ФІРМОВА УСМІШКА

Аліса виявилася балакухою. За десять хвилин я дізналася багато вкрай важливої для мене інформації. Що мама Аліси прибирає в готелі та ще у «великих будинках», що їй, Алісі, вісім років, що у неї є старший брат Давид, якому одинадцять, і сестра Еля, їй чотирнадцять, і що мешкає Аліса у старій хаті, яку їм виділили безкоштовно, а восени вона піде до школи. Якоїсь миті Аліса стягла з голови панамку й почала активно розганяти всюдисущих комарів. Я з подивом побачила, що вона підстрижена дуже коротко, і не втрималася від запитання:

– Ой, а в тебе така коротка стрижка… – вкусилася за язик, та було пізно.

– У мене було довге волосся, – спокійно сказала Аліса і знизала худенькими плечима. – Але волосся дуже лізло, цілими пасмами, і мама мене поголила. Зовсім поголила, налисо. Спочатку я трохи плакала, а тоді нічого, звикла. Увесь час мацала «їжачок», ну, волосся, коли відростало… Ну все, я прийшла!

Аліса спинилася біля облізлої зеленої брами. Я ніяково помахала дівчинці рукою на прощання. Аліса ще раз усміхнулася і зникла.

Хатину і маленький клаптик землі я три роки тому отримала у спадок від покійної тітки, чи то пак цьоці, й усі три роки марно намагаюся продати. Нікому не потрібна крихітна хатина посеред глухого села, неприпустимо далеко від автомобільної траси, за два кіломет­ри від залізничної станції, з єдиною крамничкою, вона ж – бар, без шансів знайти тут роботу. Так, це гарне місце, чудові краєвиди, родюча земля, чиста вода, що там іще… Та все це нікому не потрібне, бо тут нема швидкісного інтернету та цілодобового супермаркету. Нікому, навіть мені. Я навідуюся сюди декілька разів на рік, цього разу вперше електричкою, адже чоловік, який мене сюди раніше привозив, тепер далеко, на півдні країни. Засмагає в окопах – це він так каже. Зазвичай він привозив мене сюди на день або на декілька днів, ми наводили лад, я прибирала у хатині, чоловік косив траву, обрізав гілля. Цікаво, чи впораюся я з косою? Он як заросло все, два місяці тепла та рясних дощів виплекали тут джунглі. Чи краще й не намагатися? Ще ногу собі втну… Он на сусідньому подвір’ї вуйко Василь, може, його попросити?

Доки зазирала на вуйкове подвір’я, пригадала собі, як мама привезла мене сюди вперше. Була весна, якесь свято, Великдень наче. Тітка наготувала гостину, запросила сусідів, як годиться. Я, дитина балаклива та допитлива, чула, що тітка до сусідів зверталася «Василю» і «Мілю». То мені заманулося і собі щось у дорослих запитати, бо ж мене теж мали прийняти в балачку. То я як сказала «дядя Вася» і «тьотя Міля», мою тітку мало грець не вхопив. Далі була довга та емоційна лекція, що потрібно казати «цьоцю» і «вуйку». Пам’ятаю, бачте, й досі.

Вуйко Василь був, звісно, вдома і був заклопотаний серйозною справою – прав. Відтоді, як торішнього літа спокійнилася цьоця Міля, вуйко мусив бути «і за хлопа, і за бабу», себто, крім звиклої чоловічої роботи, виконувати ще й жіночу. От і зараз вуйко старанно шурував у великій мисці свої штани, вряди-годи піднімаючи їх у повітря та скептично озираючи результат своїх зусиль. Зрештою спостерігати мені набридло.

– Дай Боже щастя, вуйку!

Старий підвів голову й усміхнувся:

– А-а-а, то ти, Мартусю! А я, бачиш, до прання взявся… Ходи на подвір’я, побалакаємо…

– А Мілька де? – перепитала я про всяк випадок.

– Та не бійся, на пасовиську припнута… – засміявся вуйко.

Тут варто зробити невеликий ліричний відступ та розповісти про вуйкову козу, істоту прикру, злопам’ятну та неймовірно вперту. З’явилася коза за три роки до смерті цьотки Мілі, власне, цьотка і купила козу в когось із сусіднього села. На той час бідолашна вже погано пересувалася, за межі подвір’я виходила рідко, тож по козу вислала вуйка. Він козу привів, а коли цьотка поцікавилася, чи не сказали колишні господарі, як ту звати, відповів:

– Мілька! – натякаючи на вередливий характер і гострий язик цьотки.

Що тут почалося! Цьотка йойкала, плескала в долоні та виказувала, як то можна худобу християнським іменем назвати. Вуйко лиш знизав плечима, мовляв, я тут ні до чого, всі претензії до попередніх господарів. Відтоді вуйко принципово кликав козу Мількою і дуже тішився, коли це чула цьотка і випадково відгукувалася. Цьотка говорила до кози «моя маленька» і безбожно її розманіжила. У підсумку, крім цьотки, коза людей за панівних істот не визнавала, за найменших сумнівів могла зачепити їх рогами.

– Вуйку, вам з такою козою і пса на подвір’ї не треба…

І не те щоб ця істота давала багато молока, ні, цьотка скаржилась якось, що заледве два літри на день. Придбала цьотка козу вагітною, привела Мілька одненьке козеня, милого біленького козлика. Його продали, та більше Мілька не вагітніла, хоч із цапом «спілкувалася» охоче.

– Чуєш, може, ми б ту козу зарізали? – якось запропонував цьотці вуйко. – Молока мало, козенят не приводить, дурна, вередлива… Іншу купимо. Га?

Цьотка змовчала, аргументи вуйка беззаперечні. Однак козу дуже шкода, бо ж звикається, хоч і худоба, а жива душа… Та, на диво, десь за тиждень після цієї розмови почала коза підозріло круглішати. Та такі великі боки в неї з’явилися!

– Ти диви, кітна! – чухав потилицю вуйко.

Коза і справді скидалася на вагітну: побільшало молока, коза стала підозріло лагідною, ластилася, тицяла мордою цьотці в долоні, та ще й жерти почала за трьох. Якось цьотка зранку побачила, що з кози, пробачте, вилилися води, а козенят нема. Бідолашна цьотка шукала козеня, думала, може, мертвонароджене, може, затоптала коза випадково… Згодом жінці хтось пояснив, що таке в кіз буває – хибна вагітність, від стресу начебто. Та історія чомусь породила в цьотки приплив ніжності й співчуття до кози, відтак різати її вона категорично заборонила. Власне, помираючи, цьотка і взяла з вуйка обіцянку козу не ображати.

У мене з козою стосунки не склалися. Я, очевидно, надто рідко приїздила, тому тварина мої візити сприймала як вторгнення агресора, декілька разів намагалася мене атакувати, розвинувши у мене звичку цікавитися ситуацією спершу через паркан. Ми з вуйком без поспіху обмінювалися новинами і саме завели довгу розмову на улюблену для старших людей тему – про «ситуацію в країні», адже вуйко прагнув дізнатися «новини з перших вуст» від мого чоловіка та викласти мені власне бачення актуальних подій. Я чемно слухала, зрідка кивала головою на знак згоди. Нашу розмову перервала візитерка. Аліса стояла за хвірткою і світила до нас із вуйком своєю фірмовою беззубою усмішкою.

– А, сусідка! Банку принесла?

Аліса простягнула вуйкові порожню літрову банку, і за хвилину він подав дитині її назад, по вінця наповнену козячим молоком. Аліса обережно понесла банку додому.

– Ну хоч якась користь із тієї Мільки… – зітхнув вуйко і кивнув головою на Алісу, що саме зникла за хвірткою. – Переселенці… Від весни тут живуть.

Я повернулася зрештою на своє подвір’я, маючи намір закінчити бодай частину запланованої роботи, та мене, виявляється, чекала Аліса. Я помітила, що дівчинка встигла перевдягнутися, тепер на ній були червоні шортики та футболка з дрібними квіточками.

– Я не запитала, як вас звати!

– Марта.

– Красиво… А ви сюди в гості приїжджаєте?

Я розповіла Алісі нехитру історію про успадковану хатину і спробувала ввічливо випровадити дитину. Зрозумійте мене правильно… Не те щоб не люблю дітей. Просто не надто вмію з ними балакати. Сюсюкати гидко, розмовляти як із дорослими – дивно.

– Тебе не шукатимуть?

– Ні, – заперечливо помотала головою Аліса. – Я завжди сама гуляю.

– А бавишся з ким?

– Та ні з ким… – знизала плечима Аліса, а тоді поринула в невибагливі дитячі спогади. – Я колись із Давидом і Елею бавилася в одну гру. Називається «Ресторан». Давид і Еля сиділи за столом і казали «Офіціант!». А офіціант, значить, це я. От я приходила до них і питала: «Що будете замовляти?». А вони замовляли чай, бутер­бродики… Я швидко готувала і приносила друзям, вони їли. А коли сказала, що нехай Давид і Еля вже будуть офіціантами, а я замовлятиму, вони сказали, що їм набридла гра, і втекли…

Я силувалася не сміятися.

– Які хитрі! Слухай, я хотіла випити кави, а тобі можу заварити чаю. І бутербродиків приготувати!

Аліса із задоволенням наминала бутербродики з ковбаскою і далі розповідала:

– Якось я зайшла в кімнату, а Давид облизує якийсь папірець і дуже сильно вимазав обличчя. Я запитую, що він їсть, а Давид каже: «Ти такого не їстимеш!». Я питаю, що це таке. А він: «Таке! Це какульки собачі!». Я сказала «Фу!» і пішла. А потім мама розповіла, що купила нам шоколадку і вона розтанула на сонці…

Я так сміялася, що мало не захлинулася кавою. Кинула оком на Алісу – ні, наче не ображається, сидить, усміхається. Я на мить занурилася у власні відчуття та з подивом констатувала, що з Алісою легко. Легко і сонячно. А мала тим часом говорила далі:

– …А ще якось Еля мені каже: «Заплющ очі, розтули рот!». Я так і зробила. Еля щось поклала мені в рот, я скуштувала – солодке. Питаю, що це, а Еля каже: «Їж!». Я виплюнула, щоб подивитися, що це. Виявилося, що це такі білі штучки. Я питаю ще раз: «Що це таке?». А вона каже, що це яйця мурашок… Я бачила яйця мурашок – якось Давид розпорпав мурашник, і комахи швидко бігали, ховали ті яйця. Я злякалася, що у мене в роті будуть мурахи, побігла у ванну полоскати рот. А Еля сміється, каже, що це повітряний рис, а я мала і дурна… Ви їли колись повітряний рис?

Я кивнула головою. Так, я пам’ятаю такі ласощі з дитинства: і повітряний рис, і кукурудзяні палички, і «Морські камінці» з родзинками, яких ніхто не любив… Раптом Аліса зірвалася з місця:

– Мама приїхала! Мені треба йти, – і традиційно зникла.

Наступного дня я закінчила мити підлогу, випрала фіранки та сіла перепочити на ґанку. Небо над селом мало загрозливий вигляд, неквапливо збираючи докупи важкі чорні хмари. Я скептично оглянула нещодавно розвішане прання і заходилася знімати його зі шнура. Раптом небо розпанахала блискавка, а за мить вдарив грім. Я позачиняла вікна в хаті, згорнула та занесла розвішані на паркані покривала й доріжку. Спалахнула ще одна блискавка, та й грім не забарився, змушуючи мене ворушитися швидше. Зненацька гримнула розчахнута настіж хвіртка, на подвір’я забігла Аліса, бліда, з переляканими очима. Забігла і спинилася посеред двору. Черговий спалах та грім змусив дівчинку зрушити з місця, здолати декілька метрів до будинку й пірнути у двері позад мене. Саме вчасно, бо нарешті линув дощ.

Це була еталонна, хрестоматійна гроза – злива стіною, грім та блискавка, чорне небо. Я зрештою зачинила двері й пішла до Аліси. Знайшла її в кутку кімнати, мала затуляла вуха руками і намагалася не дивитися на вікно.

– Боїшся грози?

Заперечливо хитає головою.

– Боїшся тільки грому… – здогадалася я.

Аліса кивнула. Так, грім тепер для більшості з нас – окреме страхіття. Надто схожий на вибухи. Аліса припинила затуляти вуха й нарешті покинула свій куток, сіла поруч мене на канапі.

– Тебе шукатимуть...

Хитає головою. Ні, мовляв.

– Ти сама вдома?

Так, киває, що сама. Дідько, ну чому ніхто не переймається малою? Мати, брат, сестра... Є ж, мабуть, і батько.

Треба б Алісу чимось відволікти.

– У мене є стара книга з українськими казками. Хочеш, почитаємо?

Погоджується.

Ми й справді якийсь час так і сидимо поруч, Аліса торкається коліном мого стегна, мовчить і слухає казку про Оха. Я стараюся читати виразно та гучно, аби заглушити грозу. Не знаю, чи добре в мене виходить, бо ж востаннє вголос читала, певно, ще у школі.

Усе закінчується. І гроза, хоч якою б страшною вона здавалася, теж виснажилась, втомилася лютувати. Спершу зникли блискавка та грім, тоді потроху стихла злива, посвітлішало небо. Я відчинила навстіж вікно і хвилину милувалася розсипаними у траві діамантами, сором’язливим сонцем на вмитому ясно-блакитному небі.

– Відвести тебе додому? – я зауважила, що з Алісиного личка зник переляканий вираз.

– Я сама, – вуста смикнулися, вийшла квола подоба звиклої усмішки.

Наступного ранку я зібралася повертатися. Усе позачиняла, зайшла до вуйка попрощатися. Далеко від хвіртки йти не наважувалася, бо ж біля стайні щось жувала коза Мілька. Жувала, проте ж позирати на того, хто зайшов на її територію, не забувала.

Перекинулися з вуйком кількома словами, я не втрималася від цікавості:

– Аліса завжди сама гуляє? Мати не боїться її отак відпускати? А її брат і сестра? Зовсім малою не переймаються! – І я розповіла вуйкові, як познайомилася з Алісою в електричці.

– Е, дитино… Це така в них історія, що отак просто і не скажеш, хто чого боїться… Я сам із Мариною, мамою Аліси, про це не балакав, якось не випадало. Мені Оксана Тадейова вповідала. Вони з-під Харкова ніби, приїхали на початку весни. Не знаю, який нечистий їх аж сюди заніс… Нібито якісь родичі баби Таньки Онуфрикової дали їм ту хату, аби вони мали де жити. Ну-от живуть тут, тільки Марина на роботу їздить далеко, аж до Стрия, і оцю Алісу залишає. Звісно, що так недобре, та нічого, вона чи до мене побалакати прийде, чи ще до когось із сусідів. Казала Марина, що їм кімнату в гуртожитку обіцяють, Алісу до школи у Стрию записала. То переїдуть, певне. А туди, де жили раніше, не повернуться вже. У них там впала ракета, весь будинок знищила… Було, кажуть, у тієї Марини троє дітей і чоловік, то старші діти з батьком у тому будинку перебували… А Марина з цією Алісою кудись пішли, і живі, бач, залишилися… Як ото Бог вирішує, кого живим залишити, от ти мені скажи?

Після такого вуйко зазвичай розпочинає довгий філософський монолог, але слухати я його настрою не мала. Попрощалася, пішла до станції. Минала Алісину хату, спинилася, зазирала через браму, хотіла і з малою попрощатися, залишити їй книжку з казками. Гукнула раз, другий, та Аліси ніде не було. Я встромила книжку між штахетами, може, знайде.

А мені чомусь так хотілося ще бодай раз побачити її усмішку… Беззубу, фірмову.