ДВОХСОТА

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

– …Боже мій, як же тут гарно! Світло! Хай буде гарно… – озвалася Тетяна за хвилину, усміхнулася самими кутиками тонких сухих вуст і повела худою рукою перед собою. Семен не хотів зазирати їй у вічі. Не міг. Та й вона вже поволеньки пішла втоптано-перевтоптаною звивистою стежкою невагома, мов душа, босоніж, у легкій ситцевій сукні, обминаючи двійко жовтолицих ромашок, що тулилися одна до одної, та декілька кущиків чубатої, вічно жовтої мички.

Семен не дивився їй услід. Стояв у задумі, опершись широкими плечима в один із роздвоєних стовбурів липи, тримав у правій руці помережаного глибокими рисками заступа і пальцями лівої руки лагідно та ніжно гладив по держаку.

А липа цвіла, обліплена рясним шумовинням невтомних бджіл. Здавалося, що вона от-от одірветься від землі, обтрусить зі свого кривого темного коріння сиву мокру землю й полетить разом із бджолами, полине над селом, що засумувало біля річки, полине за сосновий ліс, десь аж за синій небокрай. І той неповторний густий запах іще незбираного нектару пахтітиме на всю околицю, а потім скапуватиме із суцвіть, як ото скапує золотий віск зі свічки. Семен витер спітніле чоло й узявся копати…

ІІ

– Семене, – бідкалася Ганна. – Та й нащо ти його купив? На нього ж навіть дивитися страшно, не те що їздити верхи чи запрягати у віз.

Дружина з острахом поглядала на високого сухорлявого коня, купленого у старих циган. Жеребець був чорніший за чорну циганську ніч. Щоправда, кінь іще кульгав на передню ногу, але це не заважало йому дивитися на людський світ з погордою.

– Ще й кульгавий, – додала врешті жінка.

– Нічого-нічого, – усміхався задоволено Семен. – Це майже непомітно. Та й дістався цей кінь мені ледве не задарма.

А от Ганні коник не сподобався. Аж морозець спиною пройшовся в жінки, коли циганчук стрельнув на неї великими сердитими очима. «Як сам нечистий у душу зазирнув… Хоч би біди якоїсь не втнув», – подумала, бо стільки тих циганських історій чула за своє життя, що хай їм грець. Але ж Семен іще той упертюх. Спробуй запереч, то вмить покаже характер…

ІІІ

– Сті-і-і-ій-й-й! Тпр-у-у-у! Во-роне, тпру-у-у, зараза! – кричав утомлений Семен і ледве тюпав за конем.

Та де там? Незважаючи на свою кульгавість і довгий ланцюг, що волочився гримучою срібною змією за задніми копитами, кінь галопом мчав дорогою. Наляканий тічкою собаки, що з’явилася раптово з фермерського двору Петра Скіленка, Ворон нісся і нісся, ніяк не реагував на далекі крики господаря, на спроби деяких сміливців-чоловіків перейняти, укоськати його на шляху додому. Ланцюг, на кінці якого поблискував залізним зубом майже метровий штир, стрибав урізнобіч. Від тупотіння копит та металевого подзенькування розбігалися і кури, і люди.

Семен захекався далеко позаду, а кінь уже повертав на вузьку вуличку. Аж тут, як на біду, на самому перехресті вигулькнув білий велосипедик сусідської дівчинки Катрусі. Ворон смикнув праворуч, через зарослу щитником канавку, а металевий штир, підскочивши на кущику і зблиснувши хижим зубом, уп’явся в Катрусину ногу вище за коліно. Від дівчачого крику Семен пополотнів і гайнув навпростець, городами. А на вулиці вже збиралися на крик сусіди.

– Га-нно! Га-а-нно! – крикнув Семен, опускаючи на траву біля хати заплакане дівча. Кров сочилася на рукав чоловікової сорочки, яку він затягнув вище за рвану рану. Катруся вже не плакала, лише водила великими чорними очима по сусідах, намагаючись віднайти маму.

– Та чого тобі? Чого ти репетуєш? – вибігла Ганна з хати, та, побачивши кров і людей, метнулася назад у двері й забрязкала дверцятами буфета.

– Семене! Уже викликали лікарку, – захекано вичавила Оксана Маковецька. – Зара бу-у-де…

Та Семен клопотав біля дівчинки. Перебирав в аптечці то пляшечки, то пігулки – схопив перекис і бинт.

– Ну потерпи трішки, воно пощипає, та й годі. Гаразд?

Катруся на знак згоди кліпнула великими чорними заплаканими очима. Чорні кісники на її голівці теж упевнено заворушилися.

IV

Сусідська Катруся мала радше хлопчачий, аніж дівчачий характер, бо і собак чужих не боялася, і на дерево могла видряпатися вмить. Жвава й допитлива, вперта. Майже щодня вона бувала вдома в Семена з Ганною. То тітці з курчатами допоможе, то дядькові якийсь інструмент подасть, то просто загляне на хвилинку, щоб розпитати про кішку з кошенятами… Навіть мама Катрусина, Тетяна, ревнувала доньку до сусідів.

– І чого вона постійно у вас товчеться? – усміхалася сусідка. – Певно, братика глядіти не хоче?

– Ні-ні! Хочу-хочу! – лунав дзвінкий дитячий щебет.

Братика катруся дуже любила. А ще любила всіх і все навколо.

– Буду лікарем, – сказала якось мала, коли допомогла вийняти колючку із Семенової ноги.

– Будеш-будеш, донечко! Ти ж он і крові не боїшся, і вже першого пацієнта маєш. Мене. Дякую тобі!

– На здоровля! – блиснула білозубою усмішкою Катруся.

V

– Хм, дивний у вас заступ, – сидячи на лаві під липою і смакуючи свіжозібраний мед зі скоринкою батона, мовила Катруся. – Весь якийсь порізаний, мов у ранах.

Дівча в...

Дякуємо вам за передплату газети онлайн