ГНІЗДО

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

04 квітня 21:09

480

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Був типовий такий, знаєте, березень. У нашому краї цей місяць зазвичай прикрий, з вибриками. Спершу пригріє сонечком, теплим вітерцем, наче ніжною рукою, погладить, а наступного дня вліпить такого потиличника мокрим снігом і вітром, що подих заб’є…

От такого березневого ранку, дощового та вітряного, дорогою від залізничного вокзалу йшов чоловік. Непоказний, ні зросту в ньому, ні статури, такий собі. Жорстке волосся, що стирчало увсебіч, виказувало його вперту натуру, а борода невиразного русого кольору – бажання здаватися старшим, аніж є насправді. Стара куртка кепсько захищала від холоду, а заляпані болотом джинси свідчили про те, що притаманної місцевим навички триматися подалі від калюж на проїжджій частині він іще не опанував. Усе майно чоловіка вміщалося в старенькому наплічнику. Молодик намагався крокувати впевнено, наче людина, яка чітко знає, куди прямує, та насправді не мав уявлення, куди йде.

Чоловік, мабуть, був нещасливцем. Щоразу, як він підходив до пішохідного переходу, капосний світлофор негайно перемикав на червоне. Машини мчали, легковажно ляпаючи на недоладного пішохода брудною водою, і коли нарешті вмикався зелений, машини однаково не давали перейти дорогу, нескінченною вервечкою звертаючи з головної дороги. Втім, здавалося, що чоловік не зважав на все, наче він давно звик до того, що світ отак щомиті випробовує його. Вкотре очікуючи милосердя у вигляді зеленого світла, чоловік озирався довкола і раптом помітив приліплений на електричному стовпі неподалік клаптик паперу. Звичайне оголошення, одне речення нерозбірливим старечим почерком «Здам кімнату для хлопця» і номер телефону. Чоловік оголошення не здирав, негайно зателефонував за вказаним номером, перемовився зі співрозмовником кількома реченнями і бадьоро закрокував далі вулицею. Тепер він і справді знав, куди йде.

Сіренька панельна п’ятиповерхівка, крихітне подвір’я, ущент заставлене автівками. Перший під’їзд, відчинені настіж металеві двері без домофона – нечувана легковажність. Квартира виявилася аж на п’ятому поверсі, втім, чоловік здолав сходи легко, ще раз підтверджуючи, що був молодшим, аніж хотів здаватися. Пошарпані двері, оббиті модним колись вишневим дерматином, відчинив літній чоловік. Декілька секунд вони споглядали один одного, тоді літній зробив крок назад, впустив молодого й зачинив двері.

– Мені потрібне житло на декілька тижнів, – невпевнена інтонація та хлопчачий голос поглиблювали враження про те, якою чужорідною здається борода на юному обличчі.

– Півтори тисячі. Наперед. За місяць, – старий говорив короткими реченнями, намагався здаватися суворим, однак створювалося відчуття, наче ці рубані фрази він довго репетирував.

Молодий мовчки вийняв із внутрішньої кишені гроші й відлічив три по п’ятсот.

– Я покажу вам кімнату, – старий повернувся, і молодий автоматично закрокував за ним. – Як вас звуть?

– Юра, – голос зовсім зрадив молодого, зірвався ледь не на фальцет, і йому навіть довелося відкашлятися. – Я можу паспорт показати.

– А мене – Станіслав Степанович, – старий проігнорував запитання про паспорт. Молодому здалося, що ім’я своє старий вимовив гучніше та розбірливіше, ніж по батькові. Наче старався, щоб співрозмовник того по батькові не почув.

Залишивши Юру на порозі кімнати, старий зник у надрах квартири. А Юра неквапливо оглядав своє нове житло. Зовсім малим йому доводилося жити в кімнаті з бабою, дідом і ще з якимись людьми. Тоді довший час Юра ділив кімнату ще з десятком хлопчаків, їх усіх називали однаково – інтернатськими. У гуртожитку залізничного училища хлопець мав лише трьох сусідів, у казармі – як у мурашнику, а на заробітках у Чехії винаймав житло спільно з п’ятьма співробітниками. А тут – власна, вважайте, кімната. Нехай маленька, вузька, наче вагон, нехай, окрім тапчана, тут лише замкнена на ключ шафа, книжкова шафа з тумбою, письмовий стіл і старезне пошарпане м’яке крісло… Зате ж не треба ні з ким ділити. Юра й сам не сподівався, що отак одразу, скинувши наплічник і куртку, засне на тапчані, підклавши під голову крихітну, знайдену тут же подушечку.

Юра з доброго дива розплющив очі посеред ночі. Прокинувся і спершу не зрозумів, чому почувається так дивно. А за хвилину втямив, що не пригадує такої цілковитої, пронизливої тиші. Її можна було помацати, у тишу можна було загорнутися, накритися нею з головою, наче ковдрою в дитинстві. Юра не витримав, підвівся і пішов до вікна. Визирнув – і знову зачудувався: на темно-синьому оксамиті бешкетливо підморгував окраєць місяця між розсипаних зоряних крихт. Юра повернув ручку, смикнув віконну раму. Мабуть, вікна давно не відчиняли, рама піддалася не відразу. Юра жадібно на повні груди вдихав прохолодне березневе повітря, силкувався відчути якісь пахощі, та марно. Ні весняної сирості, ні властивого місту бензиново-пластикового смороду. Нічогісінько. Мабуть, надто високо. Юра поглянув униз, там темрява намагалася приховати обриси автівок, смітника, кволих кущів, самотньої гойдалки. Юра раптом відчув, що дуже втомився, зачинив вікно і повернувся на тапчан.

Зранку прокинувся з відчуттям людини, яка спала надміру довго і надто міцно. Боліла голова, затерпла рука, шлунок нагадував про себе злим бурчанням. Юра раптом зрозумів, що снідати йому нічим. «Гаразд, зайвий доказ, що час вирушати. Дорогою щось перехоплю». Вмився, почистив зуби, сяк-так зачесався. Господар квартири тим часом мирно снідав у кухні, і Юра, минаючи кухню, привітався, спіймавши себе раптом на думці, що забув, як звати старого.

– Мені треба йти у справах… – чи то відзвітував, чи попередив Станіслава Степановича.

– Другий комплект ключів у передпокої на дзеркалі.

Наступні дні минали у клопотах. Юра здійснював паломництво різноманітними інстанціями, збирав колекцію аркушів із фіолетовими печатками. У Юри була мета, шляхетна, майже героїчна, і, розмірковуючи над нею, чоловік подумки приміряв на себе форму, відчував у руках приклад рушниці, та не підозрював, що його шлях розпочнеться чергою в податковій та посиденьками на лавці перед кабінетом флюорографії та лабораторією.

А ближче до вечора Юра повертався у квартиру, точніше, у свою кімнату. Вона виявилася не такою простою, якою здавалася на перший погляд. Юра не вивчав кімнати, ні, він… пізнавав її чи що. Як людина пізнає іншу людину. Кімната мала довге життя до зустрічі з Юрою і тепер потроху призвичаювалася до нової людини, до нових речей, звуків, запахів. Сумнівно, що раніше тут хтось жив, мабуть, кімната слугувала чи то кабінетом, чи бібліотекою, а останнім часом просто складом непотребу, який закинули нашвидкуруч у шафу перед заселенням квартиранта. А тепер-от кімната вимушено обростала Юриними речами: телефон і зарядний пристрій оселилися на краєчку письмового столу, куртка та светр – на кріслі, на батареї за фіранкою сором’язливо ховалися дві пари Юриних шкарпеток. Між тапчаном і столом оселилася пляшка лимонаду, Юра щиро вважав, що купувати мінеральну, та ще й негазовану, – марнотратство, краще вже води з-під крана. А ось така «фруктова», яскраво-помаранчева чи жовта, з веселими бульбашками і коштує недорого, і смакує добре. Як у дитинстві, коли він зростом був нижчим за стіл, коли дорослі наливали йому отакої газованки в чарку і радісно цокалися з ним своїми, наповненими прозорою рідиною з градусами. Юра випивав газованку одним ковтком, гучно хекав, ставив чарку на стіл, а тоді починав ходити кімнатою, заточуючись і розмахуючи руками. Юра бавився «у п’яного». Дорослі сміялися. Окрім газованки, Юра мав іще одну слабкість – вівсяне печиво з чаєм. То в інтернаті були чи не єдині ласощі, тому вівсяне любили всі, більше любити було нічого. Старші подейкували, що протерміноване вівсяне списують з якогось хлібзаводу і привозять до них. Протерміноване чи ні, а тверде, наче шматки бетону, печиво можна було споживати в єдиний спосіб – вмочати його в чай. Щастило, якщо чай був гарячим, виходило неймовірно смачно, коли тепле печиво розлізалося в роті. Юра пишався своєю особливою здатністю точно вираховувати, коли печиво потрібно виймати з чаю. О, це особливий дар – знати, коли те вівсяне набрало достатньо чаю, щоб відвологнути, але не надто багато, бо так і залишиться в чаї. Сьорбай потім гидку солодку юшку з осадом із печива…

Інколи довгими вечорами Юра гортав старі пожовклі книги, якими були ущент заставлені відкриті полиці шафи, намагався щось читати. Книги там були радянські, здебільшого російською – геть нудна російська класика, цілими збірками в однакових обкладинках, трохи Конан-Дойла та Агати Крісті, Ремарка, Бернарда Шоу і Сомерсета Моема, томик Шевченка. Найпошарпанішим був Котляревський у тканинній обкладинці, а збірку Лесі Українки, здавалося, жодного разу не гортали, сторінки зберегли неповторну цнотливість, таку, знаєте, ледь помітну склеєність. У томику Тургенєва Юра знайшов радянську купюру номіналом десять карбованців. Покрутив у руках і поклав чудернацьку закладку на місце. А між Франком та Олесем виявив у пошарпаному, роздертому конверті три листи, два написані кострубатим дитячим почерком, третій – дорослим, твердими похиленими літерами. Цікавість узяла гору, і Юра поніс ті листи, наче здобич, на тапчан, ближче до вікна.

«Добрий день, тату! Пише вам дочка Катруся. У мене все добре, я ходжу в перший клас, умію писати і читати, вчуся на 4 і 5. Приїжджайте до нас у гості, я буду чекати. Ваша дочка Катруся».

«Добрий день, тату! Вітаю вас із Новим роком, бажаю щастя в новому році! Запрошую вас у гості на мій день народження! Подарунка привозити не треба, у нас усе є! І телевізор, і магнітофон, навіть собака Джек! Чекаю! Ваша дочка Катруся».

«Станіславе, повідомляю, що 26 лютого в тебе народилася дочка, вага 3200 г, зріст 53 см. Назвали Катрусею. Марія Миколаївна».

Листи, написані на звичайних аркушах у клітинку, пасували до книжок, були такими ж пожовклими. Юра вперше почав міркувати про чоловіка, що тихо кашляв за стіною. Високий, не такий уже й літній, років на вигляд мав приблизно сімдесят. Лисуватий – залишки сивого волосся зачесані назад, невеликі охайні вуса. Вони з Юрою примудрилися ось уже два тижні зберігати ввічливий нейтралітет і майже не перетинатися в кухні чи на підходах до ванни. Втім, Юра, який звик спостерігати, проте не надто переймався висновками щодо побаченого, зауважив, що холодильник і мікрохвильова піч у кухні – з новіших, дорожчих, та й помічений краєм ока плаский телевізор у кімнаті старого вражав розміром діагоналі. А от телефон був простенький, кнопковий, і ремонту квартира не бачила років із тридцять. Такий контраст збив Юру з пантелику, і він миттю перемкнув увагу на щось простіше, зрозуміліше. Що у старого теж щодня знаходилися якісь справи. Він виходив у передпокій, сідав на ослінчик і неквапливо за допомогою ложки для взуття взував чорні наглянцовані черевики. Тоді підводився, знімав з вішалки важке коричневе пальто, закладав на шию кашне, критично оглядав себе у дзеркалі. Фінальним акордом у неквапливому процесі збирання було одягання фетрового капелюха. Юра раптом зрозумів, що до цієї миті йому не зустрічалися чоловіки, які носять капелюхи.

А на клені під Юриним вікном сороки звили гніздо. Носили тоненькі гілочки, встромляли в те, що сплели раніше. Був у сорок якийсь план чи гілочки складали навмання – хто його зна, тих птахів… Здавалося, сорок не бентежать люди за вікнами. Переймається пара лише одне одним і власним житлом. Юра, не усвідомлюючи того, теж жив за принципом сорок – «у чужі справи не втручався, здебільшого мовчав, складних планів не будував». А може, ну її, ту війну? Його ж не мобілізували, на вулиці не спіймали, за місцем прописки не знаходили. Сам прийшов. Йому що, більше за всіх треба? Поговорить увечері зі старим, залишиться жити тут, дуже вже йому кімнатка до душі припала. Грошей іще трохи є, купить собі подушку, покривало. Роботу знайти – з його навичками не проблема. Можна й телевізор згодом купити. Невеликий, великого йому не треба…

Та Юра не врахував одного – йому не щастить. І рішення йому допоміг ухвалити випадок. Точніше, випадок позбавив його альтернативи. У суботу ввечері, коли Юра саме розмірковував над своєю долею, старому раптом стало зле. Так зле, що він не встиг скуштувати власної вечері, жодного разу не сьорбнув чаю з великого темно-синього горнятка, зміг лиш гукнути:

– Юро…

Юра викликав «швидку» і, поки худенька фельдшерка щось там старому міряла і вколювала, встиг за вказівкою знайти в телефоні старого номер його сестри і коротко розповісти, що трапилося.

– У яку лікарню? – запитав жіночий голос на іншому боці слухавки. – Запитай лікарів.

– У восьму, – відповіла фельдшерка, бо жінку зі слухавки було добре чути. – Шукайте, хто його знесе донизу.

Юра розгубився. Раніше йому на гадку не спадав такий недолік життя в затишній кімнаті під самісіньким дахом панельної п’ятиповерхівки. Бігати сусідами довелося довго, відчиняли не всі, а ті, хто відчинив, ентузіазму не виказували. Та, зрештою, добровольці, що скидалися на учнів, яких учителька зненацька викликала до дошки, змирилися і вирушили виконувати християнський обов’язок допомогти ближньому. Юра, який тримав ноші з боку голови старого, раптом зауважив, що той наче зменшився в розмірах, якось за мить всох, і шия стирчить з коміра, і щетина на підборідді сива. А старий же так ретельно голиться…

Юра повернувся у квартиру, зачинив двері, і його осяяло, що зараз він тут єдиний мешканець. Пішов у кухню, хвилину думав, що робити з вечерею старого, зрештою не вигадав нічого кращого, ніж поставити тарілку із застиглою яєчнею в холодильник. Поставив чайник, заварив собі міцного чаю. Раптом зазирнув у кімнату старого, увімкнув світло, а от далі, ніж за поріг, чомусь піти не наважився. Шана до чужої території змусила не перетинати кордон, незважаючи на відсутність господаря. Нічого цікавого – стара меблева стінка, на полицях – товстий шар пилюки, каламутні кришталеві келихи і салатниці, ще книжки, шафа, мабуть, з одягом. На стіні над диваном – старі чорно-білі фото господаря, та гарні такі, хоч і вигорілі. Ось ця особливо вдала, портретна – з великої світлини кудись у далечінь дивився господар… як же його… Станіслав. Красенем був, певне, жінкам подобався. Волосся зачесане назад, густе, а вуса тоненькі, наче намальовані. А жодного фото дружини чи тієї Катрусі, що писала наївні листи, нема. То й нехай. Юра вимкнув світло і зачинив двері кімнати. Краще повернутися в кухню і випити чаю, поки він зовсім не охолов.

Недільного ранку хтось відчинив вхідні двері ключем. Юра смикнувся, зістрибнув з тапчана, маючи намір бігти в коридор прямісінько у трусах, як спав. А тоді спинився. Ну що він наче малий пацан, якому сказали, що мама приїхала! Старий завжди такий охайний, то треба хоч штани одягнути. Та на порозі стояла худенька жінка. «Сестра, мабуть», – промайнуло в Юриній голові. Жінка здавалася схожою і водночас несхожою на брата, така ж худорлява, висока, скидалася на хижого птаха. Може, завдяки надто довгому носу і настороженим очицям?

Жінка ступила крок уперед, і Юра зауважив, що вона хлюпає носом.

«Ну от і все», – щось усередині Юри обірвалося і шурнуло вниз.

– …Ви давно в нього квартирантом? – жінка копирсалася в шафі, розкладаючи на дивані сорочки, краватки, костюми.

– Ні, лишень два тижні.

– І що ж, ви надовго домовлялися?

– Ні, на місяць, поки я справи свої залагоджу. Та я впорався швидше, у понеділок їду.

– Ага, ага… Ви не поспішайте, може, треба довше… – здавалося, що жінка почувається трохи винною. Мовляв, отакий у неї непутній брат, узяв квартиранта і помер.

– Ні, я в понеділок, – Юра все думав, як би обережно поцікавитися в жінки, чи була у старого донька? Донька Катруся? Наче надумав. – Та й квартира тепер комусь іншому належатиме, квартиранти ні до чого.

– Та ні, не було у Станіслава нікого, крім мене. Внучка моя он на другому курсі, їй, мабуть, квартира буде. Не пропаде… – жінка нарешті допасувала до костюма сорочку і краватку, спакувала все у велику торбу й пішла геть. Юра знову залишився наодинці із собою.

Вечір Юра провів, збираючись. Оскільки речей мало і збирати їх не довелося, збирався здебільшого з духом. Нарешті розкрив пластикову папку з документами, першим вийняв і розправив на столі перелік, де жирним шрифтом хтось набрав заголовок «Перелік документів, які потрібно взяти у ТЦК», і почав звіряти. Паспорт, ідентифікаційний, свідоцтво про народження із вказаним там батьком, якого, мабуть, мати вигадала в п’яному маренні, свідоцтво про смерть матері, свідоцтво про середню спеціальну освіту. Медичні обстеження, які наказали зробити перед військово-лікарською комісією. Військовий квиток. Усе, мабуть. А, ще казали написати автобіографію… Юра вийняв заховані про запас два білі аркуші, погуглив, як писати біографію, виводив незвичною до писанини рукою: «Я, Самойленко Юрій Альбертович…». Дописав, помилувався трохи. Коротко вийшло, та нехай уже.

с і чомусь сорок. Вийняв листи з-поміж книжок, іще раз перечитав, а тоді вперше в житті сів писати справжнього листа на папері:

«Шановна Катрусю, якщо вашого батька звали Станіслав Степанович, то повідомляю, що жив він за адресою: м. Львів, вулиця Сніжна, перший під’їзд, п’ятий поверх, вишневі двері. Станіслав Степанович помер 23 березня цього року від серцевого нападу. Коли похорон, не знаю, запитайте в його сестри. Також поцікавтеся квартирою, яку сестра хоче віддати своїй дочці». От так, без підпису.

Юра, цілком задоволений собою, спав міцно, без сновидінь. Він завжди добре почувався, якщо не мордувався зайвими думками і складними рішеннями.

Із собою з квартири Юра прихопив три пожовклі листи і збірку Агати Крісті. Зайшов на пошту, вклав їх разом зі своїм, конверт вийшов товстим, довелося доплатити за вагу.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!