ХИМКА

Батьки боязко та з обережністю спостерігали, як ці двоє налагоджували стосунки. Химка вміла ладнати з багатьма, а даруючи тепло, вона не тільки зцілювала інших, вона й рятувала себе.

З Елею вони неабияк подружились відтоді. Тепер під час тривог вони були завжди в укритті разом. Химка якось навіть наважилася провести їх до будинку.

– Можна Химка поїде з нами? – Еля пригорнула її до себе.

– Ми летітимемо, Елю, це дуже далеко, – гортав стрічку на екрані тато.

– А може, Елі так було б легше адаптуватися до нового? – припустила мама.

– Ну аякже, я не буду брати ще зайвий клопіт.

Еля заплакала. Чоловік відірвався від телефона:

– Елю, ми ж не знаємо, чи хоче Химка кудись їхати. Може, вона прагне залишитися тут. Ми не можемо її змусити.

Еля благально подивилась на Химку, на тата, сподіваючись, що дорослі все вирішать на її користь. Але Химка дуже добре все зрозуміла. Що насправді вже все вирішено. Тепер вона щовечора боязко позирала, чи ще світяться вікна в домі Елі, аж доки вони не залишились темними після від’їзду таксі.

Тієї миті вона вирішила більше не ходити в укриття. Нехай буде, що буде. А який сенс зберігати те, що не має сенсу? Раптом перед кішкою вигулькнуло щось здоровенне і темне. Вона відчула удар, і настала темрява.

Темрява завжди лякає через свою невідомість. Це тільки з досвідом приходить усвідомлення, що темрява рано чи пізно мине і навіть найменша іскринка світла показує, що темінь така ж безпомічна, як ті, коло вона лякає.

– Я не міг тебе залишити, – почула зовсім поруч шепіт.

«Який приємний голос у Бога», – Химка навіть усміхнулася. Дивно, чому так багато людей не йшло за ним, особливо ж зараз та ще й у неділі, сновигаючи рядами Привозу. Химка подумки зраділа, що тепер усе буде інакше. Єдине, що її дивувало, це те, що в цім раю вона не отримала повної свободи, а чомусь опинилася в якійсь коробці, яка, незважаючи на вентиляційні дірки, залишалася таки пластиковою коробкою.

Раз у раз їй крізь дірки потрапляв якийсь смаколик, але Химка не плутала цікавість з апетитом.

– Дивись, я зараз відпущу тебе, ти можеш іти, куди забажаєш, – Химка відчула зміну повітря й нарешті побачила вперше обличчя того, хто був поруч із нею майже добу.

То був не Бог, а земний чоловік, щоправда, щось світле і щире в його погляді таки було. Навколо стільки снігу, скільки Химка не бачила за все своє недовге життя. Вона боязко задивилась у його обличчя.

– Ну, це вже не потрібно, – чоловік зняв велетенські окуляри, що змінювали до невпізнанності його обличчя. – Їхня місія завершена.

Химка не зводила з нього очей, а потім перевела погляд на себе. Ой, вона забула своє серце з іменем! Як тепер довести всім, хто вона? Хоча кому там що доводити? Довкола, окрім цього незнайомця і невеликого будинку, не було нічого,тільки чорним поясом простягся ліс, наче намагався дотягнутися до вершечків гір на горизонті.

– Мене звуть Русланом, якщо тобі це важливо. Розумієш, у житті буває так, що тебе зраджують ті, від кого ти найменше цього очікуєш, – чоловік перевів подих і присів біля неї. – І на тлі цього ти ухвалюєш такі рішення, які б і в снах не побачив.

Коли Руслан повернувся з передової після контузії, помітив, що щось не так у стосунках із дружиною. Здавалося, це до нього потрібно було застосовувати якісь особливі психологічні методи. Але це дружина вимагала уваги до себе. Все їй було не так: квіти не того кольору, чай не в тому горнятку, вона постійно говорила, що він змінився. «Тобі потрібна допомога», – мало б звучати як турбота, натомість за цим Руслан опинився в реабілітаційному центрі, який насправді в народі називали «санаторієм для божевільних». Він погодився пройти якусь там діагностику на вказівку дружини, бо й сам розумів, що контузія може мати певні наслідки, просто так ніхто ж би не списав його, однак помітив, що ніхто не збирався його звідтіль відпускати. І тоді Руслан збагнув, що все відбувалось неспроста: і роздратування дружини після його повернення, і постійні її кпини, і «вітаміни», які вона радила йому пити, і емоційні повідомлення в її телефоні від колеги-чоловіка. Зібравши себе докупи, Руслан зрозумів, що потрібно якнайшвидше вибратися звідтіль. На щастя, у закладі ще вистачало адекватного персоналу, який чи то бачив, що чоловік не божевільний, чи жалів травмованого військового.

Тож Руслан просто зрештою зателефонував побратимові і просто втік. Дорогою вони збили якусь бездомну нещасну кішку, що несподівано вибігла на дорогу. Він не зміг залишити бідолаху напризволяще, тож, поклавши її в коробку з-під взуття, забрав із собою в село.

Тут, на батьківщині бабусі, за тисячі кілометрів від свого дому, Руслан мав мінімальні зручності та максимальні можливості почати нове життя. Тут його ніхто не шукатиме, бо ніхто не знав про цю місцину, та й він за інших обставин ніколи б не прибув у старезний дім на хуторі під лісом. Що ж, нехай дружина живе своє життя, а він своє.

– То як, будемо разом? Ловитимеш мишей, гадаю, їх тут багато, – усміхнувся чоловік до Химки.

– Я назву тебе… – Руслан пригорнув її до себе і задумався. – Мальвою! Будеш Мальвою?!

Кішка не знала значення цього слова, бо ніколи раніше не чула його. Але було в ньому щось таке тепле і рідне, домашнє, як і в цьому чоловікові, якому хочеш чи ні, а доведеться довіряти. І не потрібно їй ніяких дев’ять життів, нехай буде одне, нове, що розпочинається прямісінько зараз.