КІШКА, ЯКОЇ МОГЛО НЕ БУТИ

– Перепрошую, незнайомко! Каюся. Ви просто потрапили під гарячу руку.

– А щоб рука не була такою, – ще більше набралась сміливості Сніжана, – розпочинаємо трапезу з гарячого. Задоволений шлунок охолоджує не лише руки, а й голови.

Застілля почали мовчки. Якийсь час кожен і кожна відчували себе не у своїй тарілці. Кожному і кожній бачилася попереду наступна сутичка.

Соня відчувала це інтуїтивно, хоч і не знала, звідки в негараздів ноги ростуть. Вона дочекалася закінчення вечері, майже мовчазної, якщо залишити поза увагою декілька фраз про минулі часи, якими обмінялось подружжя, і вийшла на балкон услід за професором філософії. Він не здивувався, побачивши її поруч, а тільки стиха запитав:

– Ображаєтесь досі, красуне?

– Мабуть, ні, – відповіла невпевнено Соня. – Радше хвилююсь за життя своєї Багірки.

– Кажуть, кішки люблять своїх господарів.

– Не всі і не завше.

– А що про свою скажете?

– Моя, здається, мене обожнює.

– У чому це виявляється, дівчино?

Щира зацікавленість професора неабияк підбадьорила Соню, і вона заторохтіла, як на іспиті:

– Моя Багірка часто потребує моєї уваги. Вистрибує мені на плече, коли я вишиваю, в’яжу спицями чи навіть прибираю в кімнаті, і задоволено муркоче. Якщо кицю щось тривожить, то вона, як вправний масажист, береться до моєї ноги чи руки. А заспокоївшись, лежить на килимку животом доверху. Кажуть, живіт кішки показують лише тим, кого не остерігаються, а навпаки, безмежно люблять.

Стариган зиркнув через скляні двері балкона, де промайнула постать його дружини, і також зачастословив:

– Проведімо, приємна співбесіднице, філософську паралель між кішками і жінками. Упевнений, ви погодитесь, що любляча жінка теж прагне уваги обранця, що мало б виявлятися в міцних обіймах, бажанні бути поруч із ним удень та вночі й тулитися до нього з особливим трепетом, якщо її щось зачепило за живе на роботі, скажімо, чи в химерному плині образливих чуток, з чим ми всі стикаємося в повсякденному житті.

– Так, погоджуся, – кивнула Соня.

– А якщо цього немає? – філософ нараз спохмурнів. – Якщо жінка постійно шукає у квартирі закуток, наче дика кішка у природі, як розцінити її поведінку шлюбному чоловікові?

– Такою жінкою здебільшого керує відчуття небезпеки, – мовила дівчина.

– Ото ж бо! – вигукнув стариган. – Вона – зрадниця, що боїться викриття, або ж настільки охоплена жагою стосунків з коханцем, що рідний чоловік став їй огидним!

– Не поспішайте з висновками, пане професоре, – заперечила Соня. – В жінки може бути безліч причин для усамітнення. Властиве воно, гадаю, не підступним лицеміркам, а тим, хто не загубив сорому й людяності, хоч, можливо, душею на роздоріжжі… Стільки тих випадків, коли жінка завдяки акторським здібностям пускає пилюгу в очі чоловікові, що, бува, не натішиться і не нахвалиться супутницею, а за нею верби золоті ростуть! А усамітнюватись – значить згадувати найкращі моменти спільного життя, а відтак різати по живому або ж пливти проти течії, повертаючись, коли тебе несе бозна-куди. За вечерею я почула, що ви, пане професоре, одружилися зі студенткою, – дів­чина вирішила надалі не водити розмову колами. – Ви не побачили в ній користолюбної егоїстки, бо інакше не зробили б важливого кроку у своєму житті. Вона, мабуть, захоплювалась вашими лекціями, тембром вашого голосу, манерою спілкування зі студентами. Захоп­лювалася настільки, що різниця у віці між вами була для неї не перешкодою, а чимось екзотичним, у якому поєднується ваша мудрість та її краса.

– Інколи вона розмовляла зі мною, як із батьком, – зітхнув філософ.

– Дозвольте, вгадаю, коли це траплялося, – Соня похилила голову, ніби хотіла прочитати відповідь під ногами, але за мить глянула у вічі старому. – Так було незадовго до того, як почали псуватися ваші з нею стосунки.

– Це правда, розумнице, – професор зосереджено розглянув дівчину. – Маю справу з провидицею?

– Де ж там? – усміхнулася дівчина. – Радше з тією, що все життя вчилася бути уважною до сповідей подруг. Якби моєю подругою була ваша дружина, пане філософе, то вона поскаржилася б на… ні, не на поважний вік шлюбного чоловіка, а на синдром домашніх капців… Вам з коханою зручно, як буває натомленим ногам у тапках, але що б сказало це хатнє взуття, якби мало дар мови? Подякувало б за те, що не мокне, не човгає багнюкою, і заголосило б через тягар, який відчуває, – ваш тягар!

– Отакої!

– Раніше, – додала емоцій Соня, – пан професор мав крила. Нехай уявні, але крила! В усьому, що ви робили, філософе, були легкість і щира емоційність. Ви мовби жонглювали своїми немолодими роками на очах Сніжани за будь-яких життєвих колізій, а потім заспокоїлися через надмірну вагу вашої поважності й самовпевненості. Погляньте, – вказала на прозорі двері, – Сніжана намагається постійно бути у вас, її чоловіка, на очах. Не тому, що маскується, а задля правильного кроку на роздоріжжі, про яке я вже казала…

Соня кинула погляд із балкона на дорогу.

– Який несамовитий рух машин унизу! Ще трохи – і будуть затори. Здається, професоре, ми, тут присутні, заблукали, кожен та кожна у своєму і зовсім не зважаємо на страшну небезпеку, що насувається, але здається всім нам другорядною.

– Розтлумачте, – звів брову філософ, – хоч і сам здогадуюся: йдеться про можливість неймовірного – війну…

– Так, так, тисячу разів так! А поза тим, усвідомлюючи, що ворог може напасти, навіть гадки не маємо осмислити це і варимося у власному соку. Я закохана у Вадима Згурського, – видихнула Соня. – Не знаю, що відбувається зі мною, але так поспішаю зав’язати з ним стосунки, як не намагалася, либонь, жодна дівчина у світі. Ніби часу для цього в мене як кіт наплакав. Ніби це мій останній шанс відчути себе жінкою… Можливо, мені підказує підсвідомість, що я приречена на якесь аж надто короткочасне щастя. А він, Вадим, – зблиснула очима, – мій коханий Вадим метушиться теж, удаючись до чудернацької вистави… Власне, не можу повідомити, до якої саме. Скажу лише, що Вадимові час розбити на друзки власне его і бачити далі за свій ніс. А ви, найдосвідченіший серед нас чотирьох життєлюбе, так ревно намагаєтесь повернути собі любов до життя, тепер утрачену через Сніжану, що й зовсім забули про безпеку, яка його гарантує. З вашою дружиною відбувається аналогічне. Ви з нею йдете вузькою стежиною над прірвою в різних напрямках. А можете йти в одному, підстраховуючи одне одного.

Професор підвівся з крісла, торкнувся руки дівчини:

– Ви освічена, Соню. Чи не з одного тіста ми з вами?

– Що ж, визнаю: як і Вадим Згурський, я закінчила аспірантуру, ту саму. Ще тоді захопилася шармом, елегантністю і красномовством теперішнього мого сусіда. Але він мене не помічав. Уявляєте, зовсім! Або ж не хотів помічати. Ні під час навчання, ні на сходових майданчиках цього будинку. Інша розсердилася б, махнула б на такого рукою, а я закохалася! Запитаєте, як примуд­рилася, не спілкуючись? Психологія – ще та дивовижа, а особливо, якщо вона дівоча.

– Але ви психолог, Соню, – мовив, відчиняючи скляні двері, професор. – Хіба не спробували пояснити собі вашого кохання?

– Пояснюють філософи, – щиро засміялася дівчина, – а психологи розкладають його на атоми та молекули, а згодом доходять висновку, що загубилися в лабіринті, з якого неможливо вибратися.

– Який же він бовдур, Згурський, такою розумницею знехтував, – уже за дверима пробурмотів старий філософ і пішов у ближню кімнату.

Соня провела старого поглядом і вреш­ті визнала, що дуже боялася розмови з ним, на яку наважилась, щоб запобігти новому конфлікту в оселі Згурського. Тепер упевнена: сьогодні буде без крику і звинувачень. Зась хитрунові Вадиму, який прагнув, виставляючи напоказ її, свою альтернативу, Сніжані, пошити професора в дурні й виставити його останнім негідником-скандалістом. Але як діяти далі?

Дівчина краєм вуха впіймала роздратування Сніжани. Та безуспішно намагалася викликати таксі. «Як так!? – заледве не плакала. – Ще ніколи не було такого казусу! Усі машини замовлено на далекі відстані». Згадала про знайомців їхньої сім’ї з власним транспортом, але жоден не підняв слухавки.

– Доведеться заночувати в мене, – подав голос Вадим Згурський, – бо ж небезпечно о такій порі мандрувати містом.

– Сніжану беру до себе, – крикнула, вибігаючи з балкона, Соня. Відтак хутко схопила ту за руку.

– Йдемо, пані?

Чи то долоня Сніжани, яку міцно стиснула Соня, чи якась дитяча щирість дівчини не залишили дружині професора шансів на відмову. Тільки ковзнула поглядом по аспірантові та професорові.

– Чоловіки не поб’ються!

– В жодному разі, – усміхнулася Соня. – В різних кімнатах збиратимуться з думками до ранку, якщо не заснуть, а там і ми, дами, до них повернемось.

У помешканні Соні завжди панував затишок. Тут було царство квітів і картин. Тут реальність переходила у мрію і навпаки, а все разом дихало загадковістю та символізмом. Екзотичні птахи на картинах кликали в політ, композиції квітів – в уважні мандри, а ручні роботи господині змушували гостей зупинитись і аплодувати її майстерності.

Реакція Сніжани була б аналогічною, якби нею не оволоділа тривога. Спершу жінка зауважила велику світлину чорної кішки на білій, мов сніг, стіні. Кажуть, у предметах люди бачать відображення своєї душі і, коли знаходять такі, довго не можуть відвести погляд від спорідненого. Сніжана вдивлялася в зображення, наче у власний портрет: невже в сьогоденні чорною кішкою була вона, ще донедавна зразкова дружина?

– Вас, пані, дивує фото кішки? – запитала Соня з хитринкою в очах.

– Ні, радше її якийсь начебто загублений погляд, – оглянулась Сніжана. – Ніколи не бачила такого в кішок.

– Так вона дивилася на мене перед зникненням. А ще зверніть увагу на вуха пухнастої: вони відведені назад і щільно притиснуті.

– Що це означає?

– Неспокій. Невгамовний і постійний неспокій.

– Ви не зарадили йому? – у дружини філософа розгорялося зацікавлення розмовою.

– Спробувала. Але Багірку наче підмінили. Не хотіла моїх ласк і виривалася з рук. Навіть улюблений корм оминала. Було б мені раніше здогадатися чому.

– Тепер, коли вам усе зрозуміло, поділіться…

– Я не позбавила кішку змоги народжувати, бо вважаю це вкрай негуманним. – Соня сіла на диван і вказала Сніжані на місце поруч. – Звісно, її природний інстинкт нагадав про себе. Гадалося, зійдеться в нашому дворі з рудим котом, хвацьким гульвісою, а вона запротестувала: шипить на нього, зустрівши його, або ж лапами лупцює, а то й чкурне від наполегливого так, що й вивірка не наздожене. Хай би вже окошилося на цьому, але ж Багірка геть змінилася: то шаленіє, стрибаючи врізнобіч, то завмирає на килимку чи деінде. А декілька днів тому зникла. Боюся, в пошуках іншого кота під машину потрапила або ж собаки бідолаху розірвали. Я не плакала, трималася, хоч усі ми, предс­тавниці слабкої статі, не вміємо сльози в полоні утримувати. А все ж розрюмсалася, коли рудий приніс під мій поріг мишу, для Багірки приніс. Впольованих гризунів перед вхідними дверима бачила й раніше, а це вперше на винуватця натрапила.

Сніжана, яка встигла вже сісти на диван, підвелася з нього і підійшла до вікна.

– Кішка, яка гуляє, де сама собі знає… – зазирнула за шибку. – Далебі, доречно сказати: блукає, підкорившись сліпим почуттям чи звабі. Жінку, яка уподіб­нюється цій кішці, вважають безнадійною, мабуть…

– Ні, пані, – похитала головою Соня, – така жінка завж­ди повертається до того, з ким їй було добре, хто її обігрів у скрутну хвилину, дихання якого сприймає як власне, кому хочеться покласти голову на груди і кого рятувала б від хвороби та душевного спустошення.

Господиня оселі та гостя зустрілися поглядами.

– Ви не граєте на нашому з Вадимом боці, вникнувши в ситуацію! – раптом вигукнула друга. – Там, у Вадима, не замилювали очей моєму чоловікові, а мали власний зиск. Навіщо ж вам, дівчино, відбирати того, хто відчув потяг до мене і ділив зі мною ліжко?

– Усе просто, – парирувала Соня, – я хочу ділити з коханим душу! Хай не з ідеальним, хай із таким, що не дослухався до сумління, розпростерши обійми заміжній! Відчуваю, що він отямиться, осмислить роман із вами, пані, і…

– Замовкніть! Не мучте мене! – заплакала Сніжана. – Цієї ночі я все обміркую і вирішу, з ким мені бути. Але жодного слова Іванові Петровичу про те, що тут мовилось!

– Обіцяю: жодного! – дівчина повела гостю у спальню, а коли повернулась, постелила собі на дивані. Роздягнувшись, лежала горілиць, мов амазонка після важкого бою. Сон не приходив до Соні. Як у тій колисковій, бродив коло вікон, щоправда, в постійному шумі з вулиці. Близько опівночі він уже майже полонив її, але злякався потужного гуркоту десь поблизу і втік.

Соня вдягнула халат і вийшла на сходовий майданчик. За декілька кроків від неї потирав очі Вадим. Соні хотілося, щоб звільненими від сну очима коханий глянув на неї, як Ромео на Джульєтту, як містер Дарсі на Елізабет чи як Едвард Рочестер на Джен Ейр, – з особливим трепетом і розумінням, але він, опустивши руки, подивився якось безпорадно.

– Ти стоїш між нами, сусідко, – прошепотів. – Заважаєш нам зі Сніжаною на крутому повороті доль…

– Я стою за нас із тобою, Вадиме, – стрепенулася Соня, – і так відчайдушно й непохитно стоятиму завжди!

Згурський повільно підняв руки – хотів чи то охопити ними голову, чи пригорнути до грудей Соню: тієї миті він не тямив, що коїться в його душі, спустошеній очікуванням сутички з професором та уквітчаній появою сусідки в його блуканні з чужою дружиною. Соня не сердила і не лякала Згурського, а навпаки, приваблювала своїм бажанням прорости і зблиснути красою та розумом серед будяччя, у якому він опинився з власної волі.

– Пізня година. На добраніч, – сказав дівчині, аби не набувати геть спантеличеного і дивакуватого вигляду.

– На добраніч, – відповіла Соня і чемно зникла за власними вхідними дверима.

А вночі їй наснилася Багірка. Кішка бігла до Соні вулицями в диму і вогні, з хижим оскалом та з несамовитим шипінням. Наближаючись, росла до страхітливих, небезпечних розмірів… «Це не вона!» – закричала уві сні дівчина і прокинулась.

Цієї миті в кімнату увірвалась Сніжана.

– Війна! На вулиці російські танки! – заголосила, заламуючи руки. – Мушу рятуватись разом з… Іваном Петровичем.

Соня не кинулась услід за дружиною професора на другий поверх. Щось підказало їй, що краще у квартирі Вадима Згурського застати тільки його одного, що він нікуди не поспішатиме без неї або ж піде їй назустріч…

Вони зустрілися на тому ж сходовому майданчику. Їхні перші обійми були настільки щирими та міцними, що повторювались знову і знову – і коли вибирались з окупованого міста, і коли мандрували до іншого, вільного від ворога, і під час спільної служби в бригаді ЗСУ, що триває й досі на харківському напрямку.