їх у неї залишилося небагато – п’ятеро чи шестеро. Це були діти тих кримчан, які не хотіли розривати зв’язок з материковою Україною і щиро вірили, що українська мова таки знадобиться їм у майбутньому. Віка давала цим дітям приватні уроки. Решту часу сиділа в інтернеті й читала новини. Ночами довго не могла заснути. Переживала за своїх рідних і друзів, гнівалася, дратувалася, лаялася, плакала, влаштовувала істерики. Ставала нестерпною. І я іноді навмисне залишався ночувати в лікарні, щоб зайвий раз не наражатися вдома на Вікусин гнів.

Одного дня Аріфа викликали в поліцію на допит. Більш ніж тиждень він не виходив на роботу, і ми вже почали переживати, чи все з Аріфом гаразд. Декілька разів я намагався набрати номер свого колеги на мобільному, але його телефон був відімкнений. Нарешті Аріф сам мені зателефонував. Це було в п’ятницю ввечері. Сказав, що нам потрібно терміново зустрітися. Тільки не в лікарні. І бажано не в Сімферополі. «Якщо зможеш, приїдь до мене в Ялту, я тебе тут чекатиму», – сказав і вимкнув телефон.

Курортний сезон іще не розпочався, пляжі та кав’ярні в Ялті були порожніми. Я швидко знайшов знайому вулицю і знайомий будинок. Про всяк випадок роззирнувшись довкола, відчинив дерев’яну хвіртку й увійшов у двір. Посеред двору росла стара смоківниця з низьким розлогим пагіллям – та сама смоківниця, під якою я вперше поцілував Вікусю. Смоківниця привітно махала мені листям, на землі під нею лежали торішні висохлі плоди, а я стояв і усміхався власним спогадам – це було так давно, ніби в якомусь іншому житті; це було так недавно, ніби вчора.

Аріф зустрів мене на ґанку, порослому виноградом.

– Зайди, – попросив тихо.

Поки Аріф готував каву, я знову згадував наше перше з Вікусею побачення: ми сиділи тут, у цій кухні, за цим столом, вона – у мене на колінах, однією рукою обіймала мене за шию, іншою тримала келих із червоним вином…

– Ситуація така, – поставивши на стіл два горнятка з кавою і сівши на табуретці навпроти мене, заговорив Аріф. – Мені більше не можна залишатися в Криму. Сталося те, чого найбільше боявся мій батько. Нас, татар, знову звідси виганяють. Як сімдесят років тому. Все повторюється.

– Але куди ти поїдеш? – запитав я, приголомшений звісткою.

– До Києва, маю там друзів, які допоможуть мені з роботою і житлом. Не хвилюйся, я дам собі раду.

– А твоя родина?

– Дружину і дітей я вже відправив у материкову Україну. Вони чекають мене в Одесі. Мушу ще владнати деякі справи з документами.

На декілька хвилин між нами запанувала глибока мовчанка. Я не міг дивитися Аріфові в очі, тому перевів погляд униз, на горня з кавою.

– Хочу дещо тебе попросити, – сказав Аріф. – Приглянеш за моїм будинком? Я залишу тобі ключі.

– Так, звісно, але…

– Чудово! – не дав мені доказати Аріф. – Тоді сьогодні ж оформимо всі документи. Я підпишу дарчу, за якою цей будинок перейде у твою власність. Тимчасову власність.

– Аріфе, дякую тобі… – якщо чесно, я був приголомшений таким несподіваним проханням свого колеги. – Дякую тобі за довіру, але…

– Олеже, – знову перебив мене Аріф. – Усі мої друзі та родичі теж тікають із Криму. Мусять тікати. Та, перш ніж поїхати, мушу виконати волю свого батька. Він купив цей будинок, коли ми повернулися з Азербайджану, 1993 року. В батька була мрія – мати власний будинок на кримському узбережжі. І він її здійснив. І тепер я хочу бути спокійним, знаючи, що батьків будинок у надійних руках. Можеш відпочивати тут сам, можеш здавати кімнати в оренду відпочивальникам. Єдине, про що я тебе прошу, – не допусти, щоб будинок зруйнували. Я хочу повернутися сюди. Саме сюди, а не у своє сімферопольське помешкання. Для мене це вкрай важливо. Розумієш? Коли мій батько помирав, я пообіцяв йому, що збережу цей будинок… – в Аріфа затремтів голос, а на очах ледь не виступили сльози.

Він так і не розповів мені, де був і що робив увесь цей час, поки ми не бачилися, а я не наважився запитати. Мовчки допивши каву, ми поїхали до Аріфового знайомого нотаріуса, щоб підписати всі потрібні документи. На прощання обійнялися з Аріфом міцно, наче давні добрі приятелі чи й навіть як рідні брати. Від’їжджаючи, я побачив у бічному дзеркалі автомобіля, як мій колега-лікар витирав долонею сльози.

Хоч як цинічно це тепер звучить, саме Аріфова біда на певний час урятувала нашу родину. Я сказав Вікусі, що маю для неї одну приємну несподіванку. Ні, очей ніхто нікому не зав’язував. Ми просто сіли в авто і поїхали. Майже всю дорогу мовчали, думаючи кожен про своє. Коли вже під’їжджали до Ялти, моя дружина, певно, почала здогадуватися, про яку саме несподіванку йдеться, адже враз розтанула, її очі зблиснули, а на вустах з’явилася усмішка. Ми вийшли з автівки, взялися за руки і попрямували вузькою вуличкою вгору. Дійшли до Аріфового будинку. Я дістав із кишені ключі, відімкнув хвіртку і по-джентльменськи пропустив Вікусю вперед. Із якимось таємничим захопленням вона наблизилася до смоківниці, провела долонею по гладенькому стовбурі, обережно пригнула одну з гілок і притулила цупке темно-зелене листя до своєї щоки. Я стояв у Вікусі за спиною і мовчав. Тоді підійшов ближче. Обійняв її за тонкий стан, торкнувся вустами волосся та шиї…

Ми кохалися на нерозстеленому ліжку – спрагло, шалено, ненаситно, як двоє таємних коханців, які зустрілися після тривалої розлуки. Наче це була наша остання зустріч перед кінцем світу, який от-от мав настати. За вікном враз потемніло, здійнявся сильний вітер, десь далеко зблиснуло і за мить пролунав розкотистий грім.

– Олежику, мені страшно, – Вікуся, тулячись до мене, тремтіла всім тілом.

– Усе буде добре, люба, – я намагався втішити її банальною фразою, якою не раз втішав своїх безнадійно хворих пацієнтів та їхніх родичів.

– Я хочу, щоб у нас народився син, – несподівано прошепотіла Вікуся мені на вухо. – Або донечка. Мені здається, що лише дитина зможе витягнути мене з тієї страшної порожнечі, в яку я дедалі більше занурююся.

За вікном знову зблиснуло й загриміло. Я вдав, буцімто не почув її слів.

Ми знову почувалися щасливими. Щоп’ятниці я приїжджав до Вікусі в Ялту і проводив із нею вихідні. Ми разом ходили на малолюдний пляж, збирали камінці й мушлі, плавали в морі, дарували одне одному безмежну ніжність і безмірне шаленство. Будинок Аріфа став для нас затишним родинним гніздечком.

Спливали дні. Аріф не озивався. Хотілося вірити, що він добре влаштувався на новому місці та за роботою просто не мав часу написати декілька слів. Хоча, можливо, його листи просто не доходили до мене. Хтозна.

Непомітно літо добігло кінця. На ґанку дозрівав виноград. Смоківниця рясніла солодкими зеленими плодами. Вечори ставали дедалі прохолоднішими. Вікуся стояла посеред двору і сяяла від щастя. Я одразу ж здогадався, що її щастя пов’язане із двома довгоочікуваними смужками на тесті для визначення вагітності. Не скажу, що не зрадів. Звісно, я теж мріяв стати батьком. Одначе з неабиякою тривогою передчував, що Вікусина вагітність створить нам нові великі проблеми. І не помилився. Бо коли почав переконувати дружину відмовитися від українського громадянства – тимчасово, поки Крим не повернеться в Україну, зробити це насамперед заради нашої дитини, яку вона носить під серцем, то Вікуся несподівано сказала мені:

– Ні, Олеже, заради нашої дитини ми маємо якомога швидше виїхати з Криму на територію материкової України.

Було відчуття, ніби земля піді мною розкололася навпіл. Моя рідна кримська земля, на якій я народився і виріс. Мене охопив відчай, але я спробував спокійно й виважено пояснити своїй дружині, що виїжджати нам поки немає куди, що їй треба якомога швидше стати на облік у жіночу консультацію, а в Криму без російського паспорта це неможливо. Дай Боже, щоб її вагітність минула легко і без зайвих клопотів, та все ж таки ми не маємо права легковажити, ризикуючи життям дитини. Вікуся навіть слухати мене не хотіла, сказала, що сама шукатиме способи виїхати з Криму. Між нами спалахнув новий конфлікт. Мені було, як ніколи, важко. Я дуже любив свою дружину і хотів, щоб у нас із нею була міцна й щаслива родина. У глибині душі сподівався, що Вікуся таки обміркує все спокійно й ухвалить розважливе, мудре рішення. Одначе мої сподівання виявилися марними.

Коли за тиждень я приїхав до Вікусі знову, вона далі наполягала на своєму. Замість того, щоб розслабитися і насолоджуватися приємним очікуванням материнства, маючи для цього все, про що кожна вагітна жінка може тільки мріяти: чисте повітря, будинок біля моря, спокій, тишу і казкові краєвиди, – моя молода і вродлива дружина нервувалась, метушилася, виплескувала на мене своє роздратування, вводячи в депресію нас обох. Я не розумів Вікусі. Ми не розуміли одне одного. Тому щоразу мій приїзд до Ялти закінчувався сімейним скандалом. Я повертався до Сімферополя розбитим і виснаженим. Не знав, що робити. Розумів, що виїхати з Криму буде не так просто. Батьки Вікторії жили в окупованому Донецьку, тож не могли нічим нам допомогти. На новому місці мені довелося б починати все з нуля, а в сорок п’ять років це не так просто. На відміну від Аріфа, у мене не було зв’язків у жодному з міст: ні в Києві, ні в Одесі, ні у Львові. Ніде. Та й хто стерегтиме будинок Аріфового батька, якщо ми теж поїдемо з Криму? Я ж дав слово. Ні, ми не повинні нікуди їхати!..

Спливали дні. Перші два місяці Вікусиної вагітності минули на диво легко, хоч увесь цей час моя дружина залишалася неспокійною. Одного разу мені таки вдалося вмовити її поїхати зі мною до Сімферополя. Попередньо я домовився з лікаркою Петровою, завідувачкою гінекологічного відділення нашого медичного закладу, яку знав іще з університетських часів. На свій страх і ризик та погодилася оглянути Вікусю, сказала, що вагітність у неї перебігає добре, що ускладнень не має бути, та все ж таки краще нам оформити всі потрібні документи і, поки не запізно, стати на облік. На те Вікуся відповіла лікарці доволі різко, що не має наміру народжувати в окупованому Криму, а поїде в Україну. Петрова скорчила невдоволену гримасу, а я лише ніяково знизав плечима.

Я далі оперував хворих. Відкладав гроші з кожної своєї зарплати. Я дуже кохав Вікусю й не уявляв свого життя без неї. Власне, саме тому ладен був піти на будь-які поступки. Вікуся вже була на четвертому місяці, її живіт помітно збільшився, сама вона відчутно погарнішала, стала жіночнішою і ніжнішою. Наші стосунки поступово налагоджувалися, я намагався всіляко уникати гострих і болісних для нас обох тем. Ми ще не знали, хто в нас буде – син чи донька. Петрова відмовилася вдруге приймати мою дружину, пояснила, що не хоче ризикувати своєю роботою. Вікуся хотіла доньку, для мене ж стать дитини не мала значення, основне, щоб вона народилася здоровою і мала щасливу долю. Врешті-решт, я таки пообіцяв своїй дружині, що на початку лютого візьму відпустку і сам відвезу її до Києва.

Якось посеред ночі Вікуся зателефонувала мені з Ялти і сказала, що в неї дуже сильно болить живіт. Я саме був на нічному чергуванні, за декілька хвилин мав розпочати одну невідкладну операцію. Попросив потерпіти до ранку, не робити різких рухів і не вставати без потреби з ліжка. Закінчивши операцію, я, хоч був виснаженим і стомленим, поїхав у Ялту.

Вікуся спала і марила уві сні. У неї була висока температура. Біль у животі не припинявся. Я набрав номер «швидкої». Машина приїхала за пів години. Лікарка, огрядна пані пенсійного віку з начесаною і щедро полакованою гривою, яскраво-рожевою помадою на вустах і перламутрово-блакитними тінями на повіках, оглянула Вікусю, виписала їй жарознижувальні та знеболювальні засоби, але забирати до лікарні відмовилася, мовляв, пацієнтка не прописана в Ялті й навіть не має російського паспорта.

Я залишився ночувати в Ялті, а вранці, переконавшись, що дружині краще, повернувся назад до Сімферополя. Увечері ми розмовляли з Вікусею телефоном, і дружина запевнила мене, що з нею все гаразд, а те, що періодично болить живіт, певно, так і має бути, зрештою, біль не такий уже сильний, вона готова його терпіти заради нашої майбутньої дитини. Одначе коли я приїхав до Вікусі ввечері наступного дня, побачив, що не все так добре. Вона лежала в ліжку неймовірно бліда і здригалася від судом. Розуміючи, що викликати «швидку» марно, я відніс дружину на руках до свого авто і повіз у Сімферополь, у тамтешній пологовий будинок. Була вже ніч. Чергова лікарка, типова міщанка середнього віку, висока худа жіночка з тонкими вустами і коротко стриженим, пофарбованим у темно-червоний колір волоссям, байдуже сказала мені, що іноземних пацієнтів вони не приймають – такий закон. То це моя Вікуся для них тепер іноземка?!

– Ви не маєте права не прийняти вагітну жінку, якій зле! Ви ж – лікарка, ви ж давали клятву Гіппократа! – я відчутно підвищив голос, уже не в змозі контролювати власних емоцій. Не знаю, що саме подіяло на лікарку – моє відчайдушне ревіння, що нагадувало крик пораненого звіра, погрози поскаржитися у вищі державні органи чи продекламована з пам’яті клятва Гіппократа, але після тривалих суперечок і благань Вікусю таки прийняли до пологового будинку, пообіцявши зробити їй обстеження. Я залишився чекати в коридорі. За декілька годин чергова лікарка з неприхованою неприязню сповістила мені, що моїй дружині поставили крапельницю, що кровотечі в неї немає і життю дитини поки нічого не загрожує.

– Можливо, до її такого стану призвів якийсь вірус, але в будь-якому разі в госпіталізації немає потреби, – додала сухо.

– Може, все ж таки краще їй побути декілька днів тут, під вашим наглядом? – я спробував ще раз.

– З якого це дива ми маємо наглядати за вашою дружиною, якщо вона навіть паспорта не має?

– У Вікторії є паспорт! – заперечив я.

– Який? Український? То й везіть її в Україну. А ми тут до чого? Чи, може, ви забули, що Крим – це вже не Україна, а росія?

Увечері я забрав Вікусю додому. Дружині справді трохи покращало. Однак за декілька днів у неї знову почав сильно боліти живіт і знову підвищилася температура. Я зробив іще одну відчайдушну спробу – зателефонував лікарці Петровій. Її серце виявилося не настільки черствим, як серце лікарки з пологового будинку, Петрова поспіхом продиктувала номер телефону свого колеги з херсонської лікарні, порадила їхати відразу туди, бо в Криму моїй дружині-українці ніхто не допоможе.

Тепер, коли я намагаюся пригадати все, що відбувалося з нами далі, на мої очі ніби насувається завіса з туману, яка затуляє від мене обрій, а точніше ту лінію, що безжально розділила моє життя на «до» і «після», і всі події здаються блідими й невиразними, аж виникає сумнів: чи все це насправді було зі мною? Може, це лише сон або невдала кінострічка, яку я дивився на екрані – то у сповільненому, то у пришвидшеному режимі?.. Там були очі дружини, сповнені страху, відчаю і надії. Була довга дорога в темряві. На шаленій швидкості. Сильний вітер та мокрий сніг, що нахабно прилипав до автомобільного скла. Був кордон. Обшук і перевіряння документів – здавалося, це триватиме цілу вічність. Допит митників і поліціянтів. І знову дорога, і знову хворобливе марення моєї дружини, а тоді мій надривний крик, що розриває темряву: «Благаю, кохана, потерпи ще трохи, залишилося зовсім мало, ми незабаром приїдемо, ще трохи, благаю, потерпи, кохана!..». І її непритомне, вже майже бездиханне тіло на моїх руках. І відчинені двері. І довгий, наче слід на небі від літака, лікарняний коридор…

– На жаль, ви приїхали до нас занадто пізно, – сумно сповістив мені незнайомий чоловік у білому халаті. – У вашої дружини був гострий апендицит. Якби хоча б на декілька днів раніше, ми б урятували життя і їй, і дитині, а так… Прийміть мої найщиріші співчуття.

У цьому місці фільм різко зупиняється. Стрічка от-от обірветься. Останній великий план: моє обличчя з розширеними до безміру очима. А далі – безмежно-бездонна, моторошно-гнітлива, скрижаніло-холодна і причаєно-мовчазна ПОРОЖНЕЧА.

Як так?! Лише?! Звичайний апендицит?! Я – хірург зі стажем, який провів енну кількість складних операцій і врятував сотні людських життів, а моя дружина, моя кохана дівчинка Вікуся померла від звичайного апендициту?! Ні, не може бути! Це просто якась помилка! Мені хотілося битися в істериці головою об стіни, об білі холодні стіни чужої лікарні.

Я врятував так багато життів. Але, на жаль, не зміг урятувати власну дружину і свою ненароджену дитину. Розтин показав, що то була дівчинка.

Відтоді минуло п’ять років. Влада в Криму так і не змінилася. Декілька разів я хотів накласти на себе руки. Утопитися в морі. Або напитися якоїсь отрути й теж утопитися в морі. Чомусь самогубство неодмінно асоціювалося в мене з холодним і неосяжним морським простором. Із хвилями, каменями і рибами, які байдуже пропливатимуть повз мій труп. І тому я приїздив сюди. Але щоразу мене спиняла думка про Аріфа, про те, що він мені не пробачить такого вчинку. Я дав Аріфові обіцянку і мушу будь-що дочекатися його повернення.

Час затягнув мої рани. Іще болить, але вже не так сильно, як спочатку. Тепер я дивлюся на море просто як на море. Знаю, від себе не втечеш. Тому й не намагаюся це робити.

Сиджу на холодній гальці, перебираючи пальцями гладенькі камінці, на яких моя Вікуся колись малювала кораблі та янголів…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.