ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ЛЮТОГО

День у неї розпочинається рано, о п’ятій тридцять ранку. Щодня рівно о п’ятій тридцять. Вона навіть трохи пишається тим, що прокидається отак точно. І рада б спати довше, та от біда – безсоння. Старече, мабуть.

Якийсь час дивиться в темряву, тоді неквапливо сідає на ліжку. Ліжко велике, двоспальне, та вона спить лише на одній половині, на правій, на своїй. Інша вже шість років охайно застелена. Темрява у спальні важка, задушлива. У квартирі надто тепло. Надворі – майже весна, а опалення не скручують. А навіть якщо й скрутять – пусте, однаково доведеться платити повну вартість.

Опускає ноги на підлогу, ще якийсь час сидить так. Різко вставати не можна, спершу треба дати тілу прокинутися. Вона знає: спробує підвестися різко, кров шугоне в голову, в очах потемніє, ноги підкосяться. Впаде, чого доброго. Вона боїться впасти і зламати собі щось. Шийку стегна, наприклад, як-от покійна свекруха, хай з Богом спочив...