КИЛИМОК ВІД СВЕКРУХИ

– Ви з матір’ю так не ладнаєте, як зі свекрухою, – казали їй куми, коли приїжджала в село.

– Та ні, – казала, – матір люблю і поважаю, та не оглядаюся, коли щось кажу. А зі свекрушкою потрібно обережно, бо ж таки я невістка.

– То що, прискіплива чи ревнива через синівську любов? – допитувались лукаві, сподіваючись почути бодай якусь претензію. Не вірили в ідеальні стосунки між свекрухою і невісткою.

– Та ні, дівчата. Вона добра жінка й намагається бути нам корисною. Ніколи я від неї кривого слова не почула. Ніколи вона не ховалася від нас зі своїми статками. Хоч які там статки?! Доля її не пестила…

Килимок гарний, який колгосп їй подарував за те, що довго ланковою була, мені віддала, коли ми з Михайлом переїхали в нову хату. Тоді ж тільки «по знайомству» можна було їх дістати. На підлозі в людей лише домоткані доріжки з ганчір’я та рядна розмальовані на стінах. А вона мені на день народження подарувала таку коштовну річ.

– А зі свахою як, з матір’ю вашою?

– І з матір’ю гарно. Наче подруги. Бігають одна до одної, коли що треба.

…Немає вже ні матері, ні Михайлових батьків. А вони, їхні діти, доглядають могилки в селі, які на цвинтарі недалеко від дебелих ялин, що сиплють і сиплють глицю на прибрані квітами горбочки.

А їй, Марії, не судилося жити в злагоді з невісткою. І зі свахами, молодшою та старшою, не знайшла вона спільної мови.

Гостра на язик була невістка Нілочка, а її мати – ще гостріша. Ще була баба – ніс гачком, тож та шипіла вслід зятеві, коли щось робив не по-їхньому. Хата їхня стара була, стояла біля ділянки, яку виділили молодим, і шматок своєї землі вони ж дозволили обробляти. Бабине було ж і доньчине. Чоловіків не мали. У старої десь завіявся, як сама казала, в молодшої перебрався на кладовище від хвороб ще замолоду, які, тепер так думалося, чіплялися не без допомоги злої половини.

Поки ще син із дружиною жив у них, у своїх батьків, Марійка намагалася згладжувати гострі кути. Не відповідала на сердиті зауваження розфранченої молодухи й не дорікала їй тим, що вона не допомагає ні на городі, ні в господарстві, хоч гроші витрачали на їхню ж хату. Опікувалася внучатами. Забирала їх із садочка, потім старшеньких і до школи відводила, що була далеко.

Згодом Ніла, погиркавшись із Сергієм, забрала своє манаття і дітей та й переїхала до матері. Хата їхня була майже готова, Михайло із сином помаленьку доробляли все, що потрібно, всередині. Не мали зайвих грошей, щоб найняти людей, та й самі були майстровитими і тямковитими.

Шкодувала Марія своїх хлопців, бо бачила, як утомлюються. Нічого не сказала синові, коли за декілька днів пішов за сім’єю до тещі. Тільки передала гостинців онучатам та їхні старі іграшки.

А її Михайлик, добрий і такий добродушний чоловік, який ніколи не скаржився ні на що, почав за серце хапатися. То вона йому заспокійливих, хоч і відмовлявся, то від тиску тих ліків, що знала, бо ж біля лікарок крутилася. А то вже й у лікарню потрапив, але недовго там і побув. «Полегшало», – казав.

Розлучилися молоді. Плакала Марійка в подушку, коли, вважала, Михась не бачив, а він лежав мовчки з розплющеними очима і думав, що несправедливо з ними поводяться ті люди, бо тільки з добром ішли до них.

Хату добудовану залишили матері й дітям. Бо що судитися? Трійко ж онучаток! Невістка швидко знайшла заміну їхньому Сергійкові, але й того з’їли баби. Або, може, забоявся чужих діток доглядати. Хто його знає?

Стара незабаром на той світ перебралася, залишивши доньці хатину, майно, ніс гачкуватий і скажений характер. Ніла була гарненька, видно, в батька вдалася. Псували її тільки занадто тонкі губи. Коли сердилася, вони стискалися в лінію, біліли й десь дівалися. Матір забрала до себе, бо та вийшла на пенсію і допомагала з господарством.

Марійка інколи в школу забігала до внучат, бо мати з бабою заборонили ходити до них. А Сергій поїхав на заробітки у велике місто і там знайшов жінку, адже і він із живої плоті, і він ласки жіночої, недоотриманої від першої, потребує. У тієї жінки своя дитина, в нього – троє (аліменти вчасно платив і так дещо передавав), то вирішили спільних не народжувати. Та й винаймають квартиру вони, потрібно про власне житло подумати.

Михайло рідше онуків бачив, бо також подався на заробітки, ще ж був один син одружений і також будувався, то треба було допомогти.

Але сумував за онуками, ой, сумував! Марійка це помічала. Вони ж не приходили, і жінка іноді, не бажаючи того, думала, що забудькуваті й невдячні їхні годованці, що, мабуть, яблучка від яблуні таки недалеко падають і частенько заражаються червоточиною. Бо ж хіба не можна було забігти до діда з бабою після школи хоч на хвилинку в будні чи у вихідні, коли за ними ніхто не пантрував? Хіба ж те бабище було приставлене до них увесь день? Так думала Марійка, але з чоловіком тим не ділилася. Не треба того йому. Може, підростуть, то й зрозуміють.

Якось, це було перед Різдвом, привіз Михайло гарних подарунків усім трьом, і хлопцеві, і дівчатам, докупила Марійка ще цукерків, пирогів з усякою начинкою напекла, на які була вдатна і які так обожнювали онуки, коли ще були в них, і зібрала чоловіка в похід до рідненьких. Боялася чогось і не хотіла, щоб він ішов, але перечити йому не сміла. Думала, що йому і дітям буде радість велика, що перегоріли вже всі, що зрозуміли заподіяну кривду, а якщо й не зрозуміли, то перед Різдвом розм’якнуть їхні серця і допустять діда до внуків.

Повернувся Михайло за годину як у воду опущений – губи білі, руки тремтять, коли скидав одежину. Марійка боялася відразу й запитувати, бо зрозуміла ж, що щось прикре сталося. Поклав під язик валідол, що тепер лежав на столику біля телевізора, віддихався і, витираючи сльози хустинкою, розповів, як із ним повелися:

– Я побачив Нілку на подвір’ї – щось несла до хати – і зрадів, що старої немає. Гукнув її тихенько й попросив прислати онуків. Подарунків на Різдво придбав. Вона наче й нічого.

– А щось сказала? – це вже Марія тихенько, немов боячись іще більше розтривожити чоловіка.

– Сказала, що покличе. І взяла ту сумку. Була якась задумана чи що.

Я стояв на подвір’ї хвилин з п’ятнадцять, а може, й більше. Дітям же потрібно було зодягнутися – так собі міркував.

А тоді двері рип-рип, і те бабище вискочило простоволосе. В одній руці – наша сумка майже порожня, а в другій – одяг і пакунок з цукерками. Кидало тим усім у мене, кричало неподобне. Розкидало все по снігу, потім у хаті сховалося. Мабуть, злякалося, що я не втерплю і в сніг її втовчу…

– А та ж? А внуки? Уже ж чималі! – застогнала Марійка, хапаючи Михайла за руки і жахаючись почути страшне.

– А та з вікна виглядала, фіранки відсунувши. Дітей не бачив і не чув. І не знаю, чи й були вони там тоді…

– То, скоріш за все, їх там і не було, – сама собі не вірячи, сказала чоловікові. – А зі старої карги що візьмеш? Доця ж, очевидно, не змогла вмовити матір… То ти не бери так близько до серця. Більше не ходитимемо, а люди їхню сімейку знають як облуплену.

Так жебоніла Марія до Михайла, боячись, щоб чогось не сталося. Навіть не запитувала про сумку й про те, що було в ній. Бачила, що чоловік прийшов без нічого. Не зміг чи не захотів, мабуть, підбирати розкидане. Наплювали йому в душу, ой наплювали!

Це було взимку, а влітку Михайла не стало. Раптово. Схопився за серце і ліг тихенько на той килимок, що біля ліжка. На той килимок, який дружина виносила в сад, коли приводила онуків. Ще ж не дуже старий, дужий на вигляд такий чоловік і працьовитий. Оковитою не зловживав, хіба що зовсім трохи у великі свята та на гостинах. Такий добрий і спокійний її чоловік. А от дивись же, серце прихопило.

Лежав, як живий, у труні. Тільки блідий-блідий. А людей же понасходилось! Бо і родичів, і кумів у них багато. Брали до хреста обох, адже друзів чимало, а ще не скупі й загалом приязні люди.

Була й колишня невістка, і внучата прийшли попрощатися з дідусем…

Та-от уже декілька років минуло. Живе саменька, вже зігнута Марійка, бо сини хоч і навідуються, але в містах осіли, де ще можна роботу знайти.

Уже той хлів майже порожній: не подужає Марія тримати велике господарство. Тримає лише курочок.

Інколи, коли жінка прибирає і виносить килимки надвір (машинка гуркотлива, яку сини подарували на ювілей, так запакована і стоїть), згадує, як любі онучата в неї гостювали і як ридали, злякавшись того, що її колись не стане. Притискає тоді барвистий килимок до грудей і плаче. Після цього їй легшає і вона вже спокійно доробляє розпочате.