ІНТЕРСІТІ

Польські служби вже вийшли з потяга, українські зайдуть на технічній зупинці через кілька хвилин. За цей час можна злити свої страхи в туалеті. Повернувшись на своє місце, я пригадав кумедну історію, що розповідав мені якось на кордоні старий битий спекулянт та контрабандист.

У далекі лихі дев’яності прямував легендарний потяг Ужгород – Пере­мишль. До Перемишля він ніколи не добирався. То був «товарно-пасажирський», «безкош­товний» потяг. В Ужгороді його чекав натовп спекулянтів. На кожну особу припадало по вісім-десять величезних поліетиленових сумок у клітинку, напханих різноманітним товаром.

Потяг ледь встигав зупинитись, а сумки, торби, мішки вже влітали у вікна та двері. Де ховались провідники і хто відчиняв двері у вагони, оповідач не згадував, а я уточнити не здогадався. Може, там узагалі ні провідників, ні дверей не було.

Потяг брали на справжнісінький абордаж. З голосінням, боєм і травматизмом. Головне було втиснути весь всій скарб у вагон, ну і самому не залишитись на пероні. В коридорах і тамбурах пересувались по мішках і сумках. І на весь цей бліцкриг було дві хвилини. Щоправда, потяг завжди стояв значно довше.

Первинні намагання з’ясувати, де чий товар, під час подорожі були початково приречені на невдачу. Тому нові бої та баталії починались під час вивантаження товарно-людської маси на львівському вокзалі. З тим же голосінням і травматизмом.

І от одного спекотного серпневого дня, під час такої подорожі, коли потяг уже рушив, у плацкарт до мого оповідача заповз грубезний дядько. Він був високий і так само широкий. Величезна овальна груда сала. Плечі в нього починалися від вух, а може, то вуха росли на плечах, долоні нагадували надуті медичні рукавички.

Він просунувся по сумках, напханих у вагонному коридорі, зруйнувавши їхній вміст своєю вагою. І розтягся (наскільки це було доступно його комплекції) на баулах поряд із відчиненим (чи вибитим) вікном. Дядько тривалий час уривчасто хропів і стогнав, намагаючись втамувати задишку. Одяг його був вщент мокрий від поту. Тобто буквально можна було викручувати з нього рідину. Дядько наче виліз з якоїсь калабані. Піт на лисині, обличчі та шиї виступав величезними краплями, які грубас розмазував мокрою шматою. Нарешті прийшовши до тями, він прошипів: «Важка доля спекулянта», – і миттю заснув з гучним храпом.

То чиста правда. Не те що зараз. У затишному інтерсіті з кондиціонером і зручними сидіннями. Вайфай, телевізори, розетки і туалети! Комфорт!

Пройшли прикордонники, просканувавши паспорти. Пройшли митники. Пройшли і навіть не глянули на мене. Ну їде собі чоловік. Лисий, здоровий. З великою спортивною сумкою. Заробітчанин повертається. Музику слухає, у вікно тупиться. Молодець, словом. Ну і вони молодці.

Але тут повернувся один митник. Покрутився та всівся за столик, де цельнікі базувались. Через прохід від мене. Просто поруч! Тут дев’ять вагонів! Чому він прийшов у п’ятий? Прийшов другий митник. О! А він його шукав. А той тут. Сів поруч. Порожній вагон. Лише я і митники. Багато місця. У протилежному кінці вагона аж два вільні столики. Прийшов третій і четвертий. Сидять, балакають. Мене не чіпають. Але воно мені якось незатишно. Повітря ніби загусло. А їхати ще тверду годину. Дискомфорт.

Світло почало мерехтіти й тиснути на зір. Руки подіти нема куди. Зад зачірхався, сидіти стало незручно. І взагалі, все гнітить. Почав трусити ногою, але схаменувся. І чому хочеться на них витріщатись? Що я, митника не бачив? Скронею збігла крапелька поту. І кондиціонер не допомагає.

Я відкинув сидіння й заплющив очі. Збігла друга крапля поту. А ще три хвилини тому мене все влаштовувало і життя усміхалось комфортом та щастям. Зараз же душно, піт тече, ноги трусяться, зад свербить, повіка смикається. Якийсь суцільний стрес і тривога. Зовні я прикидаюся, що дрімаю. Але ж треба так! Ну справді, знайшли собі тут затишне місце, де потеревенити! Вони своєю присутністю всі кишки з нервами мені перемішають за ту годину. Так, наче я сиджу у водоймі з піраньями, які агресивно реагують на сечу та різкі рухи, а я нестерпно хочу пісяти і танцювати.

Ну-от, нарешті! Станція «Львів». Митники, не поспішаючи, беруть телефони та кашкети і сунуть у тамбур. Я – за ними. Сумка відриває руку. Чого я її не покладу на підлогу? Бо знову доведеться нагинатись і піднімати.

Потяг гальмує, і моя торба за інерцією б’є митника в ногу. Той аж присів від такого поштовху. Такий собі маленький грубасик. Оглядається й обурено надуває губи. Витріщає свої оченятка то на мене знизу вверх, то на сумку зверху вниз. І щось у тих очах змінюється, з’являється якась здогадка, підозра. Вони стають недобрими, риб’ячими, хижими.

Я не танцюю, а значить, ця риба занюхала запах моєї сечі. Тобто страху. Він розтуляє рот, показує дрібні гострі зубки, але в цей момент відчиняються двері і нас витискають назовні пасажири шостого вагона.

На пероні багато людей, я зі складнощами через важку ношу минаю їх і дістаюся до лавки. Грубенький митник вихоплює мене поглядом і вже підпливає до лавки. Чого б це? Я вже не в потязі. Але то таке. Мороз пробирає мене по шкірі, а з носа падає крапля поту. Як такі речі взагалі сумісні?!

Грубаса окликають колеги. Він зупиняється і в нерішучості топчеться на місці. Я розстібаю сумку і дістаю скляні пляшки з олією. Повільно. Одну. Ставлю на лавку. Ні. Передумав, кладу боком. Тепер другу. От біс, їх лише дві. Витираю долонею ніс і крадькома озираюсь. Митник зник. Відверто розглядаюсь. Немає. Тьфу. В животі стало тепло, в обличчя повіяло прохолодою, сідничні м’язи розслабились.

Витяг із сумки, ще одну – меншу – сумку й наплічник. Розподілив скарб у торби і, нав’ючившись, попрямував до вантажного відділення, де зазвичай пасуться таксисти. З носа знову впала крапля поту. Важка доля спекулянта!

Скидаю важку ношу в багажник таксі. Озираюся на будівлю вокзалу і глибоко вдихаю…