ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ЛЮТОГО

От і все, за вікном зовсім світло. Вона одягається так само неквап­ливо, довго зважує: одягати вже весняну куртку чи не ризикувати і йти в зимовій? А з іншого боку, в зимовій, мабуть, буде вже затепло, весна цього року рання. Зрештою таки одягає зимову. Повільно спускається сходами, міркуючи, по що, власне, йде на базар. Та ні по що. Йде, щоб згаяти час, щоб заповнити день. Ні, звісно ж, ні, не можна так казати. Їй треба цибулі, ще б пляшку олії не завадило і духмяного перцю пакетик, бо той, що є, от-от закінчиться. Ну от, а ви кажете: нічого не треба. А на базарі як: щось побачиш і часом купиш просто так, бо ціна гарна.

До базару недалеко – вийти з двору, перейти дорогу, тоді повз вервечку маленьких крамничок і ще раз перейти дорогу. В цьому перевага і головний недолік базару – йти недалеко, однак сусідів і знайомих дорогою і на самому базарі обов’язково стрінеш. Із декотрими можна просто привітатися та йти собі далі, однак є такі, що конче прагнуть побалакати, перекинутися бодай кількома словами. І вона спиняється, слухає їхні розповіді, киває головою. Певно, можна просто сказати, що не має часу, і йти собі далі. Але так не пасує. Чого людей ображати? Та й не повірить їй ніхто, всі знають, що часу в неї – прірва. От тільки розповідати навзаєм їй нічого. Ну, справді, нічого, жодних новин, хіба таке, буденне. Що воду на пів дня вимикали, що сімейна лікарка, яку вона за звичкою називає «участковою», не дає скерування на аналізи, що в аптеці за базаром таблетки від тиску дешевші, ніж у цій-от, на розі… І про війну.

– А ви у підвал ходите? Не ходите? І ми не ходимо. На початках ходили, а тепер не ходимо. Уже, знаєте, якось і нестрашно. Часом ото думаю: що має бути – то буде. І ніде не сховаєшся…

– Кум зранку на роботу йде до дороги, їх бусик підбирає і на завод везе. Того разу бусик на декілька хвилин запізнився – всіх, хто його чекав, в інший бусик посадили і повезли… Телефонувати не давали. Подзвонив кум з якоїсь казарми чи що… Сказав: місяць тут повчать – і на фронт… Казав, усе їм треба самим купувати: і берці, і каску, і ще таке з кишеньками. А бронежилет – тисячу доларів. Кума розповідала…

– А я чоловікові сказала, щоб вулицями не швендяв. З хати – в машину і до роботи, а з роботи – назад до хати. Як хоче з колегами випити по п’ятдесят, то нехай сюди прийдуть. Я їм закуску зроб­лю… Нехай тут сидять. Лиш би не швендяв. Бо заберуть…

Про неї кажуть, що вона потайна. То й нехай собі кажуть. Слухає, головою киває і всіх вона розуміє, і всім співчуває. Сказати-от нічого.

А їй он на базарі трапився болгарський перець, ну, за копійки віддавали, бо псуватися почав. То вона й прикупила декілька кіло, а ще цибулі, помідорів ж іще з осені багато наготувала. Теж купувала за нагоди – втомлені, розімлілі від вересневого сонця, м’які. Часом такі м’які, що й у руку не візьмеш – тріскають. Випльовують їй на пальці густий сік, продавчиня помічає це і робить зауваження:

– Пані, або беріть, або не мняцькайте!

Вона кривиться і після такого ладна гордо розвернутися й піти геть. Та ціна аж надто добра, тому милостиво залишається, щоб купити, зрештою, аж два кіло. Продавчиня встигає-таки вкинути в пакет і той розчавлений. Ди­виться на неї поглядом переможця. Вдома вона обережно викладе помідори, помиє, обдасть окропом, ретельно вийме м’якуш. Тоді дістане з дальньої полиці блендер і змусить його вряди-годи попрацювати, перемелюючи м’якоть на пюре. Як чудово пахне на кухні в такі миті, а коли пюре опиниться на вогні, аби хвилин за десять забурчати-забулькати, наче вулканічна лава! Тоді повільно вистигатиме, щоб зрештою опинитися у пластикових одноразових стаканчиках, остаточно вистигнути й опинитися у крижаній в’язниці її морозилки. Пюре побачить світло ще двічі. Уперше – на кілька хвилин, коли воно геть замерзне, скине із себе крихку шкаралупу пластикового стаканчика і, голе-голісіньке, вкинуте у пакет, повернеться в морозилку. Вдруге – коли вона вийматиме по одному замороженому брикетику, щоб нарешті щось приготувати. Минулого тижня варила борщ. Так натхненно варила, так радісно, і борщ таким розкішним вдався! От тільки хто його їстиме… П’ять літрів. Вона їсть той борщ уже тиждень, а там іще третина каструлі. Не виливати ж. Гріх таку добру страву вилити. Свекруха колись її вчила, що їжу викидати – то найстрашніший гріх. У покійниці навіть найменший окраєць не пропадав, цілушки з батона і ті сушила на батареї й молола на старій м’ясорубці – виходили панірувальні сухарі. А тут – борщ вилити! Смачний же борщ і не скис. Ні, вона знає, що пасувало б звикнути і варити маленькі порції, але звичка бере своє. Та й несерйозно якось – літр борщу варити.

Отже, перець, цибуля, олія, а морква в неї є. І банки є, дві літрові та три півлітрові.

Ледве сунула сходами втомлена, спітніла. Краєм ока помітила вазон на підвіконні – хтось із сусідів виніс. Певне, вдома заважає, викинути рука не піднялася, от і винесли в під’їзд помирати. Треба, мабуть, його хоч підлити…

Переступила поріг, важко сіла в передпокої на ослінчик. Надто жарко, треба було брати тоншу куртку. Ну все, годі сидіти, в неї є робота.

І робота таки була – помити, висушити й нарізати тонкими смужками перець, почистити і натерти на тертушці моркву, дрібно нашинкувати цибулю… Вона куховарила, наче справжній митець, наче художник, що максимально ефектно зумів втілити на полотні свій задум у яскравих літніх барвах. Лечо у великій чавунній пательні булькотіло та шкварчало, у витяжку сусідам долинали пахощі, а їй залишилося додати лише кілька штрихів – посолити, поперчити. А простерилізувати банки, розкласти в них лечо, все до останньої крапельки, і нарешті законсервувати – то вже дрібнички.

Вона залишила перевернуті догори дном банки на кухонному столі, нашвидкуруч поїла борщу й подалася до телевізора – розпочинався її улюблений серіал, американський, про розслідування злочинів. Дарма що його крутили вже з десяток разів і всіх героїв вона знала так добре, наче то були її племінники. І стежила вона все більше не за детективними перипетіями, а за особистими стосунками. Ну, хто в кого закохався, хто з ким потайки любов «крутить», хто кому капості робить… Гарний серіал, що й не кажіть. Та ще й три серії поспіль показують. А тут і вечір не забарився, вкладатися час. Вечірню порцію пігулок ковтнула – і спатоньки.

Прокинулася посеред ночі. Друга тридцять чотири. Спершу злякалася, її наче висмикнули зі сну. Різко розплющила очі, миттю закалатало серце. Прислухалася до звуків за вік­ном. Може, тривога? Ні, наче не гудуть сирени. Така довкола тиша, аж вухам боляче. Промайнула думка, що щось трапилося. Біда з близькими. Точно, щось трапи­лося, і вона це відчула. Треба, мабуть, зранку до невістки і до сестри зателефонувати, перепитати про всяк випадок. Та й так побалакати, давно не чулися.

Ледь вдалося заснути знову, прокинулася о шостій сорок вісім. Що ж, день пішов шкереберть на самісінькому початку, годі чекати далі чогось доброго. Далі день наче став на звичні рейки й покотився щоденним маршрутом. У неї нині є додаткове завдання, вкрай важливе. Визирнула у вікно, втішилася, що й нині тепло, вийняла з шафи тонку куртку. Спакувала банки з лечо, всі п’ять, старанно загорнула в газету, ще й додатково переклала, щоб, не доведи боже, не побилися в дорозі. І подалася до волонтерського центру. Їхати недовго, спершу тролейбусом п’ять зупинок, тоді трохи пішки, у браму, двері відразу ліворуч. Про це місце їй колись розповіла сусідка, мовляв, там онучка волонтером.

– А що воно таке?

– Та-а-а… – махнула рукою сусідка і відвернулася. – Ото таке, що цілими днями десь вештається, то гроші збирає, то ліки пакує, то харчі сортує. Словом, знайшли мою дурну дитину, роботу виконує і зарплати не хоче.

І вона собі знайшла заняття – то огірків намаринує, то помідорів, та таких добрих, половинками, то лечо, а влітку ще й варення варила, малинове і смородинове. Ну, й возить ті банки волонтерам. А вони – хлопцям на фронт. Ну, от і вона – теж волонтер, виходить?

У волонтерському центрі було тихо, спершу їй видалося, що нема тут більше ніякого центру. Он і коробок у кімнаті майже нема. Зреш­тою до неї вийшов якийсь юнак, зовсім дитина, гукнув углиб:

– Віко!

Вийшла сусідчина внучка, привіталася, усміхнулася, прийняла банки. Хвилю вони так і стояли одна навпроти одної, ніяково усміхалися. Сказати наче нічого. Треба, мабуть, уже йти. Потягла на себе двері з видимим зусиллям, вийшла на вулицю.

– І що там? Знову домашня консервація? В банках? – перепитав юнак.

– Ага…

– Коли ти їй нарешті скажеш? Ну, щоб не носила. Ми ж їх навіть не пакуватимемо, однаково не доїдуть.

– Не доїдуть… – зітхнула Віка. – Не можу я їй сказати. Не можу.

Віка якийсь час дивилася, як вона неквапливо йде геть. А на що там дивитися? Звичайна літня жінка в куртці та в’язаній шапочці, трохи згорблена, ступає важко. Таких тисячі.

Зрештою вона зникає за рогом, і Віка повертається до своїх справ.

А вона повертається додому, щоб доїсти зрештою той клятий борщ і увімкнути серіал. Міркує, що завтра треба зварити грибний суп. А що, купить пів кіло печериць, картопля в неї є, морква теж залишилася…

Раптом згадує, що ще вчора хотіла полити той нещасний вазон на підвіконні між другим і третім поверхами. Наливає з чайника трохи кип’яченої води і таки в тапках спускається на вісім сходинок донизу. Критично оглядає вазон – три листочки на кволому пагоні, ще й горщик тріснутий. А земля таки суха, його сюди справді вмирати винесли. Он вода навіть проникати в землю не хоче… Вона ще мить дивиться на рослину, тоді чомусь озирається, чи не йде хто із сусідів, і несе вазон у квартиру.