Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
– …Боже мій, як же тут гарно! Світло! Хай буде гарно… – озвалася Тетяна за хвилину, усміхнулася самими кутиками тонких сухих вуст і повела худою рукою перед собою. Семен не хотів зазирати їй у вічі. Не міг. Та й вона вже поволеньки пішла втоптано-перевтоптаною звивистою стежкою невагома, мов душа, босоніж, у легкій ситцевій сукні, обминаючи двійко жовтолицих ромашок, що тулилися одна до одної, та декілька кущиків чубатої, вічно жовтої мички.
Семен не дивився їй услід. Стояв у задумі, опершись широкими плечима в один із роздвоєних стовбурів липи, тримав у правій руці помережаного глибокими рисками заступа і пальцями лівої руки лагідно та ніжно гладив по держаку.
А липа цвіла, обліплена рясним шумовинням невтомних бджіл. Здавалося, що вона от-от одірветься від землі, обтрусить зі свого кривого темного коріння сиву мокру землю й полетить разом із бджолами, полине над селом, що засумувало біля річки, полине за сосновий ліс, десь аж за синій небокрай. І той неповторний густий запах іще незбираного нектару пахтітиме на всю околицю, а потім скапуватиме із суцвіть, як ото скапує золотий віск зі свічки. Семен витер спітніле чоло й узявся копати…
ІІ
– Семене, – бідкалася Ганна. – Та й нащо ти його купив? На нього ж навіть дивитися страшно, не те що їздити верхи чи запрягати у віз.
Дружина з острахом поглядала на високого сухорлявого коня, купленого у старих циган. Жеребець був чорніший за чорну циганську ніч. Щоправда, кінь іще кульгав на передню ногу, але це не заважало йому дивитися на людський світ з погордою.
– Ще й кульгавий, – додала врешті жінка.
– Нічого-нічого, – усміхався задоволено Семен. – Це майже непомітно. Та й дістався цей кінь мені ледве не задарма.
А от Ганні коник не сподобався. Аж морозець спиною пройшовся в жінки, коли циганчук стрельнув на неї великими сердитими очима. «Як сам нечистий у душу зазирнув… Хоч би біди якоїсь не втнув», – подумала, бо стільки тих циганських історій чула за своє життя, що хай їм грець. Але ж Семен іще той упертюх. Спробуй запереч, то вмить покаже характер…
ІІІ
– Сті-і-і-ій-й-й! Тпр-у-у-у! Во-роне, тпру-у-у, зараза! – кричав утомлений Семен і ледве тюпав за конем.
Та де там? Незважаючи на свою кульгавість і довгий ланцюг, що волочився гримучою срібною змією за задніми копитами, кінь галопом мчав дорогою. Наляканий тічкою собаки, що з’явилася раптово з фермерського двору Петра Скіленка, Ворон нісся і нісся, ніяк не реагував на далекі крики господаря, на спроби деяких сміливців-чоловіків перейняти, укоськати його на шляху додому. Ланцюг, на кінці якого поблискував залізним зубом майже метровий штир, стрибав урізнобіч. Від тупотіння копит та металевого подзенькування розбігалися і кури, і люди.
Семен захекався далеко позаду, а кінь уже повертав на вузьку вуличку. Аж тут, як на біду, на самому перехресті вигулькнув білий велосипедик сусідської дівчинки Катрусі. Ворон смикнув праворуч, через зарослу щитником канавку, а металевий штир, підскочивши на кущику і зблиснувши хижим зубом, уп’явся в Катрусину ногу вище за коліно. Від дівчачого крику Семен пополотнів і гайнув навпростець, городами. А на вулиці вже збиралися на крик сусіди.
– Га-нно! Га-а-нно! – крикнув Семен, опускаючи на траву біля хати заплакане дівча. Кров сочилася на рукав чоловікової сорочки, яку він затягнув вище за рвану рану. Катруся вже не плакала, лише водила великими чорними очима по сусідах, намагаючись віднайти маму.
– Та чого тобі? Чого ти репетуєш? – вибігла Ганна з хати, та, побачивши кров і людей, метнулася назад у двері й забрязкала дверцятами буфета.
– Семене! Уже викликали лікарку, – захекано вичавила Оксана Маковецька. – Зара бу-у-де…
Та Семен клопотав біля дівчинки. Перебирав в аптечці то пляшечки, то пігулки – схопив перекис і бинт.
– Ну потерпи трішки, воно пощипає, та й годі. Гаразд?
Катруся на знак згоди кліпнула великими чорними заплаканими очима. Чорні кісники на її голівці теж упевнено заворушилися.
IV
Сусідська Катруся мала радше хлопчачий, аніж дівчачий характер, бо і собак чужих не боялася, і на дерево могла видряпатися вмить. Жвава й допитлива, вперта. Майже щодня вона бувала вдома в Семена з Ганною. То тітці з курчатами допоможе, то дядькові якийсь інструмент подасть, то просто загляне на хвилинку, щоб розпитати про кішку з кошенятами… Навіть мама Катрусина, Тетяна, ревнувала доньку до сусідів.
– І чого вона постійно у вас товчеться? – усміхалася сусідка. – Певно, братика глядіти не хоче?
– Ні-ні! Хочу-хочу! – лунав дзвінкий дитячий щебет.
Братика катруся дуже любила. А ще любила всіх і все навколо.
– Буду лікарем, – сказала якось мала, коли допомогла вийняти колючку із Семенової ноги.
– Будеш-будеш, донечко! Ти ж он і крові не боїшся, і вже першого пацієнта маєш. Мене. Дякую тобі!
– На здоровля! – блиснула білозубою усмішкою Катруся.
V
– Хм, дивний у вас заступ, – сидячи на лаві під липою і смакуючи свіжозібраний мед зі скоринкою батона, мовила Катруся. – Весь якийсь порізаний, мов у ранах.
Дівча вже декілька днів, як повернулося з лікарні, і хоч іще шкутильгало на ліву ніжку, а вже всидіти вдома не змогло та прийшло до Семена.
– Так, у ранах, – якось неохоче промовив чоловік. – Це, Катрусю, зарубки… Як пам’ять про тих, кого я хоронив.
– Ой, як багато… – закліпала очима дівчинка, зводячи густі шнурочки чорних брів. – Це ви їх так усіх-усіх пам’ятаєте?
– Усіх, доню. Усіх…
Важкий камінь заворушився в чоловікових грудях, а перед очима попливли обличчя, люди, сльози…
– А це хто був? – раптом запитала Катруся й погладила пальчиком потемнілу від часу першу рисочку від металевого рукава заступа.
– Петро Іванович, колишній наш агроном… – почав був Семен і осікся. Ніхто ніколи раніше не запитував його про це. А оце мале дівча запитало.
– …Посварився з дружиною своєю і зозла вкоротив собі віку, повісився в клуні. Ніхто вішальникові не захотів копати яму. А я погодився. Неправильно вчинив чоловік, але хіба нам, живим, судити мертвих?
– А це хто? – дівчачий пальчик зупинився на зарубці вище.
– Баба Одарка. Жила вона он на тій вулиці. Хата остання, найближча до кладовища. Казали люди, що погляд недобрий мала. Усім, хто проходив чи проїжджав повз хату і стрічався з її поглядом, не таланило. Одарка, було, як вийде ще зранку, як зіпреться ліктями на штахетник біля криниці, то так і висить пів дня, аж поки хтось та не з’явиться на дорозі.
– Так вона там спеціально стояла?
– Мабуть, знала ж про свою шкоду.
Катруся провела пальчиком іще вище й вище по пошерхлому держаку, всіяному до половини зарубками.
– Скільки ж тут людей?
– Багацько, – відповів Семен. – Уже багацько.
– Так ви й мене колись похороните? – несподівано спитало дівча й пильно глянуло в очі. Семен аж отетерів од такого і ледве спромігся видихнути.
– Тю, донечко! Таке скажеш! Тобі ще жити й жити, – заговорив Семен і додав: – Ми в тебе ще на весіллі як затанцюємо разом. Згода?
– Згода! – заусміхалася мала.
– Тоді швидко мед їсти, щоб швидше одужати!
– Я не можу! Наїлася.
Семен підхопив заступ, обмотав його старою мішковиною й поніс у хлів, якомога далі від очей.
VI
– Дядьку Семене! Ви вдома? – відчиняючи балакучу хвіртку, гукала Катруся.
– Вдома, вдома я, – озвався чоловік і вийшов із хлівчика.
– Ось прийшла попрощатися, як і обіцяла.
– Їдеш? Не передумала?
– Ні! Моє місце там, на передовій. Хочу допомагати нашим хлопцям.
Катруся вже давно виросла і цього року закінчила медичний коледж. Мріє стати лікарем-хірургом.
– У добрий час, донечко! У добру путь, – разом зі сльозою вимовив Семен.
– Чекайте!
І вже махає тендітною ручкою. Така рідна Катруся, така своя.
VIІ
…Ставало спекотно. Семен час від часу витирав з чола піт і спрямовував погляд у небо. Звідси воно здавалося не таке. Інше. Ставало якесь ближче, прихильніше, немов спускалося до країв свіжовикопаної ями, зазирало йому у вічі, дихало в розпашіле обличчя, гладило мереживо випнутих сиво-синіх жил на руках, скронях. Намацувало тверді мозолі, що пульсували…
«Певно, сам Бог прихиляє небо в такі години, – думав Семен, – щоб ми ставали ближчими до Нього…»
Після смерті Ганни залишив свою роботу копача. Більше не копав. За стільки років викопав багато ям. Кого тільки не хоронив… Ті виплакані чужі сльози ставали близькими, осідали в серці. Вирішив, що Ганнина могила стане останньою. Нікого не просив, нікому не дозволив. Сам викопав.
Дружина колись так і сказала після сварки:
– Мені яму викопаєш отут, під липами.
– Тьху на тебе. Викопаю, – сказав, ображений. Ганнина могила стала 199-ю в списку.
Аж за три роки знову взявся за заступ. Не міг відмовити, бо просила Тетяна. Просила за Катрусю. Знала ж, як любив її Семен із Ганною. Як рідну доньку.
…Катрусю бойові побратими привезли з передової вчора надвечір. Санітарного уазика накрило під час обстрілу. Вивозила з поля бою двох поранених. Загинули всі…
Семен вибрався. Стояв, спершись на заступ. Липа бриніла медом, а небо понижчало…
Ножика складаного навіть не брав з хати. Це вже точно остання й найболючіша.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

