ГОРА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

21 серпня 21:36

508

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Роздуми

Якщо звернути з головної дороги села, пройти невеличкою вимощеною старою бруківкою вуличкою, минути старий занедбаний фруктовий сад, у якому гілки-руки дерев хиляться до землі без плодів, а тоді перейти хиткий місточок через джерельце, то відразу потрапляєш у прохолодний, напоєний дощами й джерельними водами, просяклий ароматами літніх грибів і позаторішнього листя, випещений пташиним співом густий ліс.

Здавалося б, потрапиш у королівство тиші й забуття, але ж ні: дзюркоче водичка, потріскують тоненькі гілочки – то великий птах зачепив крилом, заплутуєтьсяшумить у кронах вітер «шшшшшш, шшшшш…»

Тут не буває дзвінкої тиші. Тут нема місця порожнечі. Усе живе – дихає. Росте. Помирає. Перероджується. Оновлюється. На відстані витягнутої руки від села. Зовсім близько до людей. І водночас так віддалено від людської суєти, пустослів’я, ницості, нещирості, жорстокості.

Якщо йти далі, довіритися стежині поміж ліщини й вільхи, то обов’язково вийдеш на сонячну галявину, де квітне все, що можна лише намріяти. Різнотрав’я п’янить – пижмо, сідач, буркун, деревій… Тішить око. Але не тягнешся за звичкою до кишені по телефон, щоб зробити фото, а просто стоїш, дивишся, милуєшся. Ніби й нічого не відбувається. Просто гарна мить – ти в лісі, на галявині. Літо. Будній день. Але насправді крізь тебе проходить вічність. Ти – частинка дива. Природи. Тут і тепер. Зливаєшся з ритмомтемпом буття. Так ідеально й гармонійно вписуєшся в цю днину – як загублена частинка пазла. Хтось акуратнонепомітно знайшов тебе й привів сюди. У цей день. До цього лісу (…невипадково, бо нема випадковостей, які б не були розумним планом всесвітньої закономірності).

* * *

…Щоб ти почула, побачила, наповнилася всім, що навколо. І зазирнула в себе. Уважно, прискіпливо, а не поспіхом, як буває зазвичай.

Ось ти. Чуєш, як б’ється серце, як уповільнилося дихання, а голі ноги лоскоче трава? Дихай глибоко. Відчуваєш, як пахне ліс, земля, ожинник, що простелився попри тоненьку стежину? Торкнися себе. Руки, плеча, обійми себе за талію. Тобі не потрібен хтось інший, щоб ти відчувала себе живою. Дихай. Ти є.

Викинь з голови дурні думки – нехай пливуть за водою гірського джерела. Позбудься тягаря безсенсових клопотів.

Якщо подивишся високо вгору, точно побачиш, як гордо кружляє великий яструб. Як сміливо крізь хмари пробивається проміння сонця. Яка незворушна й велична гора навпроти. А за нею ще і ще – гірські хребти… То коли й чому ти втратила впевненість і віру в себе? Хіба мало в тобі сонця? Невже не вистоїш, якщо стільки прожилапережилапереболіла?

Стій. Думай. Пригадуй. Аналізуй. Під шум вітру, звуки гірського потічка, огорнута п’янкими ароматами серпневого дня.

Хочеш, зміни маршрут. Повернися назад чи просто ступи ліворуч від стежини. Не стій. Іди. І нехай хода твоя буде тихою, але твердою. Довірся. Нема єдиної правильної дороги для всіх. У кожного свій шлях. Тільки тобі обирати орієнтири, швидкість і визначати кінцеву мету.

Якщо пройдеш іще трохи, то побачиш рядочок приземкуватих старих хат на пагорбі. А трохи ближче – поряд зі звивистою дорогою – дерев’яні стіл та лавки, які тут, здавалося б, із сивої давнини… А нині лише для тебе. Перепочинь. Не бійся самотності.

Ти за цим столом не сама. З тобою погожий багатоголосий літній день. І все, що в дні цьому, теж із тобою. Хіба скромне товариство? З таким погомоніти до снаги. Спитай сама у себе про те, що болить, що мучить і не дає спати ночами, – у старого дерева, що обійняло тебе тінню, в гори, яка так люб’язно запросила в гості, у метелика чи бджоли, що сідають на квіти. Повір, кращих співрозмовників годі й шукати… Будь щирою та відвертою. Тут не зрадять. Не посміються. Не відмахнуться від тебе…

А не хочеш говорити про себе, тоді спитай про людей, що тут були, котрі тут жили. Хто змайстрував ці лавки і стіл? Скільки закоханих зізналося одне одному в коханні під цим деревом і вічним зоряним небом? Говори. А не хочеш говорити, то помовчи про все.

Пам’ятай: ти тут не випадкова гостя. Ця дивовижна місцина – твій куточок абсолютного спокою.

* * *

Якщо повертатися у село ще засвітла, то назустріч вибіжить кудлатий рудий пес. Зустріне на хиткому містку й проводжатиме аж до порога. Розкажеш йому про різнотрав’я, яке зібрала в пишний ароматний букет. І про сміливого яструба. Потішишся малопомітним подряпинам від ожинника й почервонілими пальцями, якими збирала достиглі плоди… Пес помахає хвостом – усміхнеться твоїй наївній розповіді: «Людино, що з тебе взяти? Де ти була досі? Чому лише тепер починаєш відчувати повноту життя?..».

Йти недалеко. Але ця коротка дорога завдовжки у вічність. На вагу золота. За ціною прожитої вічності…