ГНИЛІ ГРУШКИ

– На смак зовсім не гнилі груші.

Я злякалася, що жінка несповна розуму, хотіла чимдуж піти геть, та голос жінки, сильний, владний, не те що її зовнішність, мене зупинив.

– Не бійтеся. Хіба ви не знаєте розповіді про стару, яка все життя їла гнилі грушки? Я вам розкажу. Лиш спершу з’їм вашу булочку. До речі, скільки вам віддати за неї? – простягнула мені 20 гривень. – Беріть. За все треба платити.

Вона вже мені не здавалася божевільною, тож я сіла поруч.

– Ви справді не знаєте про груші? Тоді слухайте. Жила собі самотня і дуже скупа жінка. А в сусідстві щира й розумна пані, у якої був чи то садок, чи дача, і росла там чудова груша, плоди якої дозрівали одночасно, і, щоб добру не пропадати, пані роздавала грушки всім сусідам. Приносила пакет скупій, та викладала груші на таріль і зауважувала, що одна з них починала гнити. Думає собі: «Якщо я її викину, то на одну стане менше. Не дуже й гнила, з’їм її». Наступного дня підгнивала ще одна грушка, яку теж шкода викидати. І так щодня в сезон дозрівання скупа їла гнилі груші. Аж якось щедра пані прихворіла, сусіди ходили її провідувати, а жінка хоч була скупою, та совісті не втратила, пішла теж із візитом до сусідки. А пані частує її грушками, мовляв, не встигла вам занести, то беріть, і подає цілий, не ушкоджений плід. Скупа вперше з’їла смачну грушку й каже господині, що ніколи раніше не смакувала такими добрими плодами, на що пані здивувалася: «Але ж я вам завжди їх приносила!». Яка була розв’язка цієї історії, ніхто не знає. Проте знаю я, що історія про мене. Так-так, про мене. Якщо маєте час, то я вам розповім.

Я мала й час і цікавість вислухати, а оповідачка, мабуть, бажання виговоритися, тож ми тут знайшли одна одну.

– Я виросла в бідній родині, де основне багатство – дев’ятеро дітей. У 18 років вийшла заміж, пішла за невістку, народила дві донечки і зажили собі з чоловіком. Він працював у школі завгоспом, а я – завідувачкою сільської бібліотеки. Тобто зарплати мізерні, підробітку нема, доводилось економити на всьому, де було можна й не можна. Я пекла вдома булочки, як оці, якими ви мене пригостили. Вони були смачні, бо діти, чоловік і свекри вминали за обидві щоки. А я? А я боялася, що їм не вистачить, і навіть жодної не куштувала. Наступного дня їх теж їли всі, а я не сміла – таки справді їм не вистачить. Третього дня булочки черствіли, їх уже ніхто не брав, тоді через силу їла я – не пропадати ж добру.

Діти підросли, свекри померли, я вже була повноправною ґаздинею, але й далі їла черстві булочки. Бо випав період вічного дефіциту, навіть на борошно. Я вистоювала по нього в черзі, пекла булочки, які діти брали із собою до школи. А я доїдала вже останні, черстві. Якось стався випадок, за який мені гірко й досі. Приходжу я в бібліотеку, а вчителька зі школи виносить шмат рожевого торта. Наші приміщення поряд, я бачу, як вона ставить папір із солодким на землю. Я аж очі витріщила: хто ж дає собакам такий делікатес? Не встигла вчителька добре за собою зачинити двері, як я той шматок торта підібрала й понесла в бібліотеку. А він такий гарний – сирник, залитий товстим шаром рожевого желе. А пахне як! Я вже думала забрати його додому, щоб діти поласували. Бо завжди так робила: мене почастують цукеркою, а я її тихцем – у сумку й несу дочкам. Але торт не цукерка – спокушає, ще й як! Думаю собі: відріжу зовсім тоненьку смужку, хоч скуштую. Відрізала, навіть не розпробувала. Відрізала більший шматок. Щось він мені здався не надто приємним. Згадала, що три дні тому був День учителя. Може, хтось не з’їв своєї порції чи забув, а сьогодні, у понеділок, його й викинули, отой торт. Дітям нести я вже не ризикнула, але й викидати не хотілось – доїла! І до ранку не виходила з туалету. Отака моя пригода, – важко зітхнула бабця і продовжила:

– Нам перестали виплачувати зарплату, на бартер пропонували різні, часто й непотрібні речі: кришталеві келихи, чайні сервізи, рушники, постільну білизну. Багато хто з моїх колег їздив у район і вимагав грошей, а я брала те, що давали. Згодом усе мені згодилося. Старша дочка поїхала в сусідню область, а фактично в іншу країну на сезонно-польові роботи. Там-таки, на Білгородщині, й знайшла свою долю. Колгосп виділив молодим хату, а я дала з дому те, що могла, – отой непотріб, який тепер стався дуже потрібним. І білизна, і посуд ой як згодилися на перших порах. До сестри поїхала гостювати й моя менша, догостювалася до того, що теж вийшла там заміж. Їй я також виділила чимало приданого з того бартеру, а сама користувалася тим, що залишилось ще від свекрів. Нехай. Нам зарплату ще дадуть горнятками й рушниками. Буде й мені. Невдовзі захворів мій чоловік, діти кликали до себе, а він відмовився, мовляв, не хочу бути тягарем своїм дітям у чужій хаті. Ми їли зі старих алюмінієвих мисок, які чоловік сам запаював, пили з надщерблених чашок, хоча нові чайні сервізи стояли в ящиках. Нові кастрюлі теж стояли «для краси», а я готувала в погнутих і закіптюжених. Я вважала, що основне – не з чого їсти, а що їсти, бо в нас у хаті ніколи не було зайвої копійки, а з хворобою чоловіка й поготів. Мені було байдуже, у чому варити остогидлі макарони, та й не хотілося насипати в нові тарілки аж посинілу стару картоплю. Помер мій благовірний, діти знову кличуть до себе, а я відмовляюся, кажу, спершу на батька (щонайменше за рік) пам’ятник поставлю, а тоді й поїду. Спала я на старій білизні, яка аж розлазилась. Тоді я придумала: простирадло посередині розрізала навпіл і зшила краями докупи, які ще не були так витерті, як середина. На рубці спершу було незручно спати, згодом звикла. Хоч і мала нові набори, але мені вистачало й старого. Лиш як діти приїздили, тоді їм і стелила нову білизну. А ще переживала, щоб дві дочки не приїхали одночасно, бо доведеться розпакувати аж два нові комплекти. На щастя, діти гостювали по черзі. Я витиралася старими вафельними рушниками, які більше скидалися на марлю, ніж на рушник. А мені й байдуже: хто бачить, чим я користуюсь? Для дочок були напоготові, нові махрові. Якось старша зауважила, що вже багато років я їй даю одну й ту ж постіль і рушники: «Мамо, у тебе що, іншого нема? Скільки себе пам’ятаю, нічого тут не змінюється. Ти що, не користуєшся простирадлами і рушниками, що вони в тебе вічні?». «Чому ні? Просто свого часу я купила декілька однакових комплектів», – я на те.

Більше розмов на цю тему не було – чи дочка й направду повірила, чи просто вирішила не запитувати. Коли одна з донечок приїздила, то я передавала подарунки й для іншої. Так було завжди. Аж до 2014 року, коли ми опинилися в прифронтовій зоні. Старша наважилася приїхати до мене і по мене. Я відмовилася: ще он зберу врожай, а тоді й поїду. Віддала їй чайний сервіз, інший передала меншій, мовляв, вам обом на день народження, бо за цих обс­тавин хтозна, як воно буде. За тиждень зателефонувала молодша, я запитала, чи сподобався подарунок. «Який, мамо?» – чую замість відповіді. Тоді я телефоную до старшої: «Чому не віддала Світлані сервіз?». «Нема. Ні її, ні мого», – дочка схлипнула. «Як нема?» – не розумію. «Забрали на блокпості». – «Хто? Свої чи чужі?». «Для тебе чужі, для нас свої», – гиркнула й поклала слухавку.

А мене такий жаль зібрав! Я жодного разу не користувалася тими порцеляновими чашками, а хтось отак нахабно скористав! Почала я тоді помалу, бо й на пенсію вийшла, яка теж невеличка, скуповувати чашки, тарілки, кастрюлі, штори, тюлі. Ось, думаю, настане мирний час – і все почеплю, виставлю, буду користуватись. Як не тут, то в дочок, бо таки планувала їхати до них. А поки нехай стоїть у коробках. Збирала я ото вісім років, бо ж пенсія мізерна. А далі… – починає плакати, – 24 лютого прийшло оте кляте поріддя. Я тиждень сиділа в підвалі. А потім люди нарадили втікати, поки є ще змога. Сусід їхав до своєї тещі, віз рідних, запропонував і мені з ними евакуюватися, поки не пізно. Якраз було одне місце в його мікроавтобусі. Я взяла із собою документи і змінні речі. Думала, що ненадовго. Ага, як би не так. Мою хату знищили вщент, – знову гірко плаче, – не знаю, чи згоріли нові постільні комплекти, чи збереглась хоч одна тарілка, чи все розікрали… А я сплю на чужих, але нових простирадлах, їм із чужого, хоч і гарного посуду. Мене добре прийняли, а я навіть не маю чим віддячити сердешним людям. Я все життя шкодувала собі кращого відрізу тканини чи нещербатого горнятка. А воно, оте, що я берегла на колись, усе пішло з прахом. Може, тому Бог мене й виплюнув, бо я немов та гнила груша?

Стара зайшлася плачем, а я навіть не мала, що їй сказати. Мені її, безумовно, шкода. Але чи жаліла вона себе?