ГОЛОВНА РОЛЬ

Поки чоловік працював, Віра могла днями бездумно тинятися квартирою. І що довше залишалася вдома, то більше розуміла, що довго так не витримає.

Одного вечора вона дочека­лася чоловіка з роботи. Приготувала смачну вечерю, вклала сина спати. І розпочала з Артемом непросту розмову.

Не крилась, не брехала, але й не істерила, не благала. Констатувала: «Мушу реалізовуватися, інакше вийду у вікно!».

Говорили до ранку. І вирішили, що, тільки-но синові Олежику виповниться три роки, Віра поїде в столицю у пошуках роботи – за фахом. Син відвідуватиме садок, його глядітиме бабуся – Артемова мати. А Віра приїжджатиме у вихідні, у свята. А згодом, як улаштується, чоловік із сином теж переїдуть до неї, до великого міста.

Донині пам’ятає, як чекала того дня, коли сяде в потяг і вирушить назустріч своїй мрії. Тепер, озираючись назад, розуміє, якою нерозумною та пустою була, жорстокою й егоїстичною, якими ефемерними мріями жила, як безбожно нехтувала щастям – тихим сімейним, безкорисливою любов’ю свого маленького сина, як своїм учинком зруйнувала не лише своє життя, а й життя близьких людей.

У столиці доводилося приставати на різноманітні пропозиції – другорядні ролі. Ніхто з режисерів не розгледів у Вірі таланту, а вона не припиняла мріяти і сподіватися. Все снила великою сценою, визначним майбутнім. А найбільше – зніманням у кіно. Але минали роки, Віра хоч і брала участь у виставах, їздила з гастролями всією країною та за її межі, але так жодного разу і не виконала головної ролі в жодній з вистав. Що вже говорити про кіно?..

На початках кар’єри навіду­валася до сина й чоловіка систематично. Але, звісно, пропускала найцікавіші миті із життя Олежика. Що не день, місяць, рік віддалялася від дитини, а син відвикав від неї. Бабуся, тато, вихователі в дитсадку були близькими і своїми людьми, а мама Віра – нечастою гостею, візитеркою у свята.

Коли Олежик ішов до першого класу, то не приїхала. І, якщо бути відвертою, навіть і не прагнула цього… Бо саме поїхала з творчим колективом на гастролі в Грузію. І акурат тієї пори проживала пристрасний роман із режисером... Хіба Вірі тоді думалося про сина?

Розлучатися з чоловіком не поспішала, хоча обоє розуміли, що їхній шлюб приречений, що разом вони вже не зможуть бути: почуття минули. Артем спершу побивався, страждав, а згодом теж зустрів жінку, яку покохав. Так і жили… Віра періодично навідувалася додому, затримувалася ненадовго, а потім знову вирушала в дорогу.

Артем у ті дні теж був удома. Намагався підтримувати дружні стосунки з Вірою – заради сина. Але… Олежик підростав, усе розумів: у кожного з батьків – своє життя, а він, по суті, нікому не потрібен.

Врешті-решт розлучилися, коли померла Артемова мама, а Олежикові виповнилося 16 ро­-
ків. Син тоді вступив до інституту в сусідню область. Артем привів додому кохану жінку, а Віра… за звичкою трималася театру, не уявляла свого життя без гастролей та несерйозних інтрижок із колегами зі сцени, режисерами…

Життя минуло так стрімко, що тепер не може й сама собі до пуття пояснити, чим жила, заради чого. Мрія про голов­ні ролі здулась, як повітряна кулька. Син зненавидів Віру за те, що покинула його ще малим. Артем емігрував із дружиною та донькою до Канади. А вона, Віра, опинилась ось тутечки… Сімдесятирічна, самотня…

***

– Бабо Віро, – кажу сусідці відверто. – Якщо чесно, мені складно повірити у ваші слова. Хіба ж ви про себе розповіли? Не уявляю, щоб ви залишили сина… Ви ж так любите дітей…

– Того й люблю, що, опинившись на вулиці, без роботи, сцени та з нездійсненною мрією, нарешті зрозуміла, якої фатальної помилки припустилась у житті. Ніколи не пробачу собі, як учинила із сином. Хотіла зіграти головні ролі на сцені, хоч могла стати головною для Олега – єдиної найближчої людини.

– А де ваш син тепер?

– У столиці. У нього сім’я – дружина, дві донечки.

– І… – на язику крутилися десятки запитань. Я не знала, з якого розпочати. Але бабуся Віра продовжила сама:

– Ми не спілкуємося. Олег викреслив мене зі свого життя, коли одружився. Я тоді ще не розуміла, що втрачаю його безповоротно й назавжди. Що син виріс і вже не є тим наївним хлопчиком, який виглядає з вікна свою матусю у вихідні… Олежик закінчив інститут, змужнів, подорослішав. Якось ми зустрілися в столиці… Він тоді був небагатослівним, стриманим. Повідомив, що одружується і що буде краще, якщо ми припинимо спілкування. Досі пам’ятаю, як Олег опустив очі й тихо промовив: «Мені складно називати мамою жінку, яка ніколи нею навіть не спробувала стати для мене… Краще буде, якщо ми сьогодні попрощаємося назавжди. Ти завдала мені багато болю. І я не зможу тобі пробачити…». Я тоді не сприйняла його слів серйозно. Дарма. Олежик відтоді справді почав уникати мене. Не відповідав на телефонні дзвінки.

Вони з Артемом продали квартиру в селі. Олежик з молодою дружиною переїхали до столиці. А Артем, як я вже казала, виїхав до Канади…

Колись давно я викреслила їх зі свого життя, а згодом вони мене – зі свого…

– Це просто жахливо, – важко зітхнула я. Задивилася на сина, який спав у візку, й аж зіщулилась від думки про те, що жінки відмовляються від своїх дітей… – А коли ви зрозуміли, що вчинили неправильно, обравши кар’єру, а не сім’ю?

– Чітко пам’ятаю той день, – повела далі сусідка. – То був день народження першої онучки. Мені тоді просто з пологового зателефонувала невістка, з якою я, до речі, до того дзвінка жодного разу не бачилася, й випалила скоромовкою у слухавку: «Вітаю. Ви стали бабусею. Але стоп, ні-ні… Ви не можете стати бабусею, бо ніколи не були мамою…».

Отоді, після її слів, я ніби прозріла. Я уявила, як сильно вона любить мого сина, що наважилась на цей дзвінок і слова... Я зрозуміла, як боляче було моєму синові весь цей час, якщо його дружина ненавидить мене настільки люто.

– І ви не намагалися налагодити з ними стосунки?

– Таню… Десятки разів. І всі спроби були марними. Олег не хотів мене ані чути, ані бачити. У 55 років я пішла на пенсію. Спершу повернулася в село, у хату своїх батьків. Потім знову декілька років пожила у столиці. Про те, що вдруге стала бабусею, довідалася випадково – від спільних знайомих. Уже тоді й не намагалася шукати контакт із сином та його сім’єю. Справді, не маю ніякого морального права на щось претендувати… А насамперед на прощення.

Коли вже була на пенсії, почала дедалі частіше спостерігати за діть­ми. Чужими. І вони якось почали тягнутися до мене, сама бачиш, навіть дітлахи з нашого будинку…

Із чужими хлопчиками та дів­чатками я, мабуть, намагаюсь надолужити втрачене чи знайти собі виправдання, душевний порятунок... Не знаю… Але я справді полюбила дітей.

Баба Віра замовкла. Я теж не знала, що сказати…

Усе те, про що розповіла ця жінка, аж ніяк не клеїлося з тим, що я відчувала до неї, з тим, якою я її знала й бачила.

Мій син завовтузився у візку. Я зраділа, бо було недоречно залишатися поруч із сусідкою у цьому мовчанні…

А ще на виручку прийшов, точніше прибіг, Марко.

– Бабо Віро, ніхто мого велика не чіпав?

Нарешті сусідка вийшла із задуми, її добрі очі усміхнулися до хлопчика.

– Я ж обіцяла, що припильную. Все гаразд, Марчику.

– Бабусю, а можна я біля вас посиджу? Втомився бігати за м’ячем. Його старші хлопці переймають. А я змучився.

Сусідка показала хлопчикові на лавку поруч із собою. Марко миттю сів, бабуся Віра обійняла його худенькі плечі. Марко притулився до неї й задоволено заплющив очі…

А я швиденько попрощалася. В горлі застряг клубок… Бабу Віру не було шкода. Я чогось думала про незнайомого мені Олежика… Як йому жилося без материнських обіймів увесь цей час?.. Чи пробачить він колись матері її вибір? Чи в цій історії так ніхто ніколи не зіграє головної ролі?

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО