ГОРА

Якщо звернути з головної дороги села, пройти невеличкою вимощеною старою бруківкою вуличкою, минути старий занедбаний фруктовий сад, у якому гілки-руки дерев хиляться до землі без плодів, а тоді перейти хиткий місточок через джерельце, то відразу потрапляєш у прохолодний, напоєний дощами й джерельними водами, просяклий ароматами літніх грибів і позаторішнього листя, випещений пташиним співом густий ліс.

Здавалося б, потрапиш у королівство тиші й забуття, але ж ні: дзюркоче водичка, потріскують тоненькі гілочки – то великий птах зачепив крилом, заплутується­шумить у кронах вітер «ш­ш­шшшш, шшш­ш­ш…»

Тут не буває дзвінкої тиші. Тут нема місця порожнечі. Усе живе – дихає. Росте. Помирає. Перероджується. Оновлюється. На відстані витягнутої руки від села. Зовсім близько до людей. І водночас так віддалено від людської суєти, пустослів’я, ницості, нещирості, жо...