ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
786З поштової скриньки
Замурзане, із шерсткою, наче голки в їжака – від вологи та бруду, воно – раптом прокинулося від гучного гавкоту. Спросоння наштовхнулося на гумове покриття, швидко метнулося вбік і забилося в куточок від страху.
Десь зовсім поряд стало чутно людські кроки та голосне сопіння – великий пес нишпорив в опалому пожовклому листі.
Мутними хворими оченятами кошеня налякано спостерігало з-під авто за синіми чоловічими кросівками та великими, шоколадного окрасу лапами, які зупинились недалеко, біля купи вологого листя.
Куточок, що прихистив, був такий собі. Тут пахло бензином, пліснявою, та й узагалі було холодно, вогко і дуже лячно. Зовсім не так, як біля пухнастого животика мами-кішки, де поряд вовтузилися сонні братики та сестрички. Там було безпечно і надзвичайно затишно, а ситий животик наганяв солодкий сон.
Поки теплі спогади зігрівали котяче серце, кросівки почимчикували геть, а масивні собачі лапи бігали довкола ніг господаря й раз у раз обганяли його.
Уже декілька днів кошеняті доводиться ночувати на вулиці, під старим жовто-синім авто, схожим на величезного жука. Нічне шарудіння та завивання холодного вітру, що потрапляє аж під шерстку, довго не дає заснути і змушує весь час тремтіти чи то від страху, чи то від холоду.
Вітер іще той шибеник, бачив, що осінь, заклопотана прибиранням полів і садів, малюванням дерев та кущів, уже геть заморилась, а сувора тітонька зима йшла здалеку й цьогоріч десь забарилася. Тому бешкетував уже так, як хотів: зриваючи листя, закручував у шалений танок – аж у голові паморочилось, дражнив і ганяв сумні сірі хмари, змушуючи ті дедалі частіше плакати, з розгону заповзав під куртки людей і гнав їх у теплі домівки. Навіть старих грізних котів на подвір’ї не було видно – поховалися десь.
Декілька днів тому його, маленького та безпорадного, підкинули у під’їзд. Там було більш-менш тепло, для сну згодилася стара ганчірка, яку залишив хтось із мешканців багатоповерхівки. Не так уже й погано, і ночувати все ж не так страшно, як на вулиці, де з-під кожного куща та за кожним поворотом чигала небезпека.
***
– Дивись, яке маленьке кошеня! Знову підкинули! Зима на носі, які ж безсердечні! – вигукнула Аничка до Максима, який спускався сходами. Хлопець мимохідь глянув на кошеня, пробурмотів щось під ніс, шукаючи ключі:
– На це немає часу, ми спізнюємось.
– Але ж із цим треба щось робити. Так не можна залишати! – вигукнула дівчина.
Скрип дверей і глухе човгання сповістили, що баба Ліда теж прокинулась і прямує на їхній гомін.
– О, знову грязюку розводитиме, – прошипіла вона, з осудом глянувши на дівчину. Аничка – всім відома рятівниця котиків, кицьок і кошенят. Безвідповідальні люди безсоромно користувалися цим і час до часу підкидали під двері під’їзду чотирилапих.
– Аннусю, я ж запізнююсь! – вигукнув Максим, збігаючи вниз.
Дівчина враз присіла, почухала кошеня за вушками, а те замуркотіло від задоволення, тицяючись теплим носиком у долоньку дівчини. Піднялась так само раптово й вибігла на вулицю.
Ще не встигли гримнути двері, як баба Ліда, невдоволено крехтячи, нахилилась по жовтий віник, штовхнула знову двері надвір й вимела зі злістю мале кошеня.
***
Подвір’я вороже зустріло новоприбулого безхатька, місцевий світ не любив зайд. Територія вже вся зайнята, поділена, та й узагалі, тутешнім котожителям самим місця та їжі бракує. Нічого доброго не очікувало на маля на вулиці напередодні зими.
Дядько Степан – іще той автолюбитель – купив машину 60-х рр. та копирсався в ній щотижня, намагаючись відродити силу та славу старого транспортного засобу. Не дуже йому це вдавалося, тому сусіди з обуренням запроторили обох у кінець подвір’я, під старий гараж, де огорожа губилась у бур’янах і кропиві. Там, під машиною, і знайшло такий-сякий прихисток мале кошеня.
Постійно хотілося їсти й зігрітись, хоч трошки. Вчора Аннуся принесла чудернацькі хрустики, які апетитно пахнули, та на смак дуже дивні. Усе ж найкращим було мамине молочко!
Похмуре небо нависало над подвір’ям, вітрисько шмигав поміж дерев і шукав, як би ще нашкодити. Збентежені хмарини поназбирували повні жмені холодної води та все завзятіше жбурляли її вниз, проганяючи його. Великі краплі барабанили, витворюючи свою сумну мелодію по капоті авто.
Тягнувся ще один безрадісний, холодний, мокрий і голодний день. Кошеня намагалось щільніше притиснутись до стіни, але та зовсім не бажала ділитися теплом, була байдужа й холодна, як вітер.
Наближався вечір. Люди в домівках вмикали світло, через зашторені вікна миготіли їхні темні силуети і примарні обіцянки тепла та їжі.
***
Гарчанням сповістив про своє прибуття двигун гігантського авто, яке в’їжджало у ворота маленького подвір’я. Увімкнуті фари вихопили спочатку старий паркан, гойдаючись вгору-вниз, змістились на обдерті кущі живоплоту й зупинились на старому синьо-жовтому «жуку».
Відчинились дверцята, і стало чутно Аннин голосок, який весело щось щебетав. Зашурхотіло мокре листя і почулося лагідне: «Киць-киць!».
Дівчина присідала біля кожної автівки, що попритискалися одна до одної на крихітному подвір’ї, зазираючи під кожну, і заманливо кликала:
– Муркотеня, ти де? Виходь… Киць-киць!
Кошеня слабенько нявкнуло.
Раптом руки, зовсім не дівочі, у великих шерстяних рукавицях, занишпорили зовсім поруч, схопили за лапки і рвучко потягнули до себе.
Киця зі страху встромила гострі пазурі в тканину та зіщулилась міцно, боячись глянути кривдникові у вічі.
***
Оксана поспішала пізнього студеного осіннього вечора на зустріч. Незабаром її обіцянка собі й водночас її маленька мрія здійсняться. У неї буде кошеня! Незнайома дівчина Анничка в інтернет-чаті попередила, що, можливо, кошеня незряче, хворе й потребує особливого догляду. Оксану це ніскілечки не лякало. Усе, що потрібно для нової пухнастої мешканки, чекало вдома, а в руках була міцно затиснута сумка-переноска.
– Пам’ятаєш, у древніх греків була незряча пророчиця Кассандра. А назвімо її так, – повернулась Оксана до Дениса, що крокував поруч. Жартома вони називали свій придбаний нещодавно дім «вілла Кліо», оскільки обоє обожнювали рідне місто та історію.
– Задовге ім’я – не дуже зручно для повсякдення. Знаєш, фахівці радять, щоб ім’я було коротким, і бажано, щоб у ньому були шиплячі звуки, – відповів хлопець.
Думки дівчини стрибали, як краплини дощу по брунатній бруківці їхньої затишної вулички десь у Львові, – стільки ще всього треба передбачити і спланувати.
***
Зрештою Оксана вирішила, що переноска ще більше налякає кошеня, тож обхопила його руками і міцно пригорнула до себе. У теплих обіймах кошеня майже заспокоїлось і важко сопіло через закладений носик, злегка погойдуючись під час кожного кроку дівчини.
Не те щоб йому було погано на новому місці, зовсім ні, хіба трохи незвично. І стільки всього незнайомого навкруги! Вітер-шибеник і далі батярує над усіма, кого зустріне, але тепер лише за вікном, місце для спання належить тільки кошеняті, а що таке голод, воно й забуло. А дивні люди поряд постійно кличуть якусь Касю…
До того ж у Касі завівся загадковий, мовчазний плюшевий друг. Біле чудернацьке однооке створіння, що споглядає все навкруги, не кліпаючи. Кошеня швидко звикло до нього, хоча й не завжди розуміло його мовчання, і чемно носило нового товариша в годівничку поїсти та залишало вряди-годи в поїлці, мабуть, попити. А одного разу киця кинула його в каструльку, де у воді плавала куплена на бульйон курка. Для господарів мотиви дбайливої Касі залишились незрозумілими. Очевидними були лише два, щоправда, зовсім протилежні, варіанти: бажання Касі нагодувати друга або цей товариш уже набрид, то можна і в бульйон.
Отже, сьогодні в кошеняти свій дім та гарне ім’я Кассандра, хоча господарі лагідно кличуть його Кася. Застуда зовсім минула, після тривалого лікування зір у киці покращився, м’якенька підстилка завжди чекає, обіцяючи щоразу солодкі котячі сни.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
550
